І от Варя вирушила до Севастополя. Про курорт навіть не подумала: вона не хвора. Те місто, відоме з перших уроків історії й уславлене в піснях, здавна хвилювало її своєю загадковістю. Воно зустріло її рясним дощем: під ногами струміли потоки прозорої води, вода стікала з кремово-білих стін, дзвінко шелестіла в свіжому листі скверів. Ніде не було ані пилу, ані бруду. Вмите місто пригостило першими черешнями, що червоніли на прилавках вуличних яток, і, здавалося, таким мирним спокоєм. Несподівано між будинками з’явився пам’ятник воїнам. Один, другий, третій… На пам’ятниках викарбувано дати, між якими — цілі сторіччя. Та кожна з тих дат славна якимось подвигом.

Місто видавалося Варі знайомим і незнайомим. Але все, чого вона не знала, оживало в її душі з кожним кроком. Від маяка на графській пристані Варя йшла в якомусь нереальному відчутті. Зайшла в готель. Номер був на шість осіб, чистий і затишний. Розпакувавши речі, вона поспішила до моря, що шуміло під стінами готелю. Море колихалося щільною масою, напиналося, намагаючись кудись прорватися хвилями, проте якась невидима сила міцно тримала його в берегах. Здаля воно бачилося навіть мирним. Несло собі до берега білі буруни, а ті розсипалися по піску й чорній гальці зеленуватими бризками. Хвилі набігали й набігали з того безмежного простору, якому не було ні кінця ні краю, викидали на берег водорості й медуз, наповнюючи повітря пахощами та звуками романтики. Майже ніхто не купався, але Варя, кинувши платтячко на камінь, квапливо пішла до води. Хвилі підхопили її й заколисали в міцних обіймах. Коли дівчина збиралася вийти на берег, вони не відпускали її. Здавалося, ще крок — і вона, перепливши через гребінь, вийде на берег. Проте хвиля, відкочуючись назад, била в груди й повертала у воду. Варі було соромно покликати когось на допомогу, і, зціпивши зуби та переборюючи страх, вона й далі змагалася з хвилями. І лише вибравшись на берег, усвідомила, що полізла у воду в шторм. Якби вона про це подумала ще в морі, то, звичайно, перелякалася б. А тепер, сидячи на камені, дівчина тихенько хвалила себе, а в голову їй лізли якісь римовані рядки… Свої…

Кілька молодиків з цікавістю спостерігали за нею. Точніше кажучи, за тим, що вона робитиме далі. Нарешті Варя помітила, що на камені нема її сукні. А хлопці заходилися реготом.

— Ви вирішили, що я розмовлятиму з вами, щоб ви віддали мені одяг?

— Посидьте з нами.

— Та ні, сидіть самі.

Завагавшись тільки мить, Варя пішла з пляжу. Хлопці були збентежені: вони ж хотіли лише пожартувати. Коли вона в самому купальнику піднімалася сходами, швейцар проводжав її здивованим поглядом, а за стійкою перезиралися адміністратори. Вона привітно кивала їм головою. Нічого, просто сьогодні не її день, треба відпочити з дороги.

Дівчина заснула й не почула, як надвечір зійшлися всі жінки, що проживали в номері. Шуміло море, а їй здавалося, що то шумлять кедри й гукають її. Вона дуже скучала за лісом. Тільки серед дерев вона своя. А ще на березі ласкавої тихої річки, що тече в мами за городами.

Місто-герой залишилось у Вариній пам’яті не краєвидами з поштових листівок. Воно увійшло в її свідомість подвигом оборонців міста всіх часів, червоними маками на Сапун-горі, по якій страшно було ступати, бо здавалося, що в квітах горіло чиєсь життя. Квіти в крові… Саме там Варя вперше відчула неоціненність людського життя та відповідальність перед майбутнім.

Повертаючись у номер пізно вночі, вона ніколи не розповідала сусідкам, де була. Знала всі ті слова, що їх могла почути, бо й сама могла комусь їх сказати.

…Коли густа темінь спускалась на землю, Варя йшла на круті схили над морем, з яких було видно маяк, набережну й місто. Туди не долітало жодного звуку людської суєти. Звідти відкривалося море, безшелесно переливаючись сріблом у місячному сяйві. На тих неосвітлених схилах, серед чортополоху й маків, дівчина душею зливалася з повітряним простором, вслухалася в шепіт зірок, здавалася сама собі якоюсь невідомою істотою з душею, що тяглася в небо, й руками, які міцно трималися за землю. Ті почуття виливалися в якісь тривожні слова, а слова римувалися в рядки. Вона наче чула слова чужого кохання, ловила їх жадібно, а серце повнилося ніжним сумом… Де її милий?.. Хто її наречений?.. Кого вона радо полюбить?.. З ким звікує вік?..

Комусь Варя хотіла стати вірною подругою, розділити працю і хліб, узяти з плечей частину турбот. Та найбільше їй кортіло дізнатися, до кого зведеться її душа й уже не спуститься до жебрачки. Варя питалася в зірок, а вони мовчки переморгувалися. Тільки було чути нескінченне сюрчання цвіркунів серед ковили, яке підсилювало тишу… і пісню, яку вів одинокий чоловічий голос із човна, що ледь проглядався на місячній доріжці в затоці. У пісні чоловік виливав свою тугу за коханою і кликав її повернутися в Соренто. Може, кликав Варю? Ні, він просто на все життя подарував їй море, пісню, і човен.

Пробувши в місті лише тиждень, дівчина поспішила в село, яке сумувало за нею разом з мамою. Дуже скучила за ним і вона.

Обранець з’явився неждано-негадано. Борис приїхав у наукову експедицію. Ні, він не закохався — він піддався впливу цієї самовпевненої й водночас доброзичливої молодої жінки, розуміючи, що та її самовпевненість підтверджена досвідом і знаннями, а доброзичливість — бажанням допомогти. Вона була така несхожа на його знайомих столичних дівчат. Йому в ній подобалося все: і що не користується косметикою, і що з чоловіками розмовляє без найменшого кокетства, і що саме такою він уявляв собі раніше ідеальну жінку. Він цінував те, що Варя всьому могла дати раду й не боялася ніякої відповідальності. Любив спостерігати за нею, коли вона поверталася з якоїсь віддаленої дільниці, куди їздила в справах, і спритно зіскакувала з коня, не забувши ласкаво погладити його маленькою долонею. Йому подобалося, що в таких надважких умовах праці її руки й обличчя були доглянуті, що до неї всі ставилися з любов’ю й шанобою.

Від’їжджаючи, він узяв з неї обіцянку відповідати на його листи. І це листування згодом переросло в закоханість. На сторінки листів лягали їхні роздуми і мрії, прагнучи порозуміння. Завдяки листам вони дізнались одне про одного все. У листах домовилися й про одруження. Рішення довелось ухвалювати блискавично, бо Борисові дали призначення на роботу в Київ.

Варя не боялася, що їй доведеться поїхати в незнайоме місто. Ні. Вона лише шкодувала, що вже не відчує себе в єдності щирого спілкування з людьми, з природою. Там будуть зовсім інші обставини, зовсім інше відчуття себе. Але радість від того, що вона їде в Україну, — туди, де її рідне село, де мама, дід Хома і дуби, — перемагала невиразний жаль.

Я гортаю щоденник, а на папір мимоволі лягають його рядки…

…Колись уся історія людства спиралася на факти з життя династій царів, князів та іменитих поміщиків. Зали будинків були обвішані портретами предків, по них і писали родоводи. Про простий люд згадувалося лише в поодиноких датах, коли були бунти, лилася кров ворохобників, але ніхто не цікавився їхніми прізвищами, походженням. Та й не було кому писати, бо більшість з них була неписьменна: не мали часу на «панські» діла — читати й писати.

Отож мій рід походить від простих трудівників-селян. Одвіку він мав непогану характеристику, без вад, які, вважалося, переходили з покоління в покоління, — злодії, палії, ледарі… У селах Лохвицького повіту Полтавської губернії, звідки виходив своїм корінням мій рід, були поширені прізвища Косенко, Лябах, Перелет, Коваленко та інші.

Дід Анько (Іванович), очевидно, мав братів чи дядьків, бо було багато далеких родичів. Перша дідова жінка була з роду Бугаїв, вони виростили шість синів і одну дочку. Після її смерті дід одружився з жінкою з роду Ковтунів, мав з нею теж дітей, яких записували вже на прізвище Ковтун (щоб не дробити й без того невеличкого господарства більш ніж між шістьма особами). Дід мав типове селянське суворе обличчя, але був шанований не тільки в своєму, а й у сусідських селах, бо вважався за видатного коновала (ветеринара).