— Пам’ятаєш? Раніше, коли все так гарно було викладене на папері, спочатку формували вимоги до складу парламенту, а вже потім, відповідно до них, висували та реєстрували кандидатів. Я, звичайно ж, не політик, але для роботи керівного органу потрібні люди, які змогли б там працювати, які відповідали б тим вимогам. А це знання, досвід, світогляд, патріотизм, вік… Де вони — ті люди? Самі бізнесмени! Де видатні вчені, визнані політики, відомі історики, викладачі вишів і господарники всіх галузей? Їх нема! На мою думку, коли люди повірять, що хтось донесе їхній голос до парламенту, вони й голосувати підуть, а то голосуєш і вираховуєш, потрапить ця партія туди, чи ні. Набрав п’ять відсотків — маєш своє представництво, а як менше — зась. Було б справедливо, якби кожний кандидат, за якого люди віддали голоси, одержав місце в Раді. По одному місцю тим, хто набрав один відсоток і менше, за два відсотки — два місця, за три — три. Хіба це не справедливо?

— Це ми що, закон розробляємо? — сміється Тамара.

— Багато хто хоче в законі знайти доцільність, однак його ж розробляють під когось або під щось. Невже вони там думають, що ми всі дурні?

— Дмитре, а чому ти ніколи не був у політиці?

— А працювати хто буде?

— То за кого голосуватимемо?

— Не знаю. Тільки не за Ющенка: він мені тридцять тисяч карбованців перерахував за сорок копійок.

— Хіба він?

— А хто? Хто був головним банкіром?

— Кажуть, він порядна людина.

— Це не фах. Там усі мають бути порядними.

А після виборів настали дні незрозумілої ейфорії. Люди сподівалися не знати чого. Усе кругом було схоже на розтривожений вулик. Спокій зник. Ходять групами по вулицях, щось кричать, ніби радіють, що розтулили рота. Дмитро їх не розуміє. Що можна криком викричати? Але ввечері припадає до телевізора й не впізнає своїх земляків. Тривожно йому. У нього на все одна відповідь: «Краще б ішли працювати! Це ж треба — скільки людей покидало роботу! Нічого з цього не вийде!»

А після таких думок завжди жевріє надія: може, він помиляється — і люди виборють своє. Відгороджений од світу міцними стінами будинку, куди давно вже ніхто, крім Тамари, не приходить, він не дуже довіряє інформації з телеекранів. Йому так і хочеться гукнути всім: «Кому ви вірите? Вони вас обдурять!»

І раптом…

— Умикай якнайскоріше телевізор, — летить із телефонної слухавки схвильовано-піднесений Тамарин голос. — Люди вийшли на Майдан Незалежності.

— А де це?

— Площа Калініна. Але тепер це Майдан! Я теж туди піду: мої діти там.

— Куди ти підеш? Хай уже молоді йдуть!

— А якщо там стрілятимуть?

— То що ти зробиш?

— Треба, щоб нас було багато. Може, затулю когось…

— Як ти там знайдеш своїх дітей?

— Тепер вони всі наші.

— Стривай, не поспішай. І я піду з тобою. Як я тебе відпущу саму?

Майдан!.. Це слово облітає весь світ і стає символом боротьби за життя…

…Вона жива. Вона, наче та деревина, якій по черзі відрубували гілки. Вона ходить на роботу, тримає на собі все домашнє господарство, любить свого сина й чоловіка, але її душа затиснута десь у вершечку тої деревини. Вона не живе, а ледь животіє.

Варя вийшла заміж і відразу пожалкувала. Заспокоювала себе, що з усім упорається. З чим? Хто придумав оте «притерпиться-пригорнеться»? Варі нічого не доводилося терпіти: все було буденним і порядним. Вона не розуміє, навіщо вийшла заміж. Тільки тому, що надійшла пора? У заміжжі не те що нічого не здобула — втратила… Втратила можливість спілкуватися з друзями, бо вони видавалися б чоловікові такими ж смішними, як і вона (у нього самого друзів не було). Втратила ліс: паркові дерева не тягли вже до неї своїх рук-віт, не перешіптувалися з нею потай від усіх. Не було тепер з ким поділитися своїми химерними думками, адже тільки дерева розуміли її. Втратила щирі стосунки з родичами. Коли мама намагалася пожаліти її, вона перепиняла: не хотіла чути, що в її родині щось не так. Усе так. Втратила можливість зустріти того, кому вона була б потрібна така, яка є. Втратила те химерне сподівання щастя, хоч його втрачають, либонь, усі, але, на відміну від неї, знаходять відчуття взаємної потрібності. Ось головне: вона хоче відчувати себе потрібною. А ще любов… Вона задихалася без неї. Любов жила в ній завжди. Це ж вона знайомила дівчину з добром, вела її в ліс, де стрункий ясен з пишного віття кидав на її коси осяйну росу, де сосна погордливо мовчала на залицяння пройдисвіта-вітра і потім плакала за ним золотою сльозою. А вітер усе шумів листям, бавився травою. Це любов подарувала їй пісню серця — тепер вона мовчить, а пісня спить. Втратила колектив: на роботі все наче було добре, але в усьому відчувалась якась фальш.

До Києва Варя не те що звикла — він перестав бути для неї святом. Він став домом, переповненим транспортом з одними маршрутами руху, що їх можна уявити із заплющеними очима і нема коли пройти пішки.

Варя вже п’ять років, як у Києві. Якщо раніше місто вражало її своїм столичним блиском, то з часом відчуття столиці загубилося в чергах, у метро, у нікольстві. Тут не було ні колишніх однокласників, ні одногрупників — вони залишилися там, куди линула думкою. Коли вона випадково зустрічала в місті когось з давніх знайомців, то після звичних вигуків та питань западала ніякова мовчанка й виникало бажання розійтися. Час роз’єднував. Кожне створило свій новий світ, і ці світи вже не зливалися в один.

Варя з сім’єю мешкає в кооперативній квартирі. Так трапилося, що обіцяного під час призначення на роботу житла Борис так і не дістав, — усе щось там відкладалося, — тож вирішили будувати кооператив. Варя теж могла стати в чергу на роботі — там теж давали квартири, — проте вона вмовила чоловіка вступити до кооперативу, бо квартирна черга не дозволила б їй вільно обстоювати свою позицію на роботі.

Робота в проектному інституті спочатку лякала, але згодом Варя відчула, що всі знання, здобуті в інституті, якраз і були потрібні для того, щоб надбати нові. Спочатку дивувала сама схема проектування: брали раніше розроблені аналоги, що звалися «козою», і закладали їх у проект. Варя ж шукала шляхів реалізації проекту в нових наукових розробках, у суміжних спеціальностях і тільки після цього вдавалася вже до «кози». Більшість працівників відділу були родичами працівників міністерств і не мали профільної освіти.

Коли Варя вперше прийшла у своїй елегантній сукні, усі жінки перезирнулися, оцінюючи бездоганний смак цієї лісовички. Читані книжки вона мусила тримати в обкладинці, бо навіть сонети Шекспіра серед її колективу були не модні.

Начальник відділу подовгу зупинявся коло Вариного кульмана, і вона відчувала, що він високо ставить її роботу. Тож навіть не завважила, як усі мовчки заскреготали зубами, почувши, що начальник бере її з собою у відрядження. Лише Зоя Сергіївна на весь відділ запитала:

— І що ж ви там робитимете?

— Особисто мені доручено узгодити й виправити креслення, — просто пояснила молода жінка, а сама раділа поїздці.

— Ну-ну!

У дорозі Варя помітила залицяння начальника і, не чекаючи якихось дій, спокійно пояснила йому, що їй подобається робота в інституті, тому попросила обійтися без ексцесів, щоб не довелось звільнятися.

— Чому? — спантеличився начальник, не знаючи, як вибратися з ситуації, коли жінка відразу дала відкоша.

— Ви чужий.

— Ми всі чужі, — відповів він водночас спокійно і сумно.

Та коли уночі в купе він схилився над нею з ковдрою в руках і спитав, чи їй не холодно, Варя вчепилася йому нігтями в руку й зігнутими в колінах ногами відкинула так, що той вилетів у коридор.

Прийшовши в перший день після відрядження на роботу, вона застала його у відділі самого.