— Я добре знаю, що в Україну з Філадельфії на ваші протести передавали гроші.

— Може. Ось бачите, а ви кажете, ніби не знаєте, що таке патріотизм. У Філадельфії знають.

Тамара чекає, що Ольга розпитає про здоров’я батька й поцікавиться, які ліки йому потрібні. Але ні. Її цікавить зовсім інше.

— Я хотіла забрати батька, а він каже, що вдома має якісь пільги.

— Він не хоче стати тягарем. П’ять років він не зможе користуватися правами громадянина Америки, а вік уже поважний. Лікування дуже дороге…

— Можна спробувати оформити документи на з’єднання сім’ї. Тоді буде все інакше. Але я не можу дочекатися від нього згоди.

— А ви запросіть його погостювати. Хай він роздивиться, призвичаїться.

— Та ви що? Ви його зовсім не знаєте. Його треба так брати, щоб він знав, що йому нема куди повертатися. Слід продати будинок, бо він утече. У нього будинок — то найдорожче, — видихає Ольга.

— Завжди важко кинути те, що любиш, і тих, кого любиш, — погоджується Тамара.

— Він тільки будинок і любив.

— І тільки будинок чекав його, — нарікає Тамара.

— Це ж комусь, хто купить будинок, доведеться машинами вивозити манатки, — роздумує Ольга і хоче щось почути у відповідь.

— Мабуть. Тільки не мені. Знаєте, я хотіла підготувати всі документи до продажу будинку, а тепер не хочу. Хотіла запропонувати схему, за якою ви мали б найменші можливі збитки від вступу в спадщину та реалізації її. Я вважала, що ви боятиметеся довіритись мені, а вийшло так, що це я боюся вплутатися в цю справу, бо бажаю жити спокійно.

— Грошей багато не буває. Звісно, я маю бізнес, але мені ще треба поставити на ноги дочку.

— Я вам не заважаю.

— Батько повинен продати будинок і поїхати в Америку. Не всі хочуть брати до себе батьків, а я беру.

«Однак тільки з будинком…» — подумки продовжила Тамара.

Жінки вийшли в передпокій.

— Ви любили мого батька? — уже від дверей раптом спитала Ольга. — І любите?

— Я не знаю, що ви називаєте любов’ю.

— От мені п’ятдесят три, і я не можу уявити, як у вашому віці можна любити. Я не слабую на цю хворобу.

— Я вам співчуваю.

Над останнім питанням Ольги Тамара роздумувала довго. Людина все життя когось чекає, народжує дітей, турбується, піклується, жаліє, а отже — любить. Хіба можна жити без любові до чоловіка, до дітей, до світу?

Наступного дня Тамара не телефонувала до Дмитра ні вранці, ні ввечері. Не заважала йому бути з дочкою. А за день Дмитро зателефонував сам:

— Ти прийдеш?

— Щось трапилося? Авжеж, прийду.

Чому його голос рветься в розпачі? Де вчорашня радість? Що вони наговорили одне одному?

— Ольга сказала, що я все життя дбав тільки про Ірину. І тільки Ірині віз усе з відряджень. А їй, мовляв, на п’ять копійок. Та я ж їм обом усе віддавав! Щоліта ж їздили на море. А ще дочка сказала, що Ірина брала її на море, щоб прикритися нею!

— Це запізнілі слова, — заспокоює Тамара, капає в склянку корвалол і дає конкор.

— Я гадав, що вона приїхала провідати. А виявилося — перевірити, чи не прописана ти тут і чи всі документи на місці.

— Заспокойся…

— Не заспокоюй мене. Усе. Я остаточно надумав — ні в яку Америку я не поїду.

— Заспокойся…

— Ну, що ти знаєш? Принесли порізаний сир… Хотів був узяти шматочок, а вони відібрали. Сказали, що то на бутерброди. А коли їв тортик, боявся, щоб не впали крихти на килим, бо вони весь час дивилися на мене, побившись об заклад, скількома куснями я з’їм того торта — двома чи трьома. Англійське «two or three» я ще можу зрозуміти.

Прийшли дочка з онукою і дуже привітно, ніби в цій кімнаті не було неприємної розмови, почали розповідати Тамарі, що вони батькові все наготували й накупили. А той скептично дивиться на них і не знає, що сказати.

— А ще я, батьку, думала, що в тебе все життя була тільки одна жінка — мама.

Тамара відчуває себе дійовою особою якоїсь п’єси, що розігрується для неї, а тому відповідає так, щоб урвати той сценарій:

— Судячи з усього, у вашого батька не було жодної жінки. І вашої мами теж.

Вони збирають похапцем речі й зачиняють за собою двері. Їх ніхто не проводжає, і вони ні з ким не прощаються.

Дмитро ходить по кімнаті й усе згадує то про той торт, то про домову книгу, а Тамара уявляє собі жінку, що поспішає з рідного дому в далеку Америку, — жінку, яка приїжджала до батька не по любов, а по його статки.

Ні, в Америку він не поїде. Краще вже говорити про політику.

А що таке політика? Чорнобиль — катастрофа, яку намагаються скерувати в політичне річище. Телебачення — безперервне політичне дійство, за яким стоїть нікому не відома правда. З телевізора довідалися про розвал імперії й про незалежність України. З радістю вслухалися в слова відомих політиків про самодостатність країни з таким високим економічним потенціалом, з її надрами, людьми, економікою, а з полиць магазинів зникали товари вітчизняного виробництва. Зникало й саме виробництво.

Стоять величезні корпуси колись потужних підприємств з повибиваними шибками, зі знятими батареями, з величезними порожніми виробничими приміщеннями, звідки вивезли й порізали на брухт унікальне обладнання. А на даху тих корпусів ростуть берези та бур’яни. Жах!

У колгоспах нема чим платити. Розраховуються розібраними фермами, на яких давно вже нема ні корів, ні свиней. Ніхто нікого не боїться, ніхто ні за що не відповідає. Журяться депутати на телеекранах, що не можуть знайти, куди поділися гроші від продажу заводів-гігантів. Розпродали навіть дитячі садки… А навіщо вони? Народжуваність упала. У своїх передвиборних програмах кандидати в депутати обіцяють забезпечити лікарні апаратурою для недоношених і тяжкохворих немовлят… А що робити з тими здоровенькими дітками, що вдень бігають з простягнутою рукою, а вночі сплять у картонних коробках на вокзалах і в метро? Від них відмовилися батьки, відмовилася держава. Держава… Вона колись забезпечить їх місцем у тюрмі, бо ще ніхто не придумав, як можна вижити без хати, без роботи, без їжі. Закривають школи, лікарні, автобусні маршрути — наче якась гігантська мітла змітає в безвість усе здобуте працею багатьох поколінь. Зруйновано власну промисловість. Товари завозять із-за кордону, і часто-густо доводиться казати не про їхню якість, а про їхню небезпечність для здоров’я. Слово «приватизація», суголосне зі словом «прихватизація», замінило зрозумілу всім «крадіжку». Приватизація озер, лісів, ставків, пляжів…

Ростуть, як гриби після дощу, банки, офіси, маєтки з майданчиками для вертольотів… З’явилися приватні університети — тільки плати. Усе для молоді з заможних родин. Та й та, коли вивчиться, зможе лише торгувати на базарі. А як же ті, хто не має коштів на навчання? Про них ніхто не дбає і навіть не згадує. Хіба тільки тоді, як хтось з таких нікому не потрібних стане на злочинну стежку вбивць і крадіїв.

Люди, навчені за багато років, що все можна дістати від держави, одно вірять обіцянкам і чекають.

Майже всі вулиці у великих містах обернулися на торгові майданчики. Страх скільки всього продається! Не місто, а суцільний базар. Усе для грошей і заради грошей. Усі волають: «Долар дай!»

— Це політика? Авжеж, це бандитська політика, — гримить Дмитро.

Часом він каже, що політика — то фарс, але сам весь час роздумує, шукаючи істини. В усьому, що відбувається в країні, Дмитро не бачить ніякої логіки. Її нема навіть у виборах керівництва держави: білими нитками шито прохідні бар’єри, які лише допомагають сконцентрувати владу в одних руках, а не почути голос кожного громадянина.

— Та це ж не Верховну Раду обираємо, а президента! — підказує Тамара.

— А я що, по-твоєму, не розумію цього? Яке це має значення? Владу вибираємо. Оберемо президента, а Верховна Рада, як захоче, може дати йому повноваження, а може й забрати їх.

— До чого тут Верховна Рада?