— На мене напали…

Проте Тамара миттю перепинила його:

— Не знаю, хто напав! А хто Ваню побив?

Міліціонер був здивований з такого дівочого зухвальства, а виходячи з дому, почав погрожувати, що, мовляв, він теж живе в цьому містечку, тож іще зустрінемося.

Тамара не боялася нічого. Це ж ніби через неї хлопці потрапили в халепу, і вона мусить їх врятувати.

Приходив до слідчого машиніст, свідчив, як вискочив із вокзалу міліціонер і штовхав хлопців пістолетом у спину, намагаючись загнати в тунель, як Василь відірвався, а той бив Івана по обличчю, щоб примусити повернутися до себе спиною, як Іван, заюшений кров’ю, опирався…

За якийсь час викликали на зводи з Іваном Тамару.

— Пістолет бачила?

— Ні.

— То бачила чи не бачила?

— Не бачила.

— А Іван сказав, що бачила.

— Тамаро, я сказав, що ти бачила.

— Ну, ти що — не міг мені моргнути, щоб я знала?

— Що мені тепер робити з цими свідченнями?

— А ви їх порвіть — і все, — радить дівчина.

— Як це «порвіть»? Не можна.

Викликали на зводи й машиніста як свідка.

— Скільки тобі заплатили за такі свідчення? — накинувся міліціонер.

— Ох і наволоч! Хіба тобі зброю носити? Тобі свиней пасти б. П’яниця, — дуже спокійно промовив машиніст.

Слідство тягнеться вже два місяці. У Тамариній родині весь час говорять тільки про хлопців. Про зброю вже знали в Москві, тож Василеві й Іванові загрожувало по дванадцять років ув’язнення. Уже й весна прийшла, але в сім’ї ніхто їй не радіє; прийшов і Великдень — ніхто пасок не пече.

Плаче Тамара потай від усіх і дивується сама собі: «Чого плачу за чужим хлопцем?»

Якось вони навіть пішли в рідне бабусине село до ворожки.

— Поворожи онучці, — просить стара.

І та, залишивши на когось пасти корову, йде в хату.

Розкинула карти.

— Твій хлопець не один…

— Він не мій, — перебиває її Тамара.

А та веде далі, не звертаючи на слова дівчини ніякої уваги.

— Страждає його душа. Допоможе йому чирвовий король. Суду не буде — буде людський суд.

Вийшла Тамара з хати, а її душать сльози: ворожка так добре все розказує, проте статті ніхто ж не скасував ще.

Раптом ворожка гукає знову:

— Стривай! Я тебе більше не побачу, та передаси бабою, що коли вийдеш за нього заміж, то буде у вас троє дітей.

За якийсь час слідчий — Тамара вже і прізвище його знає, і те, що він осетин, — каже дівчині, що він може дати їй побачення з Василем, а тоді викликає хлопця.

— За законом я не можу вийти звідси.

І повертається до них спиною.

Тамара дивиться розгублено на Василя, а той побожно притуляє її долоньки до свого обличчя й шепоче вдячно:

— Дівчино моя дорога, мені слідчий розповів, як ти мужньо захищала мене, скільки вибігала. Я нікому в житті не дам тебе скривдити ніколи.

— Я хіба твоя? — намагається ще боронитися Тамара. — Ми ж навіть не зустрічалися зовсім.

— А ти хіба не відчула? — питає ласкаво, ніжно цілує в проділ на голові й обережно притискає до грудей.

Він блідий, змарнілий, стрижений, і одяг його тхне тюремною камерою, але, тільки-но вона притулилася до нього, в її душу ввійшов спокій, ніби впав із плечей якийсь тягар. І стало лячно, що ось-ось він піде в камеру, а вона залишиться сама.

А незабаром у клубі й справді відбулися чи то якісь збори, чи народний суд, куди приїхало дуже велике начальство. Вислухали хлопців і відпустили.

Цей слідчий усе розкопав. Він домагався справедливого вироку, дарма що майже цілий рік на кожній нараді йому дорікали, що не боронив честі міліціонера. «Та її в нього й не було», — подумки казав собі слідчий.

Коли Тамара повідомила батьків, що вони з Василем одружуються, батько тільки сказав:

— От і добре. Він уже давно нам як син.

Тільки той міліціонер… Тамара намагалася не думати про нього, про той жах… Він і далі сікався до всіх, аж поки посадовили його на палю, і він від цього помер.

Про сім’ю Тамара не розповідає Дмитрові анічого, та все одно він їй іноді дорікає, зітхаючи:

— Народила дітей комусь.

— Не комусь, а чоловікові.

Тамара зовсім інша, ніж Ірина. Вона настирлива і неспокійна. Дмитро тепер розуміє, що Іринина потульність була звичайнісінькою байдужістю.

Тамара… Коли б він з нею одружився, то було б зовсім інше життя. Довгими безсонними ночами Дмитро уявляв собі, як було б добре, коли б не пропали всі його заощадження. Він неодмінно повіз би Тамару поїздом у СВ на Далекий Схід, на Амур, показав би їй край, що й досі приходить у його сни. Повіз би її в Сочі, в Карпати. Він розповідав би їй, а вона вдячно б сміялася. Жила так, ніби в її житті все справдилося. Коли б тільки не пропали заощадження…

Слухаючи розповіді Дмитра про його роботу та посади, Тамара якось поцікавилася, чому в нього така невеличка пенсія. Адже останні роки він працював директором картини вищої категорії з високим окладом, а ще ж гроші за постановки…

І вона потягла його в соцзабез. Звідти вони вийшли розгублені й ошелешені. Виявилося, що Дмитрові нарахували пенсію з розрахунку двісті карбованців на місяць, ще й не за повні два роки, а за двадцять три місяці. Це при його середньому заробітку 467 крб.

Дмитро стримував Тамару, що поривалася шукати архівів. Мовляв, у всьому винен сам: повірив колись державі. Який архів? Студія ж давно в приватній власності.

Що буде далі — вони не знають. Дмитро уявляє, як він житиме в Америці й усе відкладає переїзд. Поки що він нікуди не хоче їхати. У нього тут пільги. Смішно… Якби нарахували заслужену пенсію, то й пільги йому були б непотрібні.

— Старий мудрак! — бурчить про себе Дмитро. — Знайшов кому вірити! Державі!

Ольга приїхала несподівано. Два роки нічого не обіцяла, ухиляючись од відповідей на батькові запитання. Одно повторювала, що дуже заклопотана. Якось вона зателефонувала і сказала, що її знайомі їдуть в Україну до родичів на весілля, тож можуть, коли треба, щось передати. Дмитро попросив тоді тільки кімнатні капці.

А тепер у телефонній слухавці Тамара чує такий радісний голос Дмитра:

— Знаєш, хто приїхав? — сміється. — Ольга з онучкою. Навезли всього.

— Але ж у вітальні мої речі.

— То й що! Я сказав їм, що живу тільки завдяки тобі.

Тамара не хоче йти до них, тож запрошує Ольгу й дочку до себе.

— Я їм сказав! Вони прийдуть, — знову лунає в телефонній слухавці радісний голос.

А казав їй, що відвик від дочки за тридцять чотири роки. Ні, скучав. Тільки не хотів казати. Чекав — і боявся, що те чекання розвіється, наче дим. Любив дочку — і соромився своєї любові.

Обидві прийшли наступного дня: Ольга — гордовита, дівчинка — байдужа. Почали розглядати квартиру. Тамара помітила, що вони здивовані очевидним достатком і кількістю картин та книжок. Побачивши фото дітей, Ольга спитала:

— Ваші діти працюють?

— Так, у мене забезпечені діти.

— Багато грошей не буває, — говорить обережно й виважено, думаючи, з чого почати розмову. — Мені б хотілося забрати батька в Америку!

— Мені теж хочеться передати його вам. Ось так, — простягає їй відкриту долоню, — з рук у руки. Та він ще не вирішив…

Тамара з цікавістю чекає, що Ольга скаже далі. Та говорить повільно, з помітним акцентом:

— Смішно! Він каже, що патріот, що не зможе жити без Батьківщини. Яка Батьківщина?! Україна — це Батьківщина?! То хай їде в те село, де народився!

— Вам смішно, що батько вважає себе за патріота?

— А що це таке? — питає Ольга з почуттям зверхності.

— Якщо ви досі не знаєте, що це таке, то я словами пояснити вам не зможу.

Атмосфера дедалі напружується, і Ольга вирішує трохи її розрядити:

— Ми стояли в супермаркеті. Там величезні зали, а люди йдуть щільненько один за одним. Тож вони мають гроші?

— Так, ми зовсім не такі бідні, як комусь ввижається.