Тихо доживає Хома свій вік у хаті. Нікому нічого не дозволяє ні переставити, ні поміняти. Усе здається йому, що дружинонька тільки ненадовго вийшла з хати. Приїжджає до нього зрідка рідня, проте завжди кудись поспішає. Усім нема коли. Таке нині життя…

Усе було знайоме Хомі в селі. Аж до найменшого подиху. Але подія, що сталася 1965 року, збурила дідів спокій. Повернулися в село хлопці, що були за поліцаїв під час війни, відбули на засланні й у таборах по двадцять років. Багато хто їх уже не знав, однак з тих, хто знав, жоден не забув. Дід Хома ходив з хати до хати, хвилювався й розповідав про хлопців, просив голову колгоспу зібрати схід. Та голова боявся й чути про це не хотів. Чужий був у селі. І от, як колись, двадцять років тому, такої ж теплої осені, тільки мирної, люди самі зібралися на площі. Вийшов Хома перед народом, бо це ж саме він тоді закликав їх вийти з шеренги, хотів дуже багато сказати, але ноги йому так підломлювались, що мало не впав на коліна. Проте встояв і тільки вклонився:

— Спасибі, хлопці, і простіть, що ми тоді не змогли вас відборонити.

Звичайно, вони давно були вже не хлопці. Їм усім ішов уже п’ятий десяток. Однак вони так розчулилися, побачивши в багатьох на очах сльози, і проказали з жалем:

— Нам жилося краще, ніж вам, бо нас таких там було багато.

Мав Хома ще раз у житті свято: приїжджали Любочка з чоловіком, а з ними — трійко дітей. Найменшенька дівчинка ще в сповиточку. Схожі з чоловіком, як брат і сестра. Радів дід. Тепер він був спокійний за свою онуку. Можна вже й помирати. Іти до дружини, що вже чекає на нього довгі сім років.

Коли Василь сказав мамі, що приведе сьогодні дружину з дитиною, то їй відібрало мову. Хлопець, який був її радістю й гордістю, її одинак, потрапив, мабуть, до рук якоїсь лихої жінки, бо ніколи не зустрічався з дівчатами. Цілими днями — на роботі, а ночами — за книжками. Поставив собі мету — закінчити інститут. Вони з чоловіком не раз казали йому, що час уже й одружитися б. Он усі його ровесники позаводили сім’ї. Та син відмахувався:

— Судженої конем не об’їдеш.

«Ні конем, ні машиною… Боже! Дай сили стерпіти все, настав і врозум», — витирала мати непрохані сльози і далі прибирала в маленькій кімнаті та готувала обід, бо з самого ранку відпросилася з роботи. Кидалася до хвіртки щоразу, як чула гуркіт машини. А коли Василь приїхав, однаково проґавила. Повернулася до дверей, коли вже клацнула клямка, думала, що зайшов чоловік, Михайло, проте там стояв син, а поруч нього — білява дівчина з синіми, як волошки, очима.

Мабуть, усю дорогу вмивала їх слізьми. З першого погляду мати помітила, що син приготувався боронитися від нападу батьків, бо міцно тримав дівчину за плечі. А та лише розгублено ховала погляд.

— Здрастуй, мамо.

— Здрастуйте, — ніжно прошелестіло слідом дівоче вітання.

— Мамо, це Люба.

Аж тепер Марія змогла розгледіти молоду жінку й заспокоїлася. Висока, майже до зросту Василеві, однак схожа на ображену дитину, яку хочеться приголубити й обійняти.

— Будьте здорові.

Марія поквапилася взяти з рук жінки дитину, а та ще вагалась якусь мить, притискаючи синочка до грудей, а потім віддала.

— Як тебе звати? Мовчиш? Ну, потім скажеш… — і додала, спіткнувшись на слові, — бабусі.

Василь вийшов виглядати батька, щоб пояснити йому все без жінок. Коли молодик уперше побачив Любу з дитиною, то відразу відчув, що мусить їх захистити, що не зможе жити без цієї жінки. Щойно вона розповіла йому про себе, він пройнявся її болем і пустив Любу до свого серця. А вона плакала й жалілася на весь світ, проте її чув лише він. Та коли у двір зайшов батько, Василь тільки й сказав:

— Тату, я привіз собі дружину… і сина.

— Добре, сину. Добре. Ходімо в хату.

У хаті ніхто не знаходив собі місця. Усі були під впливом почуттів, хвилювалися й сподівалися. Коли після вечері встали з-за столу, Василь почав збиратися:

— Я, мамо, поживу в бабиній хаті, а Люба залишиться з вами.

Усі глянули на Любу, а вона не зводила з Василя очей, які раптом засяяли вдячністю. Враз кудись зникли її побоювання й тривоги, що ними перейнялися вже всі.

«Він уміє любити, як і його батько», — подумала Марія, збираючи синові білизну й рушник.

Люба лежала в маленькій кімнатці, старанно приготованій на двох, роздивлялася на чужі стіни, на чужі рушники і весь час перед її очима був образ Василя. Вона пригадувала риси його обличчя, а вони розпливалися й зникали. До завтра, коли вона навіч побачить їх знову.

Минув місяць, поки Любі поставили в паспорті штамп про розлучення. За першим разом Іван на суд не з’явився; другу повістку Люба возила в село сама й передала через голову сільської ради; і тільки за третім разом удвох з дідом Хомою вибили з нього письмову згоду на розлучення. Підписав усі довідки після того, як дід погрозив, що розповість про нього щось таке, чого не знала Люба.

— Тоді ти в зубах, хлопче, принесеш мені ці папери.

Радів Хома за онучку — дочку свого старшого нещасного сина. Раділа Олеся.

— Ти зовсім, як батечко, — ніжно говорить Любі мама.

Удвох з дідом збирають їй посаг, щоб свекри не казали, що взяли голу й босу. Складають пухкі подушки, вишивані скатертини й простирадла, сувої полотна, верблюжі ковдри й столові сервізи. Хомі вони не потрібні, це його улюблена жінка дбала все життя. Ось і срібні ложки, що їх він привіз у першу відпустку зі служби, і квітчасті кашемірові хустки, і набори ситцю та крепдешину, і постави англійського бостону — сірого в тоненьку смужку та чорного. Дбала, дбала баба, а носити вже не встигла.

Дід дає на щастя царський золотий — п’ятнадцять карбованців.

— Та що я з ним робитиму?

— Нічого, згадаєш діда.

Довго зітхає, а потім дістає золотого персня:

— Візьми, дитино, це бабин. Хай він принесе тобі щастя. Я думаю, що я зміг їй дати його.

І витирає сльози.

— Ой дідусю, — рветься серцем до діда, — я буду приїжджати.

— Уже не наїздишся. Так судилося.

Журяться Олеся з дідом, що виряджають дитину з дому, й радіють. Люба — як той сонячний промінчик. Нічим не нагадує затурканої, заплаканої жінки. Вона — як дівчина. Ось і тепер весь час вибігає за ворота, ніби не бачилися з Василем бозна-скільки.

— Ну, Олесю, чого плачеш? — намагається жартувати Хома, коли Люба з Василем поїхали. — І ти колись прийшла до нас, кинула рідних. Забула? Жінка за чоловіком — як нитка за голкою.

Цілий місяць Люба жила у Василевих батьків, а Василь — у бабиній хаті. І це не забаганки. Вона хоче для нього стати чистою, як роса, забути чужі руки, звільнити душу з полону образ і зневіри, щоб належати йому душею і тілом, без людського осуду, щоб не сказав, що взяв її, наче надкушене яблуко. Вона зайде в його дім тільки дружиною.

Василь готував бабину хату, що недавно спустіла. Поставив нові вікна й двері, переклав грубу й пічку, набив новий поріг. Діти, як ті птахи, самі в’ють своє гніздо. Василеві батьки теж хотіли допомогти молодій родині. Вони найняли майстрів перешурувати й вибілити хату, зробили замість долівки нову підлогу. Марія надумала подарувати дітям нове двоспальне ліжко, але Михайло зупинив її:

— А як тоді миритися?

— А вони що — сваритимуться?

— Не без того. А на вузенькому ліжечку, як нема де більше лягти, миритимуться швидше. Та й онуків буде більше. Не бійся. Затісно не буде.

Михайло привіз із міста звичайне ліжко.

У день реєстрації шлюбу малого відвели в садочок, а дорослі лишилися вдома. Молоді вирішили ніякого весілля не гуляти, Василь не хотів. Сіли за стіл, проте люди заходили й заходили, вітали й сідали до столу випити чарку за здоров’я молодих.