Дивна лікарня… Тут хворі чимось схожі на дітей, а лікарі — на хворих: перші відірвані від реального світу, другі, спілкуючись, поринають у нереальний світ перших. Усе в якомусь замороженому спокої, адже спокій — неодмінна умова лікування. Варя знову з усім запалом береться до роботи.

Уже за кілька днів Варя просить головного лікаря, Володимира Даниловича, піднятися з нею на горище. Статечний, з чудовими манерами, чоловік підкреслено дивується:

— Варваро Петрівно, мене ще ніколи жінки не запрошували на горище.

Там він дуже спокійно й уважно вислуховує Варю, яка показує оголені електричні дроти, вирвані вимикачі та понівечені замки на дверях.

А ще за тиждень веде його в підвал, де так само звисають якісь дроти, а розподільні електричні щити заіржавіли від вогкості, бо десь капає з труб вода.

— Вибачте, я складу вам план ремонту, — каже Варя, — та хочу, щоб ви все побачили самі.

Коли приїхав інспектор пожежного нагляду й поблажливо пообіцяв заплющити очі на всі вади, то Варя заперечила й сама підказала йому, що треба записати. А тоді разом з Володимиром Даниловичем вони пішли в облздороввідділ і домоглися виділення коштів на поточний ремонт, бо інакше деякі відділення лікарні довелося б закрити. Варя щиро хоче допомогти цим людям із сумлінням чистим, як у дітей.

Діти… Варя кілька разів нагадувала завідувачеві дитячого відділу, що скляні шафи з ліками мають бути замкнені, та все марно. Тоді, щоб хоч якось вплинути на ситуацію, вона прийшла з великою сумкою, поскладала туди медикаменти й забрала в свій кабінет. Допомогло.

Коли вранці Варя заходить у ворота лікарні, її зустрічає чоловік у майці, спортивних штанях, з букетом запізнілих ромашок. Усі прозивають його полковником. Він при лікарні вже кілька років. Молодий, здоровий на вигляд. Кажуть, пройшов Афганістан. Це там йому дали щось закурити, після чого він отямився аж у Ташкенті. Тут він живе, а вдома — старі батьки. Щомісяця отримує від держави по три карбованці. Вишукує на смітнику викинутий непотріб, щось майструє, щоб комусь потім подарувати зроблену річ. Часто заходить до Варі в кабінет, приносить квіти, шишки або вибагливо розмальовану осінніми барвами гілку…

Долі хворих затягали Варю в той невідомий світ тривог і хвилювань, що приголомшував своєю вразливістю та відкритістю. Вона несла додому роздуми, з якими ні з ким не ділилась. У лікарні не лікували. Туди потрапляли люди, що пройшли крізь пекло страждань — справжніх. Їм, виснаженим у боротьбі зі злом, у чеканні любові й довіри, лікарі просто давали спокій, щоб приспані муки більше ніколи не нагадували про себе.

Під час обходу Варя намагається відгородити себе від контакту з хворими, а вони, навпаки, стараються нікого не випустити зі свого світу. Ось з нею вітається посивіла жінка, яка завжди всіх запитує, чи не навчались вони, бува, разом в інституті. Усі відразу починають шикати на ту жінку, а Варя… Колись вона бачила, як та жінка зі старенькою мамою їхала електричкою додому і дуже гірко плакала, коли мама нічого не дала жебракові. Мати вмовляла, заспокоювала, показувала порожнього гаманця, однак жінка була невтішна:

— У тебе ж був карбованець.

Разом з тим Варя готує все до будівництва житлового дому. Цю роботу вона добре знає.

Одного разу, чекаючи на пероні електричку й нудьгуючи, вона перечитала на стовпах усі оголошення. Одне запам’яталося їй надовго. Хтось пропонував до обміну житло з переліком усіх вигод, з лісом та річкою на житло в будь-якому куточку Радянського Союзу. А ще хтось шукав свого собаку…

Коли Варя бігла сквером, вона побачила цього собаку — темно-коричневий, з жовтими підпалинами, з утягнутим животом і сумними очима. Він стояв недалеко від стежки.

— Ти що тут робиш? Ану, ходімо зі мною!

І повела його за нашийника на перон. Собака слухняно ішов за нею. Виявилося, що розшукують суку, а це пес…

— І що мені з тобою робити? Ходімо додому.

Спочатку їхали електричкою, а потім — автобусом. Прийшовши додому, Варя помила собаці лапи, витерла змоченою в марганцівці губкою шерсть, наказала чекати її й пішла на роботу. Коли ввечері повернулася, то побачила біля хвіртки Бориса та сина, що не могли потрапити в двір. Зайшли вже разом з Варею. Ображена Аза кинулась до чоловіка, а пес-приблуда підійшов тихенько до Варі, заметляв хвостом і намагався заглянути у вічі.

— Як можна було підійти до чужого дорослого собаки й тягти за нашийника аж до самого дому?! — вичитує Борис.

— Таж він слухався! — виправдовується Варя.

Їй навіть на думку не спало, що пес міг її покусати. Собаки начебто розділили між собою двір. Цікаво було спостерігати, як Аза оббігає свою територію і як, гавкаючи, починає сторожувати Дик (саме так Варя назвала того мисливського пса). Аза терпить усе. Звірине господарство дає не лише чималий прибуток, а й утіху. Чорно-жовтим шовком переливається в клітках молодняк фреток, темними сардельками засинає коло мисок із кашею новий виводок. Звірятка довірливі, але обережні. Доглядаючи їх, не помічаєш, як зникають утома й роздратування. Можна й за сто п’ять карбованців працювати. Але справу налагоджено, і Варі на роботі не те що нецікаво — вона нудиться від бездіяльності.

Якось, помітивши в коридорі незнайомого чоловіка, запросила його зайти.

— Ні, вийдіть ви з кабінету. Маю до вас доручення.

— Слухаю вас.

— Директор комбінату просив, щоб я відшукав вас і запросив на роботу.

— Мене? — перепитує Варя, і її здивуванню немає меж.

— Саме вас.

Наступного дня, розв’язавши всі свої справи у відділі будівництва та архітектури, Варя поїхала на комбінат. За адміністративним корпусом височіють будівлі. Вона нікого тут ще не знає. Дочекавшись, поки її запросять до кабінету, рішуче ввійшла й, відрекомендувавшись, почала з головного:

— Я вам щиро вдячна, але в мене така репутація…

— Я чув, і саме тому розшукую вас.

Невисокий чоловік — видно, що спокійної вдачі — уважно вивчав її і, може, порівнював з уявним образом, а Варя додала:

— Я, мабуть, не дуже вмію працювати під чиєюсь орудою.

— От і добре. Керуватимете відділом капітального будівництва.

Ідучи додому, жінка ніяк не могла зібрати докупи своїх почуттів і, бажаючи розібратися в усьому, питала себе:

— Боїшся? — «Ні». — То в чому річ? — «Хвилююсь».

Найважче було сказати Володимирові Даниловичу, що вона звільняється.

— Я вдячний вам за вашу роботу, — промовив він. — Мені самому весь час було соромно за ту платню, що ви отримували тут. У вас усе вийде.

Невже конче треба було пройти такий довгий шлях, щоб відчути, що твоя праця потрібна людям, щоб кожного ранку спішити на роботу, як на свято?

Усе життя Варя доводила, що вона гідна суперниця чоловічій статі, хоч цей виклик, мабуть, таїв у собі тільки одне прохання — любити. Вона ховала свою жіночність, виявляючи лише розум.

Погодження, відрядження, листування…. А ще невеличкий колектив, де всі заразом і дуже схожі одне на одного, і дуже різні.

І не всі зустріли Варю так привітно, як директор.

Ось і перші сюрпризи… Збираючись в обласне статуправління, вона на якусь мить покинула папку зі звітом і бланками коло сумки на столі. А згодом, стоячи вже на платформі, витягла ту папку, щоб уточнити кілька цифр, і побачила, що звіту там не було. Пізніше вона знайде той звіт з бланками за величезними стелажами з документацією, яку вивчатиме й сортуватиме сама. А поки що їй нічого не лишалося, як бути ще уважнішою. Варя взяла за правило вести щоденник виконаних робіт. Найбільше через Катю — жінку, що ні на хвилину не затуляє рота, з якого, наче з репродуктора, лунає безперестанку якась інформація, але дивним чином устигає оперативно дати довідку, зробити розрахунки, писати листи. Усяк, хто заходить у відділ зі своїми питаннями, іде відразу до неї.