— Не заважайте працювати.

Коли всі зайняли місця, треба було проголосувати про відкриття конференції. Варя одна на всю залу заявила, що згідно зі статутом треба проводити профсоюзні збори, а не конференція, на що в президії насмішкувато перезирнулися. Тоді вона схопилася з місця й побігла до телефонного апарата. Подзвонивши в облрадпроф, Варя повідомила, що вибори профспілкового комітету проходять з грубим порушенням статуту, а тоді повернулася до зали.

Назавтра Григорій Васильович, стукаючи кулаком по столу, почав вичитувати Варі:

— Ви на моє місце хочете?! Хто вам дав право телефонувати в облрадпроф?!

— Хіба ви не знаєте? Конституція!

Уночі вона написала листа в Укррадпроф, а за кілька днів сама поїхала з ним туди.

В Укррадпрофі її уважно вислухали й викликали відповідного куратора, попросили з півгодини зачекати. З коротких перемовин Варя здогадалася, що тут мають перевірити, чи висловлювалася вона з цього приводу на зборах. За півгодини її знову запросили до кабінету.

— Ви згодні, щоб перевірку робили не сьогодні, а за кілька днів?

— Авжеж.

Ці кілька днів дали змогу організаторам конференції щось підправити, і коли Варя вийшла на чергову зміну, то побачила велике оголошення про профспілкові збори. На призначену в оголошенні годину з’явилися ліквідатори, що вже відбули лікування, прийшли вільні від зміни оператори насосних станцій і привезли всіх, хто тільки міг ходити. У президії вона побачила якихось поважних чоловіків і сіла якнайдалі від сцени. А до неї все одно поверталися вдячні очі. Почувши своє прізвище в списку для голосування, Варя хотіла була зняти свою кандидатуру, але раптом пролунало дружне:

— Сядь! Тебе ніхто не питає.

Після зборів її всі вітали, навіть Григорій Васильович.

— Ось доручать вам виробничі питання, тоді взнаєте, — застерігав він її.

— Нічого. Тепер ми з вами працюватимемо разом.

Набирає обертів новий навчальний рік. З дерев опадає листя, проте його не можна спалювати. Усі одно вслухаються в зведення про радіаційний фон у місті й купують дозиметри.

— Ну, то й що? — насмішкувато питає Борис дружину. — Ну, дізнаєшся, що те і те не можна їсти. А де знайти харчі, не уражені радіацією?

В їхній теперішній заміській оселі нема нічого, що могло б спричинити в Бориса алергію: ні хімікатів, ні килимів, ні навіть книжок, які довелося продати. З мийних засобів — саме господарське мило.

У житті Варя звикла боротися. Навіть на роботі вона не працювала, а боролася за ліс, за річку, за чисту воду… Майже фізично відчувала, як до водогінних труб у місцях пориву потрапляють мільярди мікробів, як каналізаційними стоками захлинається річка, забруднена, крім того, радіаційним мулом, і чекає на допомогу.

Після однієї з нарад, де її слухали тільки з чемності, вона вирішила звернутися до контрольних органів.

— Ти така наївна, — заспокоює її Борис. — У тебе нічого не вийде.

— Вийде, не збивай мене.

— Може, і вийде, але просто не хочу, щоб ти страждала, зазнавши невдачі. Однак якщо ти інакше не можеш…

— Але ж хтось мусить.

І ось вона вже чимало годин поспіль стоїть у вестибюлі будинку державного партійного контролю. У приміщенні лише телефон, і на питання, з ким її з’єднати, Варя просить назвати їй прізвище чиновника, що мав би опікуватися її справою. Але прізвища чекають, навпаки, від неї. І так хтозна-скільки разів.

Під час чергової розмови Варя каже:

— З’єднайте мене зі Щербицьким.

— Що?

— Я його запитаю: може, він скаже, хто мені потрібен.

За хвилину Варі дали телефонний номер. Рішуче набравши його, вона почала пояснювати якомусь панові суть справи.

— Шановна, ви маєте це все викласти в листі й приїхати до мене з партійним квитком.

— Я й стою під вашими стінами з листом, а от партійного квитка в мене нема. І, мабуть, ніколи не буде.

Не минуло й п’яти хвилин, як до Варі вийшов чоловік і повів її повз вартового до свого кабінету.

Уважно вивчивши листа, чиновник телефонує голові міськради, і той починає щось пояснювати.

— Якщо в моєму кабінеті сидить людина і для себе нічого не просить, то дозвольте вам не повірити, — і вже до Варі: — Щодо викладеного у вашому листі… За місяць над’їде комісія й усе перевірить.

— Що ж, нехай розбираються.

Минає місяць, другий — не чути нічого. Якогось дня несподівано з’явилося оголошення про загальні збори, що на них розбиратимуть її анонімного листа в комісію держпартконтролю. Хоч як дивно, але анонімка — з її прізвищем.

Приїхала комісія з десяти осіб. Серед них — місцеве керівництво. Запрошують Варю в кабінет. Перш ніж перед Варею відчинилися двері, секретарка голосно прошепотіла їй:

— Начальник викликав лікарів з психоневрологічної лікарні, щоб вас освідчити.

У кабінеті під насмішкуваті погляди зачитують по пунктах її листа і коротко констатують:

— Ви диспетчер, і всі ваші висновки суб’єктивні. Ви чимось схвильовані?

— Хіба тільки тим, що начальник управління викликав психіатрів.

— Ви проти того, щоб вас оглянули?

— Ні. Тільки в одному кабінеті — мене, а в іншому — його.

— Ще одне. Ви б хотіли бути начальником управління?

— Учора ще не хотіла. Сьогодні хочу.

Варя сидить у диспетчерській, а в її душі все аж кипить від обурення: це розслідування влаштували не для того, щоб дійти до істини, а щоб звинуватити її в брехні. Вона опановує себе й пише заяву на ім’я голови комісії, пояснюючи своє письмове звернення тим, що під час розмови, схожої на допит, не мала під руками відповідних документів. А щоб викладені в листі факти не були суб’єктивні, вона до кожного з них додає оперативну документацію: журнали, доповідні записки, реєстрацію телефонних дзвінків.

Після цього комісія працювала ще днів десять. Уночі їй телефонували машиністи й обіцяли свою підтримку. Навіть не боячись позбутися партійного квитка.

На зборах — нема де курці клюнути. Комісія оприлюднює виявлені хиби й зобов’язує навести лад.

— Ви хочете сказати, що коли не буде електрики й не працюватимуть насоси, ми повинні випивати цей коктейль? — лине насмішкувате із зали.

— Приймальні вмістища треба будувати!

Наприкінці зборів зачитують звернення колективу до керівництва з проханням звільнити з роботи цю анонімницю. То ось чому її листа назвали анонімкою. Варя спокійна — тільки просить одного з підписантів того звернення — чи то сорок четвертого, чи п’ятдесят другого — пояснити їй, у чому її провина.

— Дитино моя, — підвелася стара прибиральниця, — мені сказали, що це заява, щоб нам видали нові спецівки.

— У мене все, — сідає Варя на місце.

Чому вона така спокійна? Навіть жартує. До неї підходить столичний начальник і по-доброму радить:

— Ви чесна і грамотна спеціалістка. Вам треба шукати іншої роботи.

— А вам грамотні не потрібні?

На зборах її так ніхто й не підтримав.

Роботи Варя не боїться, але… Наступного дня після зборів її призначили начальником водоканалізаційної дільниці. Тепер вона вже не мала можливості відлучитися в робочий час, тож про нову роботу годі й мріяти. Кожний її крок, кожний учинок — під наглядом.

Раптом вона побачила, як з кабінету начальника виходить головний лікар психоневрологічної лікарні. Не вагаючись, вона звернулася до нього:

— Чи не потрібні вам працівники?

— Потрібні. Ми будуватимемо житловий дім для медпрацівників. Тільки оклад там — сто п’ять карбованців.

— Я згодна.

Коли Варя подала заяву на звільнення, її повідомили, що згідно із законом вона має відпрацювати ще два місяці.

— Так, усе правильно! У вас же незабаром партійні збори. Хто ж там виступатиме, як мене не буде? Краще підпишіть мою заяву.

Чи не забагато боротьби в її житті? Щось вона робить не так. Чи існує взагалі гармонія духовного і зовнішнього світу? У чиїх душах? Іноді їй здається, що вона, як Дон Кіхот, змагається з млинами. Усе життя вона хотіла бути корисною людям, бо так учила мама, так учив дід Хома, так учили в інституті. Цікаво, чого вчать тепер?