Поки Варі не було, Борис знайшов їй роботу в інспекції державного страхування. Що ж, нехай. Можна заробити гідну платню, якщо виконаєш план. Із самим лише олівцем і зошитом у сумці. Робоче місце — два підприємства та дві вулиці в містечку. Графік вільний: ходи хоч до ночі, поки люди не поснули, ходи у вихідні, коли люди не на роботі. Словом, ходи коли заманеться — тільки вмов людей застрахуватися, змусь їх повірити в те, у що повірила сама.
І ось вона йде. Завертає в двір і стукає у двері. З будинку виходить господар, слухає уважно, а потім:
— Гляньте на ці двері! Запам’ятали? Щоб я вас більше ніколи тут не бачив!
І Варя рушає далі. Треба в кожному дворі вислухати претензії до уряду, скарги на брак грошей, похвалити собаку й розпитати, як почувається улюблена кішечка, щоб бодай за третім разом почути:
— Не приходьте завтра. Мені ваших ніг шкода.
Навчилась розбиратися в людях і в собаках. Жоден господар не знає свого собаки. Якщо собака люто гавкає, рвучись з прив’язі, то, значить, хазяїн удома. Варі здається, що собака просто викликає хазяїна, щоб той його оборонив, щоб ніхто чужий не порушував його собачого спокою. Якщо собака ліниво бреше і слухняно ховається в будку, почувши Варину команду, то в двір можна не заходити — нікого немає вдома.
Ходить Варя до пізнього вечора з сумкою, повною грошей, не задумуючись, що про гроші знає не лише вона, а й ті, в чиї будинки вона заходить. Не усвідомлює собі, що вона жива здобич, і її будь-де й будь-коли можуть підстерегти. Але Бог її береже. В інспекції працює вже цілий рік і навіть посіла третє місце за показниками роботи, хоч зовсім не вірить у ті можливі відшкодування, що їх обіцяють правила. Майже в кожному страховому випадку можна довести провину самого постраждалого й не виплатити компенсації, а щоб одержати належне, треба довго оббивати пороги. Варя більше так не може.
Знову Борис їй знаходить роботу. Тепер — у БТІ. Варя не опирається. Її приймають навіть не техніком, а тільки обмірницею. Господи, невже її кваліфікація конструктора першої категорії нічого не важить? Ні, в них своя специфіка. Варя ніби проходить свої університети на різних роботах, але вперше потрапляє в організацію, де добробут людей залежить не від професіоналізму, а від чесності працівників.
У приймальні дні будиночок БТІ підпирають спинами десятки відвідувачів, переходять з черги від одного кабінету до іншого, розповідають моторошні історії про втрату спадку або власності — розгублені й голодні. А перед самісіньким обідом з невеличкої кухні розноситься приміщенням дух свіжої смажені.
— Бомби на вас немає! — спльовує набік старий пенсіонер.
Працівники БТІ до таких прокльонів уже давно звикли. Варя, ідучи по коридору, плечима відчуває цей негатив. Одного разу навстіж розчиняються двері кабінету, а звідти летить:
— Ти візьми п’ятнадцять соток городу, попрацюй на них з весни до осені, натягайся так, щоб аж кишки повилазили, вигодуй дві свині, а потім одну віддай за якусь печатку на папірці!.. І це на той будинок, що на нього збирали гроші все життя!..
Жінку намагаються втихомирити, але та, люто хряпнувши дверима, вибігла з приміщення.
Варю посилають поміряти ту чи іншу садибу, раз по раз примушують завищити відсоток зносу будівлі, а тоді забирають справу, попередивши, щоб мовчала. Платня тут невисока, але всі жінки зодягнені, як актриси.
Розділ третій
1
…Коли технік, що сидів напроти, порадив їй звернутися на завод, що його він обміряв, Варя навіть не роздумує: там шукають інженера у відділ капітального будівництва. Поговоривши з начальником відділу кадрів, вона написала заяву і тільки потім наважилася запитати, що будують на заводі.
— Узагалі спальний корпус дитячого садочка, але в головного інженера якась реконструкція, — почула у відповідь.
Попри записи в трудовій книжці, Варю взяли конструктором першої категорії. Зайшовши в порожній кабінет, де вона була чомусь єдиним працівником, не розгубилась, а лише замислилася: «Чому, здавши в експлуатацію житловий будинок, у відділі всі звільнилися, а на полицях немає ніякої документації?»
Варя уважно вивчає всі листи і креслення. Головний інженер у відпустці, але її консультує кадровик.
— А що це за теплиця? — питає вона.
— Та це ми надумали збудувати теплицю, щоб працівники цілий рік мали свіжі огірки.
— Може, огірки і коштують п’ятдесят тисяч, але це рахунок тільки за кріплення.
І Варя йде до директора.
— Ми побудуємо теплицю в заплаві річки, поставимо сторожа й матимемо свої огірки, — чує вона.
— А якщо нам установлять план на огірки як на основні фонди, і, не виконуючи його, люди не отримуватимуть прогресивки? Теплиця — це ж не тільки конструкція. Це агрохімічна служба з лабораторією, агрономом, транспортом, тарою, отрутохімікатами, добривами і складом, — упевнено добирається Варя до істини. — Це гектар площі!
— Оце прийшла сюди молодиця! Доводить, що нам не потрібна теплиця, — гарячкує директор.
— А чим ми обігріватимемо її в заплаві? Десь поряд із заводом було б краще. Там можна використати вторинне тепло від плавильних печей…
Кожне нове питання ставило дедалі більше завдань, і наприкінці розмови директор, усвідомивши весь популізм цієї турботи про колектив, з благальними нотками в голосі заявив:
— Якщо ви зможете позбутися цієї теплиці, я вам дам відпустку своїм коштом і путівку на море.
Перше знайомство з головним інженером заводу, мабуть, запам’яталося їм обом. Чекала під дверима, а коли її запросили до кабінету, почула:
— Заходь!
— Я з вами свиней не пасла, — і за хвилину напруженої мовчанки відрекомендувалася.
Головний інженер дістав із сейфа папку і попросив її розібратися. Обоє вдають, ніби нічого не сталось. Ознайомившись з документами, Варя збирає всю свою волю, пам’ять і обізнаність у кулак. Вона змушує себе не думати, чому з цими документами ніхто не працював. Їй самій доведеться все впорядковувати.
Конвенція «СОЛАС-74»… Звичайно ж, Варя про неї нічого не чула, але вимоги такі зрозумілі — замінити горючі переділки на негорючі на всіх суднах, які тепер не пускають у міжнародні порти. Тож восени, після реконструкції, цех повинен випускати теплоізоляційні базальтові плити.
Як добре, що Варя знає проектну справу! Вона негайно вирушає до проектного інституту, щоб зустрітися з головним інженером проекту. Той пояснює їй, що над документацією ніхто не працює, бо від заводу не надійшли вихідні дані.
— А яка мета проекту? — запитує Варя. — Розширення, реконструкція, нове будівництво?
— Це ще не вирішили.
— То ви, певно, добре знаєте, що, поки ви цього не вирішите, не буде ніяких технічних умов. Там завжди зазначено назву об’єкта. Тож провина цілком лежить на інституті.
Головний інженер проекту мовчить, а Варя впевнено тисне далі:
— Потрібна термінова нарада з представниками міністерства…
Звичайно, в тому, що нічого не робилося, винен і завод. Варі це відомо. Замовники документації мають бігати, докучати, просити, нагадувати. Така вже в нас система, що виконання наказу про налагодження виробництва негорючих матеріалів, у якому зацікавлені чотири міністерства, залежить від працівника відділу капітального будівництва.
Варя радіє, що працювала страховим агентом. Мабуть, крізь це мали б пройти всі випускники інститутів. Тоді ніхто з них, домагаючись свого, не боявся б обстоювати свою думку.
І ось позаду вже сила-силенна інстанцій — од відділу архітектури та будівництва до державних комітетів. Але справу так і не зрушено з місця. Реконструкція цеху потребує збільшення кількості робітників більш як на сто двадцять осіб, а це вже будівництво цілого житлового будинку. Їй спадає на думку єдине правильне рішення — просити міністерство суднобудування розмістити виробництво супутньої продукції на інших заводах. Тоді й кількість робітників буде в межах норми.