Поки Варі не було, Борис знайшов їй роботу в інспекції державного страхування. Що ж, нехай. Можна заробити гідну платню, якщо виконаєш план. Із самим лише олівцем і зошитом у сумці. Робоче місце — два підприємства та дві вулиці в містечку. Графік вільний: ходи хоч до ночі, поки люди не поснули, ходи у вихідні, коли люди не на роботі. Словом, ходи коли заманеться — тільки вмов людей застрахуватися, змусь їх повірити в те, у що повірила сама.

І ось вона йде. Завертає в двір і стукає у двері. З будинку виходить господар, слухає уважно, а потім:

— Гляньте на ці двері! Запам’ятали? Щоб я вас більше ніколи тут не бачив!

І Варя рушає далі. Треба в кожному дворі вислухати претензії до уряду, скарги на брак грошей, похвалити собаку й розпитати, як почувається улюблена кішечка, щоб бодай за третім разом почути:

— Не приходьте завтра. Мені ваших ніг шкода.

Навчилась розбиратися в людях і в собаках. Жоден господар не знає свого собаки. Якщо собака люто гавкає, рвучись з прив’язі, то, значить, хазяїн удома. Варі здається, що собака просто викликає хазяїна, щоб той його оборонив, щоб ніхто чужий не порушував його собачого спокою. Якщо собака ліниво бреше і слухняно ховається в будку, почувши Варину команду, то в двір можна не заходити — нікого немає вдома.

Ходить Варя до пізнього вечора з сумкою, повною грошей, не задумуючись, що про гроші знає не лише вона, а й ті, в чиї будинки вона заходить. Не усвідомлює собі, що вона жива здобич, і її будь-де й будь-коли можуть підстерегти. Але Бог її береже. В інспекції працює вже цілий рік і навіть посіла третє місце за показниками роботи, хоч зовсім не вірить у ті можливі відшкодування, що їх обіцяють правила. Майже в кожному страховому випадку можна довести провину самого постраждалого й не виплатити компенсації, а щоб одержати належне, треба довго оббивати пороги. Варя більше так не може.

Знову Борис їй знаходить роботу. Тепер — у БТІ. Варя не опирається. Її приймають навіть не техніком, а тільки обмірницею. Господи, невже її кваліфікація конструктора першої категорії нічого не важить? Ні, в них своя специфіка. Варя ніби проходить свої університети на різних роботах, але вперше потрапляє в організацію, де добробут людей залежить не від професіоналізму, а від чесності працівників.

У приймальні дні будиночок БТІ підпирають спинами десятки відвідувачів, переходять з черги від одного кабінету до іншого, розповідають моторошні історії про втрату спадку або власності — розгублені й голодні. А перед самісіньким обідом з невеличкої кухні розноситься приміщенням дух свіжої смажені.

— Бомби на вас немає! — спльовує набік старий пенсіонер.

Працівники БТІ до таких прокльонів уже давно звикли. Варя, ідучи по коридору, плечима відчуває цей негатив. Одного разу навстіж розчиняються двері кабінету, а звідти летить:

— Ти візьми п’ятнадцять соток городу, попрацюй на них з весни до осені, натягайся так, щоб аж кишки повилазили, вигодуй дві свині, а потім одну віддай за якусь печатку на папірці!.. І це на той будинок, що на нього збирали гроші все життя!..

Жінку намагаються втихомирити, але та, люто хряпнувши дверима, вибігла з приміщення.

Варю посилають поміряти ту чи іншу садибу, раз по раз примушують завищити відсоток зносу будівлі, а тоді забирають справу, попередивши, щоб мовчала. Платня тут невисока, але всі жінки зодягнені, як актриси.

…Коли технік, що сидів напроти, порадив їй звернутися на завод, що його він обміряв, Варя навіть не роздумує: там шукають інженера у відділ капітального будівництва. Поговоривши з начальником відділу кадрів, вона написала заяву і тільки потім наважилася запитати, що будують на заводі.

— Узагалі спальний корпус дитячого садочка, але в головного інженера якась реконструкція, — почула у відповідь.

Попри записи в трудовій книжці, Варю взяли конструктором першої категорії. Зайшовши в порожній кабінет, де вона була чомусь єдиним працівником, не розгубилась, а лише замислилася: «Чому, здавши в експлуатацію житловий будинок, у відділі всі звільнилися, а на полицях немає ніякої документації?»

Варя уважно вивчає всі листи і креслення. Головний інженер у відпустці, але її консультує кадровик.

— А що це за теплиця? — питає вона.

— Та це ми надумали збудувати теплицю, щоб працівники цілий рік мали свіжі огірки.

— Може, огірки і коштують п’ятдесят тисяч, але це рахунок тільки за кріплення.

І Варя йде до директора.

— Ми побудуємо теплицю в заплаві річки, поставимо сторожа й матимемо свої огірки, — чує вона.

— А якщо нам установлять план на огірки як на основні фонди, і, не виконуючи його, люди не отримуватимуть прогресивки? Теплиця — це ж не тільки конструкція. Це агрохімічна служба з лабораторією, агрономом, транспортом, тарою, отрутохімікатами, добривами і складом, — упевнено добирається Варя до істини. — Це гектар площі!

— Оце прийшла сюди молодиця! Доводить, що нам не потрібна теплиця, — гарячкує директор.

— А чим ми обігріватимемо її в заплаві? Десь поряд із заводом було б краще. Там можна використати вторинне тепло від плавильних печей…

Кожне нове питання ставило дедалі більше завдань, і наприкінці розмови директор, усвідомивши весь популізм цієї турботи про колектив, з благальними нотками в голосі заявив:

— Якщо ви зможете позбутися цієї теплиці, я вам дам відпустку своїм коштом і путівку на море.

Перше знайомство з головним інженером заводу, мабуть, запам’яталося їм обом. Чекала під дверима, а коли її запросили до кабінету, почула:

— Заходь!

— Я з вами свиней не пасла, — і за хвилину напруженої мовчанки відрекомендувалася.

Головний інженер дістав із сейфа папку і попросив її розібратися. Обоє вдають, ніби нічого не сталось. Ознайомившись з документами, Варя збирає всю свою волю, пам’ять і обізнаність у кулак. Вона змушує себе не думати, чому з цими документами ніхто не працював. Їй самій доведеться все впорядковувати.

Конвенція «СОЛАС-74»… Звичайно ж, Варя про неї нічого не чула, але вимоги такі зрозумілі — замінити горючі переділки на негорючі на всіх суднах, які тепер не пускають у міжнародні порти. Тож восени, після реконструкції, цех повинен випускати теплоізоляційні базальтові плити.

Як добре, що Варя знає проектну справу! Вона негайно вирушає до проектного інституту, щоб зустрітися з головним інженером проекту. Той пояснює їй, що над документацією ніхто не працює, бо від заводу не надійшли вихідні дані.

— А яка мета проекту? — запитує Варя. — Розширення, реконструкція, нове будівництво?

— Це ще не вирішили.

— То ви, певно, добре знаєте, що, поки ви цього не вирішите, не буде ніяких технічних умов. Там завжди зазначено назву об’єкта. Тож провина цілком лежить на інституті.

Головний інженер проекту мовчить, а Варя впевнено тисне далі:

— Потрібна термінова нарада з представниками міністерства…

Звичайно, в тому, що нічого не робилося, винен і завод. Варі це відомо. Замовники документації мають бігати, докучати, просити, нагадувати. Така вже в нас система, що виконання наказу про налагодження виробництва негорючих матеріалів, у якому зацікавлені чотири міністерства, залежить від працівника відділу капітального будівництва.

Варя радіє, що працювала страховим агентом. Мабуть, крізь це мали б пройти всі випускники інститутів. Тоді ніхто з них, домагаючись свого, не боявся б обстоювати свою думку.

І ось позаду вже сила-силенна інстанцій — од відділу архітектури та будівництва до державних комітетів. Але справу так і не зрушено з місця. Реконструкція цеху потребує збільшення кількості робітників більш як на сто двадцять осіб, а це вже будівництво цілого житлового будинку. Їй спадає на думку єдине правильне рішення — просити міністерство суднобудування розмістити виробництво супутньої продукції на інших заводах. Тоді й кількість робітників буде в межах норми.