А Наталі сьогодні теж не потрібен посаг — за місяць перед цим якесь коло питань, що їх, здавалося, швидко не розв’яжеш, закрутило їх у вирі обов’язків. Перше — пішли до коменданта гуртожитку написати заяву на спільне проживання з нового навчального року.

— Принесете документ про шлюб, тоді будемо говорити.

— Але ж тепер екзамени, нам ніколи одружитись.

— Принесете документ, коли поберетеся.

— До цього часу всі місця в гуртожитку будуть розподілені! — комендант стенає плечима, їй що до цього.

Рятує батько Анатолія — приїздить, забирає в них паспорти і через тиждень привозить свідоцтво про шлюб, видане в якійсь сільській раді, де вони ніколи не були. Шукали обручок, шукали нового костюма для Анатолія (сукню для Наталі пошиє бабуся Орина) і складали сесію. Якщо родичам так потрібне це весілля, хай буде. Коли Наталя побачила свою весільну сукню, ледь не розплакалась — скромне платтячко з шовкового гіпюру, але бездоганного крою (бабуся цього разу шила його не сама, а замовила в найкращої кравчині), робило її схожою на десятикласницю, а Орина вдоволено говорила онуці:

— Ти ще встигнеш бути дорослою, залишишся в пам’яті про цей день не пишною рожею, а ромашкою. Ось побачиш, колись ти мене згадаєш.

Сьогодні свято, Наталя накидає халатик і виходить на ґанок — ще тихо навколо й урочисто, вона одна, душа повниться передчуттям змін, що відбудуться в її житті, — вона все зможе, вона стане дружиною і другом, щоб зняти з плечей чоловіка тягар обов’язків, розділить з ним і хліб, і домівку, на двох поділять незгоди. Вона колись з іншими пов’язувала свої надії і мрії, а ось сьогодні вона не мріє, вона дає собі клятву вірності, вона хоче, щоб його праця стала її. Вона хоче іти з ним до кінця.

На ґанку лежить великий букет троянд. Хтось приніс на світанку цей чудовий кремово-рожевий букет, що ще затримує в пелюстках краплі роси; це її не дивує — сьогодні все незвичайне, сьогодні радісно і спокійно, сьогодні її свято.

Наталя хоче чимось зайнятись, та її звідусіль проганяють:

— Іди одягнись і зустрічай молодого.

Наречений з гостями приїде аж об одинадцятій. Уже десята… одинадцята… дванадцята година — усі підходять і заспокоюють Наталю, деякі обережно закидають, що таке буває, що в день весілля наречений передумує брати шлюб. Наталя спокійна — це ж не всі знають, що вони вже одружені, тільки ж де він? А години повзуть — друга… третя. Найбільше хвилюється Орина — треба було б нагодувати гостей, та не можна за стіл сісти без молодих. Уже і третя година минула… іде четверта… п’ята… шоста.

— Приїхав! — кричать з вулиці. — Тільки сам приїхав.

У промінні сонця, що вже повернуло на захід, з’являється стрункий молодий чоловік з пакунком і букетом квітів у руках. Усі полегшено зітхають, запрошують голодних і стомлених гостей до столу. Де Наталя?!

— Бабусю, це не він, це його друг…

— Сядь з ним за стіл, тобі не можна сідати поряд з незайнятим стільцем — страви псуються, гості голодні, — вмовляє Орина.

Усі займають місця за столом.

— Наталю! Якщо вже так трапилось, може, я стану справжнім нареченим… ти мені давно подобаєшся. Одружімося, — звертається до дівчини гість.

Це що, він хоче врятувати її в цій ситуації?

— Ні, — а сама тривожиться, мало не плаче, не може зрозуміти, що трапилось.

Тільки гості розмістились за столом, як на порозі з’являється Анатолій з родичами — стомлені й запрошені люди, ніби потрапили не на своє, а на чуже свято. За столом гості про щось розмовляють, бачать, як повертає дівчина в бік Анатолія голову, а в очах спалахує безмежна радість і кохання. Та Анатолій нічого не бачить. Не бачить дівчини, весільна сукня якої у своїй простоті тільки підкреслює чудові форми молодого розквітлого тіла, ще не розквітлу пристрасть, ніжність… ніжність, якою світяться очі, сині, як у діда Хоми, що дивують кожного контрастом із шовком чорного волосся. Його засліплюють ревнощі. Не встиг він трохи затриматись, а його наречена вже проміняла його на іншого… і летять слова.

«Мовчи, Наталю, мовчи, не слухай. Це лише слова, набір звуків, він теж їх не розуміє, — вмовляє себе Наталочка, — ти ж вранці обіцяла переносити усі негаразди, це вони і є». А образа бухає у вухах, засліплює очі. «Тільки мовчи», — просить себе дівчина.

Хапають за руки молодого мама і тато, вмовляє дідусь, і зрозумівши ситуацію, Анатолій намагається спокійно подивитись на наречену. Де ти щастя, що тільки-но горіло в її очах? Жаль, жаль, що чула ці слова, жаль, що він міг так подумати про неї — подумати і вигукувати вголос при людях. Жаль. Вона жаліє його, вона любить його, але не прощає. Скільки їм ще доведеться пережити, щоб вона забула цей день?

— Що ж трапилось? Чому запізнились?

— Виїхали вчасно, та родичі його першої дівчини, що жила в селі на тій же вулиці, щось насипали в бак із пальним. Зупинялись майже кожні півкілометра, прочищали — кинули б машину, та люди будуть сміятись.

До пізнього вечора гості гуляли, співали, а Наталя й Анатолій сиділи мовчки на ґанку і рахували зорі — і стіна, що так швидко вибудувалася з цеглинок слів, ніби тане, лишається тільки тінь… лишається тінь.

Одарка повернулася з Сахаліну не відразу після виходу на пенсію, бо ще якийсь час чекала, доки в Україні добудують кооперативну квартиру. Помешкання, яке їй дали як учаснику війни, довелося залишити — можна, мабуть, було поміняти його на житло в Україні, та бажання жити по-своєму брало гору. Надто довго вона мешкала в бараках, стіни яких були зліплені з фанери й дощечок, що взимку здригалися від шквалів вітрів, які прилітали з далеких сопок, свистіли й стогнали, трусили будинок так, як трусило її життя. Перебуваючи на Сахаліні, вона відмовляла собі в усьому, складала копійку до копійки, аби дочекатися відпустки й приїхати в Україну панею. Яке то було щастя, бачити, як раділи гостинцям її племінники, онуки Орини та Лариса. Лише Іван тримався осторонь, коли всі з захопленням розглядали фото з приморських санаторіїв з пальмовими алеями, пишними квітами, дивувалися тим модним сукням, макінтошам, капелюшкам, які вона одягала тільки під час відвідування особливих заходів з родичами; вдома ж вбиралася в довгий атласний халат з драконами. А після відпустки довго плакала, цілувала засмучених її від’їздом дітей, прощалася до наступного приїзду. На неї чекали всі, крім Орини й Лариси, ніхто навіть не здогадувався про той біль, що вона пережила. Її серце, якому не було до кого прихилитися, купалося в родинній любові, проте обманювало себе, що це її сім’я. Насправді вона була самотньою: після свята зустрічі всі вони поринали кожне у своє родинне життя.

Кооперативну квартиру вирішила будувати на батьківщині найліпшої подруги, щоб бути нерозлучними і продовжувати ділитися радістю й горем. Та не так сталося. Іда, повернувшись до рідних, швидко припинила всілякі стосунки: її більше цікавило бути з ріднею, ніж із жінкою, яка не мала до кого прихилитися.

Усе було добре, доки ремонтувала, оздоблювала і до блиску все начищала, з любов’ю підбирала меблі й кожну дрібничку. Перебуваючи в цьому кубелечку, що нагадувало номер люкс у готелі, де все лежало на своїх місцях і ні за ким було прибирати, вона сумно рахувала дні й ночі свого життя.

Коли Лариса побачила в школі Одарку — свою старшу сестру, що недавно повернулася була з Сахаліну, то перелякалася: може, щось з батьками? Але та її заспокоїла й тільки запитала:

— Ти ще довго будеш у школі?

— Та що трапилось?

— Павло приїхав.

У Лариси почали тремтіти ноги, руки, усе тіло, ледве дочекалась закінчення уроків і побігла додому. Бігла, у голові жодної думки — тільки радість, що ось вона знову побачить його. Павло сидів з батьками в її кімнаті і зразу піднявся, тільки почув, як відчинились двері.