Те, що вона пережила тоді, виявилось справжнім потрясінням, це був не конфлікт з хворими пацієнтами чи не завжди доброзичливими колегами — це був конфлікт з державою, що руйнував її довіру до країни і до життя.

І всі ці лікарські історії, яких повно в кожного лікаря, уже не здаються такими страшними, як оця, наприклад…

— Наталко Сергіївно, у нас залишилось три виклики, а обслужити нікому, це на сусідній з вами дільниці…

Наталя вагається, вона вже уявляла, як прийде додому, зустріне донечок, віддасть їм гостинця, але хтось хворий чекає лікаря: Наталя бере чужі виклики — і знову в дорогу. Ось і потрібна адреса, але ніхто не вийшов зустріти машину; залишивши за собою хвіртку відчиненою, обережно заходить у двір: слідів присутності собаки не видно, і жінка стукає у двері. Звідти ні звуку, Наталя хоче відчинити двері й раптом відчуває на руці мокре дихання. Уже за мить собака хапає зубами її сумку, гарчить і тягне на себе, летить на руку слина. Від хвіртки гукає водій, і пес, відпустивши сумку, кидається до нього. У Наталі є лише мить, яку посилає доля для порятунку. Це не собака — це людолов. Поруч з будинком стоїть погріб, звідси видно чорний отвір; садиба оточена огорожею з металевими піками, як на кладовищі. За мить виникає рішення: якщо кинусь до огорожі, то порве пес, до погреба — поламаю ноги. Вона стрибає в погріб. О щастя! Від дверей до отвору в яму сантиметрів сорок, швидко зачиняє двері й переводить подих. Розлючений пес кидається від водія за зачиненою хвірткою до дверей погреба, за якими причаїлась Наталя, люто гарчить, а стомившись, лягає під дверима. Наталя в безпеці, та ця безпека така примарна. Де ж господарі садиби? Де хворий, що чекає лікаря, і як до нього дістатись? Минають хвилини, години в чеканні допомоги, й раптом шепіт:

— Наталко Сергіївно! Швидше в машину, собака забіг за дім.

— Дорогий Миколо Івановичу!

Він нікуди не поїхав і теж напружено чекав слушної миті. Вона вибирається з погрібника і не дихає, щоб не видати себе жодним звуком, летить до машини, та тільки зачиняє хвіртку, з-за рогу будинку вистрибує розлючений пес.

— У, тварюка!

Водій зачиняє двері машини, занепокоєно дивиться на лікаря, що не реагує на жодне його зауваження — сидить без сил і без емоцій.

— Наталко Сергіївно! У нас ще два виклики.

— Скільки ми тут простояли?

— Години три.

— Мені б до бабки. Їдьмо додому, я дуже замерзла.

Яка чорна душа зробила цей виклик у дім, де крім собак нікого не було: у будинку був ще один собака, від якого не врятувалася б. Навіщо люди тримають у помешканні собак, готових розірвати чужого — про це ніхто ніколи не дізнається. Кому готували пастку? Лікареві. Хай не їй, але лікареві. Наталя згадує тих людей, з якими разом боролися з хворобою за їх життя, їхню щиру вдячність і спільну радість, що перемогли недугу; згадує найкращі моменти своєї лікарської практики, щоб викликати в собі той вогник самовіддачі, що горів у ній все життя і без якого не можна працювати. Усе забудеться, треба, щоб забулося — треба жити і працювати.

Воно пройде колись, і спішить до дідуся. Скільки його пам’ятає, стільки він і хворіє, а прочитавши її медичну енциклопедію, він усім заявляє:

— Оце все, що тут написане, є і в мене. Одного тільки немає — вагітності, — і не зрозуміти, чи жартує, чи так вважає.

Наталя вислуховує дідуся, слухає його серце, перевіряє, чи п’є ліки. А старий Іван, як мала дитина, віддається її турботливим рукам. Маленькою почувається і Наталя. Павло Васильович уже чотири роки живе з мамою. Після одруження легко покинув свою сільську хату, та не кинув звички вітатись з усіма й запитувати сусідських жінок, чим їм допомогти, що купити на базарі. Поряд з ним іншою стала Лариса — за дітей переживала раніше хрестоматійно, особливо, коли аналізувала якийсь літературний образ, готуючись до уроків. І їй здавалось, що вона проводжала дітей у «дорогу далеку», та це робили діди; батьків доглядала Лариса. Вона б хотіла частіше бути тільки з чоловіком, він збирає повний двір онуків, усім роздає роботу і Ларисиних любить як своїх.

Дід Хома пише листи і Ларисі, у них перелічує всіх та шанобливо згадує Павла Васильовича. Нарікає, що через Сергія живе без онуків, без улюбленої невістки. «Хай як хоче, так і живе, бо він для мене добре зробив, що тепер притулку я не маю, а сам вже слабий». Та це не через нього. Це Наталя не може вирватись під час відпустки — то море, то санаторій, треба бути з родиною, і летять із села листи, що сплітаються в нескінченне чекання.

Коли Наталя вирвалась у село, перед хатою Олеся попередила, що дід її може не впізнати. Тихо зайшла, сіла поряд на лаву і чує:

— О! Що це за ластівочка прилетіла?

І в часи розлуки повторювала подумки останнє дідове вітання. Чому ж ця «ластівочка» останнім часом так рідко прилітає до діда? Тільки на похорон приїхали всією родиною, знайшли час. Залишилися від діда пам’ять та пожовклі листи… у яких стогне, молить і просить милосердя, заманює в спорожнілу хату і теплою зимою, що вночі тріщить, а вдень плющить, і теплим літом на свіже молоко й молоду зелень. Листи, як біль, а вона їх перечитує, щоб не зачерствіло серце — хай болить від пізнього каяття…

…Схилився над атласом залізничних шляхів, а на ньому замість географічних назв виникають назви кінокартин, з якими пов’язані імена знайомих режисерів і акторів, або казусні ситуації.

Киргизія! Фільм про монголо-татарську навалу. А де набрати в Карпатах стільки людей з такими очима, щоб знімати татар?!

Киргизія! Цей далекий край дивує невідомими ландшафтами і вражає гостинністю господарів. Сім’ї в киргизів зазвичай великі, в них повно дітей, проте всі вони слухняні, нікуди не лізуть. У киргизів нема звичаю сідати за стіл усією родиною: спочатку їдять дорослі, а потім те, що лишилося, віддають дітям.

Дмитро не розлучався з фотоапаратом, і тепер ця загадкова Киргизія зберігається на його світлинах, приголомшує тою первозданною красою, що колись запала в серце разом з безкраїм степом під неозорим небом, неприступними скелястими горами, глибокими ущелинами з прозорими дзвінкими річками. Світлини зафіксували і сором’язливу ніжність степових красунь у національних строях, які охоче погодилися позувати, і лукаві личка дітвори, що завжди купчилася біля знімального майданчика.

У Киргизію Дмитро взяв з собою Ірину, оформивши її комірником, — хай подивиться, вона ж нічого в житті не бачила. Після зйомок разом з декораціями у вагони завантажили яблука, абрикоси, бідон гірського меду. Частину вантажу відправили у Карпати, частину — до Києва.

У фільмі знімалися такі відомі актори, як Степанков, Гаврилюк та Брондуков. Режисерував його молодий талановитий Льоня Осика. Директора картини, можна сказати, й не було, бо ця жінка — хто її тільки призначив? — зовсім не володіла ситуацією. Дмитро перебрав на себе всі клопоти. Недарма мама колись повчала його: «Науки за плечима не носити!»

Під час роботи не обходилося без пригод. У Криму на зйомках картини Левчука, який довіряв Дмитрові й щедро ділився своїм досвідом, були напружені дні. Багато часу й зусиль пішло на те, щоб витягти з моря баржу, аж тут дзвінок від директора картини: мовляв, їде зі сценаристом, і Дмитро мусить його зустріти. Отакої!

— Я виряджу машину.

— Ні, візьми «Кадилак», а на майданчику залиш адміністратора. І не забудь про міліційний жезл.

Водій зі знімальної групи мав палицю, якою попереджав зустрічний транспорт. Приїхали до Сімферополя, виїхали на злітне поле, аж до самого літака. Виходять сценарист із дружиною і директор картини з молодою незнайомою жінкою. Директор — сама люб’язність, щось шепоче їй на вушко, ніжно підтримує під ліктик, а дівчина не зводить з нього захоплених очей. Сиплючи компліментами, таємниче киває головою в бік Дмитра.