— Ну ще до аборту, це зрозуміло, краще шашличок попроси, тебе ж вже не нудить.

— Нудить.

А в неї виявилась дворога матка, і один зародок видалили, а другий залишився, може, пошкоджений… Довелось робити аборт.

Аборти Анатолій робив тільки з медичних показань. Ще зразу після інституту, під час аборту, пробив жінці матку і після операції, коли тій ліквідували кровотечу в черевну порожнину, ніч просидів над нею, плачучи. Плакав, що поставив під загрозу життя жінки.

І ось плаче жінка, яка зробила аборт тільки тому, що вони з чоловіком хотіли другу дитину, але трохи пізніше. Вона так мріяла про близнюків. Бог послав їх їм…

Анатолій залишає палату і поспішає додому. І все-таки в нього прекрасна професія, і він спочуває тим, хто ніколи не відчує тієї радості, коли ти першим береш у руки людське дитя тільки-но воно з’явилось на світ. Кажуть, що немовлята усі однакові, та ні, вони різні, вони прекрасні, у них навіть характер є. І він, як ніхто, знає, що народитись значно важче, ніж вмерти.

Анатолій бере роботу додому, бо й за стінами лікарні думає про своїх пацієнтів. Часи змінюються. Раніше головним питанням кожної жінки було, як не завагітніти. Та з кожним роком дедалі більше жінок борються з неплідністю. Борються лікарі, а жінки плачуть і вимолюють хоч надію. Ніхто досі досконало не вивчив жінку. Не характер, не вроду — лоно. З’являється сила-силенна публікацій. Їх ніхто не зводить у єдину тему. А ця, що в жінок після аборту з’являється рак матки, може пояснити, чому кожне наступне покоління хворобливіше за попереднє. Жінки дуже багато уваги приділяють собі, кар’єрі — і ніхто не підтримує в жінці основного призначення. Вона може бути ким хоче, та основне — це материнство. Анатолій не звинувачує жінок — він їх жаліє так, як тільки може пожаліти чоловік; жаліє, що працюють майже цілу добу, що тягнуть на своїх плечах економіку країни, що чоловіки забули в суєті життя про основне своє призначення — боронити жінку й дитину, що жінок ці мужні чоловіки обертають на товар. Сам же, коли його запитували друзі, як йому працюється, коли він бачить стільки жінок, дивувався:

— Я хвороби шукаю. А ще рятую, допомагаю. Ви не зрозумієте.

А ще він розуміє, чому жінки-гінекологи, крім професійної уваги, не мають до жінок жалощів — бо вони не жаліють і себе.

Не жаліли себе жінки. Ставали єдиними утримувачами сім’ї, їздили наймичками, танцівницями та доглядачками, їздили «човниками» за кордон, торгували товаром, поки їх не перетворили на товар. Вербували добровільно й обманом, і зникали найкращі, найздоровіші та найкрасивіші. Знищувався генофонд нації. Вони всі, майбутні матері, під гучні звуки музики, під шелест купюр утрачають своє материнство на чужині, на чужині гинуть самі.

Анатолій після усіх публікацій, де депутати обговорюють питання, чи потрібні країні будинки розпусти, завжди дивувався.

— Про що сперечаються! Просто уяви, що в цей будинок потрапить твоя дочка чи сестра, — і не треба ніякої полеміки.

— Депутати! Чиновники! Ви мужчини чи торгаші? — висить у повітрі питання і десь тоне в постійному гучному: «Долар! Долар дай!»

З радістю зустрічають міжнародні угоди про беззбройний статус України — не треба витрачатись на армію, звільняться кошти. І йде на брухт військова техніка, знищуються галузі ракетобудування, приладобудування, науково-дослідні інститути. Усе на продаж.

Якісь незрозумілі взаємини й між людьми. Чому кожному хочеться впіймати іншого, чому часто з гурту сторонніх людей долинає:

— Сталіна на вас немає!

— А ви Сталіна для себе хочете чи для інших? Якщо для себе, то їдьте в табори і займайте полицю — вони вільні.

— Звідки знаєте? А якщо зайняті?

Ніхто не знає, що насправді діється в країні. Боїться за Наталю і Анатолій, це тільки з нею могло трапитись таке, і звинувачує її.

…Усе. Квитки на поїзд на руках, удома все наготувала для чоловіка — усе записане, хворі передані колегам. Наталя перебирає всі подробиці приготування до поїздки з дітьми, а в самої від радості, що вона побачить море, перехоплює дух. Сьогодні останній перед відпусткою день, і коли їй повідомляють, що її розшукували з прокуратури, вона спішить зателефонувати, щоб не залишилось ніяких справ. На її дзвінок пропонують під’їхати до слідчого. Чи зможе? Звичайно, законослухняному лікареві нічого боятись — і спішить у той будинок на затишній вулиці, що стоїть на сторожі справедливості.

У кімнаті слідчого її зустрічають непривітно, вона сидить на стільці напроти жінки-офіцера, а та мовчки старанно перебирає якісь папери. Якщо їм потрібна чи її допомога, чи консультація, чому тягнуть час, і вона тривожиться не знати чого.

— Розповідайте, — нарешті звертається до неї офіцер, незмигно втупившись у неї поглядом.

— Що розповідати?

— Розповідайте, як ви виписали довідку про смерть Калиновської А. П. стороннім людям, а ті, одержавши гроші на поховання, поділились ними з вами.

Наталя ошелешено дивиться на слідчу, чи та не жартує. Ні.

— Як я могла не виписати довідку про смерть? Жінку треба поховати.

— Але вона вже місяць лежить у морзі непохована, а гроші ви взяли.

— Що ви кажете? Ця самотня стара жінка довго хворіла, я дуже часто бувала в неї на викликах, бачила, що за нею доглядали квартиранти. Довідку я повинна була виписати на будь-кого, щоб її поховали. Які гроші? Якщо можна, я вже піду, мені треба збиратись на поїзд.

— Який поїзд? — суворо перебиває її друга жінка, яка щойно зайшла до кабінету. — На вас заведено справу.

— Справу? У мене квитки на поїзд, удома чекають діти, у мене відпустка.

— Ми затримаємо вас, побачите тоді, яка відпустка. Ви нікуди не поїдете, не спішіть.

Усе було в житті, майже все, були різні ситуації, але ніхто не смів з нею так розмовляти, і Наталя замовкає. Кажуть, що від лому немає прийому, від хамства теж.

— Як ваше прізвище? — а почувши відповідь, уточнюють: — Це ваш чоловік працює лікарем у пологовому будинку?

— Мій. Він що, не в тієї жінки пологи прийняв?

Та жінки тихо перешіптуються, до Наталі долітають лише уривки речень.

— Такий хороший лікар… в мене… приймав пологи… урятував… відпустимо її.

— Ми вас цього разу відпускаємо, — так поблажливо вирішують молоді жінки.

Спустошена і знищена — ніяк більше не може оцінити свій стан Наталя, з нею майже дві години розмовляли, як зі злочинницею, та вона раніше вважала, що зі злочинцями так теж не розмовляють. А що було б, якби одна з них не народжувала в її чоловіка, а він врятував не її, а іншу жінку чи її дитину, як урятував багатьох. А скількох людей врятувала вона… Та річ не в тім — досі вона вважала, що неможливо звинуватити людину в тому, чого вона не робила — виявляється, є в людині звичайна людська якість, що не дає шукати в усьому, а насамперед у душі, прекрасного. Це вульгарність.

— І щоб я через них перестала вірити людям і любити їх? — Наталя намагається зібрати докупи свій вроджений оптимізм, що в кабінеті розпадався на відчай і на обурення. Ні, вона не перестане любити людей, бо щоб їх лікувати, їх треба любити, а щоб любити, треба прощати.

У кабінеті слідчого Наталя в думках гаряче вмовляла себе: «Тільки б не розплакатися, тільки б не бачив ніхто сліз відчаю, зневіри, принижень».

І лише дорогою додому, у сутінках дала волю сльозам. Кричала душа, серце виривалось назовні, коли згадувала принизливе ставлення не просто як до лікаря, але до жінки, до людини. Невже в юридичних вишах не вчать деонтології, невже в кожній людині треба бачити бандита, пройдисвіта?..

І їй стало шкода цих дівчат-слідчих. Разом зі зневагою до людей вони втрачають не тільки повагу до себе, а й віру в добросердечність, порядність.

Пробачила, але не забула… І дуже часто на прийомі, зауваживши професії «юрист», «слідчий», намагалась відшукати в погляді, рухах, манері говорити позитивні риси пацієнта. На щастя, їй траплялись люди зі щирими, відкритими серцями, може, тому, що їм було боляче й вони чекали від неї допомоги, медичної чи душевної підтримки.