— Та пообіцяй їм, що ти більше не будеш.

— Я не знаю, що я більше не буду.

Коли Хома захотів зняти онуку з дерева, вона міцно вчепилася в стовбур, а потім так само міцно вчепилася дідові за шию й розплакалась. Усе тіло їй затерпло й боліло, бо ж просиділа на гілці кілька годин. Але так і не пообіцяла те, чого не знала.

— Оце так характер! Викапаний дід, — зрадів Хома.

Назавтра знову не видно Наталочки.

— Та десь метелика хоронить! — вигукнула Люба. — Пропав метелик. Цілий день на нього дмухала і бризкала водою, аж поки поховала в кущах за хатою.

— Ой ти, дівчино, мила, чорнобрива, напій же мені коня… — тоненько виводила десь Наталочка.

— О! Вже ожила.

А Хома стомлено сів коло столу і слухав той спів. А потім і сам підхоплює:

— Ой там їдуть славні козаченьки на конях вороних…

То була їхня улюблена пісня…

Хома не піддавався впливу часу і на всі Олянині вмовляння не ходити більше на роботу віджартовувався:

— Та як же дівчата без мене!..

Він і досі старих жінок, що працювали в колгоспі, називав дівчатами. Виснажені невдячною працею, вони тягли на собі власне господарство і країну, не розучилися жартувати, а збираючись перед роботою гуртом, знову якусь мить бачили себе молодими. Їх не було кому жаліти: майже всі — вдови. Жалів лише Хома. Він досі працює з кіньми, хоч краму більше не доправляє. Так, підвозить жінок на роботу і з роботи. І завжди намагається всіх підтримати.

Така тепер пора. Радощів дарує менше. Наталочка з батьками живе десь у далекому селі, куди Сергій і Лариса дістали призначення на роботу… Пішла в перший клас і пише листи замість тата й мами. Розповідає про сестричку, оцінки і про те, що скучає. Він теж скучає. З весни починає чекати шкільних канікул, ніби бачить, як біжить, спішить його пустунка і кидається йому в обійми. Його втіха. Хоч і казала Оляна, що вона не наша, не породиста, проте якимось дивом перейняла від баби рішучу вдачу. Ні себе не дасть скривдити, ні інших. Від матері успадкувала ніжність і жіночність, а ще тонку душу. Сергій і Лариса теж пишуть листи. І теж про самі Наталчині успіхи. А в кінці питаються про здоров’я — і все.

Григорій відсидів п’ять років. Випустили раніше, коли впіймали справжніх бандитів. Десять років його не було вдома, Хома думав, що всі негаразди зломили його. Аж ні. Коли його знову викликали в органи, всі злякалися. Що ще? Уранці Григорій поїхав до Полтави і довго чекав, поки його приймуть. Розглядав папірця і не міг здогадатися про причину. Нарешті його запросили до кабінету.

— Добрий день, — привітався він з майором, що сидів за столом і перебирав папери.

— Добрий день, — відповів той, навіть не глянувши йому в вічі. — Сідайте. Кажіть, що поробляєте, — і, не дочекавшись відповіді, повів далі: — До нас надійшли документи 1941 року — протокол партійних зборів і ваш партійний квиток. Поздоровляю, розпишіться.

Майор простяг Григорієві журнал, готуючись потиснути руку. Що-що, а зберігати папери в КДБ вміли. Григорій повільно підвівся зі стільця і, трохи хвилюючись, промовив:

— Тоді я не одержав квитка, бо перешкодили бої. А тепер з ваших рук я його не візьму.

І вийшов, зачинивши за собою двері. Ніхто його не погукав і не затримав.

За місяць його викликали до військкомату і вручили бойову нагороду.

Закінчивши школу, Люба не поїхала вчитися далі. Залишилася вдома. Не хотіла кидати мами з хворим батьком і малим братиком, не хотіла кидати села, з якого лише кілька разів виїжджала в область з учнями на екскурсію й до театру. Чи подобалося їй місто? Авжеж, вона з цікавістю розглядала будинки, людей на вулицях, вітрини магазинів, гастрономи з харчами, що їх вона ніколи не бачила, але це все не викликало в неї заздрощів. Коли поверталися з міста, то зі станції йшли пішки. Їй не терпілося щонайшвидше побачити село, ніби хтозна-скільки його не бачила. А вгледівши за дубами першу хату, вже уявляла собі, як стоїть коло хвіртки її стара самотня господиня тітка Біла і, попоравшись у господарстві, дивиться з двору на вулицю, вітаючи кожного, хто заходить у село.

— Добрий день, діти! Вже повернулися? Бувайте здорові!

Люба знала в селі кожну хату, кожний двір і садок, знала, які квіти любить господиня дворища, бо після школи працювала якийсь час листоношею. Всі односельці стали для неї ніби родичами. Ця спокійна, трохи флегматична дівчина виросла, як і всі діти, на їхніх очах, і вони теж знали про неї все.

Синьоока, з такими ж, як у баби, білявими косами, вона була дуже подібна до неї, тільки більша, вища й інша на вдачу. Потульна й довірлива, всім намагалася допомогти, залюбки вчилася в баби всякої жіночої роботи, а та вихвалялася перед подругами, який хліб пече онука, який у неї порядок у хаті, прикрашеній рушниками, і пишалася, що вишиває краще за інших.

«Ти моя бджілка», — казав Хома, коли дівчина прибігала підстригти його, й журився, що ця онука хоч і подібна до баби, проте за себе не встоїть.

Люба працювала в колгоспі й поралася в господарстві. Після батькової смерті в господі стало страшно спокійно. Винесли з двору покійника, а з ним і страх, що от-от йому може статися напад. Тепер не треба було весь час гадати, чим нагодувати батька, сидіти поруч нього й держати худу руку, жаліти й дивуватися, як цей хворобливий чоловік, пройшовши крізь полон, концтабір та тюрму, бореться за життя. У хаті стало менше руху, обов’язків, турбот. Словом, того всього, що найдужче зміцнює сім’ю. Ще довго ночами їм учувався батьків стогін і снилися батькові сни: ніби то не він, а вони хоронили тих артилеристів, лежали під дулами німецьких автоматів, тікали з полону, вижили в найстрашнішій німецькій катівні, концтаборі, де найчорнішу роботу виконували не німці, й безневинно відсиділи п’ять років на батьківщині.

Дівувати Люба почала пізно. Вона виходила на вулицю літніми вечорами, де під дубами діда Хоми на колодах збиралася молодь — співали, танцювали, проте горілки не пили, а о п’ятій ранку поспішали на роботу. Люба така несміла, лагідна та довірлива, спостерігала за закоханими парами й сама мріяла про велике кохання. І коли закохалася в хлопця, що хвалив її сині очі, пшеничні коси, то довірилася йому, бо сама ніколи не брехала. Але не так усе сталося, як гадалося. Не знала, до кого йти зі своєю бідою. Винуватила тільки себе. Однак не витримала, підійшла якось до діда, стала позад нього, коли той дратвою пришивав підошву до чобота, і сказала:

— Дідусю, в мене буде дитина…

Хомі здалося, що в нього зупинилося серце. Дівчина замовкла й чекала від діда порятунку. А дід боявся злякати її, бо ж прийшла не до кого, а до нього. «Це ж скільки вона передумала, з ким поділитися!..» — уявив собі дід Хома і промовив:

— Дитино, це ж добре. Так буває, що жінки народжують дітей.

— Він не хоче женитися.

— Нічого, захоче. Він же хороший хлопець. Казав, що любить і одружиться. Казав? Тільки не плач. Це ж Петро Тарасівський, я його знаю.

— Ні, це Іван, тітки Явдохи племінник із сусіднього села, — не відчувши дідової пастки, виказала Люба.

— Теж хороший хлопець. Він прийде. Тільки не плач.

А сам плаче разом з онукою, тільки його сльози течуть не по обличчю, а омивають серце.

У неділю рано дід довго голився своєю бритвою, привезеною ще зі служби, згадуючи, як Любочка маленькою, було, сяде на лаві й дивиться нього, а він об пасок нагострить бритву, прикріпивши до гвіздка, потім неквапом намилиться, виголиться й умиється; і онука, дочекавшись, спішить обняти діда.

Хома вдяг чистий піджак і пішов у сусіднє село. Там довго розмовляв зі своїм ровесником, дідом Івана. Викурили вони майже весь тютюн, що його приніс із собою Хома, і розійшлися. А за тиждень прийшли свати, і, як скінчився піст, справили весілля.