В усьому винні вони самі. Замкнувшись у своєму просторі «лікарня — дім», вони заблокували прояв емоцій, ніжності, ласки. Тільки робота. На роботі постійно в оточенні хворих людей, які плачуть, скаржаться, просять допомоги, — і серце виснажується. Воно прагне підтримки. Воно на роботі терпить усе, а вдома ладне вмерти від неуваги… і тільки словом можна оживити його. Удома Наталя сміється чужим сміхом, ловить чужі облесливі слова, може, зрадливі, гріється в чужому коханні, щоб угамувати біль серця — це все з телеекрана. Ніхто не хоче бачити в дорослій жінці маленьку дівчинку, яка все не може подорослішати й продовжує чекати дива. А диво в ній самій, це в далекій юності заборонила собі довіряти чоловікам. То хіба ревнощі Анатолія безпричинні? Йому болять її недовіра і чекання, яке вона ховає від нього, він може пояснити це найбільш доступною для чоловіка причиною і ревнує. А Наталя чекає. Вона страждає від цього чекання, вона навіть у думках не ставить поряд із собою іншого чоловіка — вона хоче, щоб поряд з Анатолієм їй було затишно, як з дідом Хомою, щоб він любив її, як Павло Васильович любив її маму, — і вона зачиняє перед ним двері, кутається в біле хутро заметілі. Хто зруйнує усамітнення рідних душ?

Якось, під час прийому хворих, одна давня приятелька признається Наталі:

— Я зрадила свого чоловіка.

— Ніколи не повірю, цього не може бути, — Наталі здається, що та обмовляє себе. Обидві мовчать.

— Ти будеш зустрічатися з тим чоловіком? — хоче щось зрозуміти Наталя.

— Та навіщо він мені здався?

— Тоді ж навіщо?

— Щоб боляче було чоловікові.

— Ти розповіла йому?

— Ні, та мені більше не будуть боліти його незаслужені підозри. Він сам здогадався, нічого не запитує, тільки просить пробачення за те, що трапилося зі мною.

— Допомогло?

— Болить. Болить, що ображав, коли була для нього чиста, як роса, а тепер запізнілим каяттям рятує мене від розпачу, бо я зрадила себе. Людина може зрадити тільки себе. Хто мене вилікує?

— Час.

За якийсь час Наталя просить чоловіка:

— Розлучімося.

— Ти хочеш залишити мене на нулі? — обводить рукою квартиру.

— Що ти? Бери все. Нуль починається не з квартири, а з серця.

Він розгублений, він замикається у своїй кімнаті й згодом повідомляє, що їм, справді, треба деякий час пожити окремо.

Боже! Яка це була важка перша ніч, коли вона не знала, де він, що з ним. Плакала гірко, бо не знала, чи і йому так боляче, як їй. Намагалась чомусь виправдати його.

Біль не минав, не руйнувалась надія — її не було. Колись були мрії, але в цьому житті вони були смішні, як дитячі іграшки в дорослих руках: треба було думати про звичайні побутові речі, і вона вкладала в них все своє старання. Чи варті були того старання звичайні турботи? Звичайно, ні, вона розуміла це, але не знала, куди подіти той запал душі, коли мріяла стати комусь такою потрібною, а ще старалась тримати рівновагу стосунків зі своїм чоловіком. Чогось чекала від нього, чого не могла дати сама. Вони були такі однакові й такі чужі, їх тримали діти, квартира, прожиті роки — якби їх не було, вони б розбіглися.

Текло життя, як ріка, а вона відчувала, що не живе, не дихає на повні груди, десь поряд з цією річкою текли струмки її душі, не вливаючись у неї. Вони сумували одне за одним, спішили завжди додому. Вони писали одне одному любовні листи, повні такої ніжності, що тільки в розлуці рвалася з серця, — може, у цій розлуці вони бачили одне одного тими вимріяними з юності, яких чекали зустріти; може, вони і були ними, та в буденному житті цього не можна було розгледіти — бо не було… Чого не було? Була любов, була довіра, було порозуміння. Чого не було? Це вона зрозуміла згодом, коли вже пізно щось змінювати. Звичка все аналізувати примусила її замислитись над нею самою висловленим припущенням. Колись на провокаційне запитання чоловіків, чи згідна вона з тим, що жінка своїм розвитком нижча від чоловіка, вона експромтом пояснила, що цього не може бути ніколи, бо, по-перше, чоловіка Господь створив із земного пороху, а жінку зі значно кращого матеріалу — з чоловічого ребра; і по-друге, якщо чоловіки розбираються в техніці, то знають, що наступна модель виробу завжди краща від попередньої, бо досконаліша. Чоловіки припинили жартувати, а вона пішла, втішена своєю «перемогою».

Це все прийшло пізніше. Коли художні книжки були прочитані або переглянуті й більше не читались, бо життя, у них описане, було чужим, несхожим на її, або страшним — воно руйнувало її духовний світ, бо там пропагувалось, дозволялось усе те, що з дитинства вихованням не пускалось у душу. Взяла до рук Біблію. Вона теж не читалась — гортала, шукала і знайшла «Книгу мудрості Ісуса сина Навина», була без міри здивована, чому досі були невідомі правила та веління жити в приватному і суспільному житті, чому їх не викладали у школі — скільки б прикрощів удалося оминути.

З Біблії вибирала один якийсь вірш і довго роздумувала над ним. Найбільше хотіла розібратись у стосунках чоловіка і жінки. І, скинувши з себе, з жіноцтва маску «мучениць через чоловіків», зрозуміла ту помилку, у якій живе світ, а може, знову помилялась…

«Узяв Господь Бог чоловіка… що його був утворив… й посадив його в Едемському саду порати і доглядати його… і сотворив йому поміч, відповідну йому… з ребра утворив Господь Бог жінку і привів її до чоловіка».

І знову згадала свій жарт щодо технічної моделі. Був чоловік — творіння Господа Бога, покликаний чинити Його волю, нести у світ Його ідею; була жінка, наділена розумом, хитрістю, витривалістю, любов’ю, створена в поміч чоловіку, створена допомагати йому чинити волю Господа Бога на землі.

Чому вона про це не знала? Знала тільки про рівність прав, яких добивалося жіноцтво. Про це не знала або не хотіла знати мама, але виконували бабусі. Може, тому Господь і створив жінку з кращого матеріалу? Може, тому дав жінці силу справлятися з безліччю тих обов’язків, якими ніколи журитися чоловікові й без яких вона не зможе бути виконавцем своєї місії?

Як сталось, що жінка взяла чоловіка в поміч собі? Чому? Коли? Мабуть, тоді, коли перестала довіряти чоловіку, що він її захисник. Коли чоловіки забули про відповідальність за все, відсторонились від неї, перестали пам’ятати, що чоловік — головний у сім’ї, у світі.

Вона перебирала події свого життя, життя мами, бабусі й шукала підказку. Війна причиною? Ні. Скільки жінок у роки війни створювали в дітей ілюзію присутності батька в сім’ї: «Ось татові напишу… татові це не сподобається… тато буде гордитись вами…»

Навіть бабуся, даючи їй гроші, уже дорослій, завжди говорила:

— Внученько, візьми, дідусь казав, щоб я дала, він розсердиться.

Чому сама не бачить своєї вини ні в чому? Якби не вирішувала все сама, це мусив би робити чоловік, а він слухав її. Може, його рішення були б кращі…

Та все знову зводилось до Біблії — не було виховання в християнській моралі. Є в Біблії ще один вірш: «Жінка, яку ти дав мені, щоб була зо мною, дала мені з дерева, і я з’їв». Це було не колись. Це трапляється щохвилини, скільки існує світ, — люди не беруть на себе відповідальність, а перекладають на інших. І коли прийде та мить, що сучасний Адам зможе сказати: «Це я з’їв, і я не попередив її», — можна буде чогось чекати. Навіть розбивши чашку, ми говоримо: «Це хтось її так поставив», або: «Це ти мене підштовхнув». Це тепер вона розуміє: навіть тоді, коли ти точно знаєш, що треба іти направо, та чоловік вважає, що наліво, йди за ним, і в новій дорозі не дратуйсь, а шукай — щось же погукало в цю дорогу — і обов’язково знайдеш те щось.

Після того як Анатолій зачинив за собою двері, Наталя відчула в душі таку порожнечу, ніби кудись зникла половина її життя.

Удома сидіти не могла.