А коли Ольга вийшла заміж, Ірина попросила Дмитра розірвати шлюб, бо так було треба дочці.

— Як хочеш, — знову відказав він.

— Я все зроблю без тебе.

Дмитро підписав усі заяви й документи до суду.

За місяць Ірина принесла ухвалу суду. Вона, по-перше, поклала край шлюбові, якого й не було. А по-друге, згідно з нею Дмитро мусив придбати жінці двокімнатну квартиру в Києві і доплатити три тисячі карбованців… Він би, певна річ, розреготався, якби не було так тяжко на душі. Усе життя він уважав свою дружину за наївну й непрактичну особу, що повсякчас потребувала опіки, а тут, бач, прокрутила таку оборудку. І він, щоб якнайскоріше позбутися почуття огиди й приниження, витяг і віддав їй три тисячі карбованців, поспішивши запевнити, що платитиме за квартиру в столиці, а тоді стрімголов вибіг у садок, щоб залишитися наодинці з Булатом.

Колись він легко підкорився її мистецькому авторитетові, пишався тим, що вона розумніша за нього, що її духовний світ значно ширший, але дуже шкодував, що душею вона не належала йому, начебто існуючи окремо. Вона завжди відчувала його подив і захват, але не поділяла його щирих почуттів, не хотіла бути його частиною. Отак і жили — начебто разом, а насправді нарізно.

Тепер йому болить, бо його доброта і м’якість обернулися на безвілля, дарма що це тільки в стосунках з нею. А так він сильний. У його серці спалахнула була надія на свободу: може, він справді вільний у своїх почуттях і діях? Офіційно вони розлучені, однак пов’язані чимось сильнішим за бажання почати нове життя: він її й далі жаліє. Він звик до неї, як звикають до своєї хвороби. А вона? Вона боїться пуститися звичного берега й не пристати до іншого. З Дмитром вона не думає ні про що: відпочиває щороку на морях, не рахує грошей. Ірина обрала його за надійність і не помилилася: вона не знає, де магазини, не знає черг, не знає дефіциту, живучи на всьому готовому.

Коли помер дід, Ірина надумала оформити спадщину. Однак Ірининому намірові не судилося справдитися. Дідова дружина й давня подруга його першої жінки, що ввійшла в дім за її заповітом, підкупила свідків і відсудила в Ірини ту половину будинку, яку Іринина мати відписала батькові. Ірина ходила сама не своя. Цеглини того будинку були скріплені нелюдськими потугами й надіями тендітної жінки, в якої колись відібрали все й безвинно кинули в табори для ворогів народу, залишивши тільки надію на повернення чоловіка.

«Бідна, — жаліє Дмитро Ірину, — скільки їй довелося пережити!»

Отак і живуть далі, ніби нічого й не сталося. Як нічого й не було. Крім роботи.

Ольга вийшла заміж і мала виїхати до Америки. Вона ніби тікала від родини не тільки з будинку, а й з країни. Коли проводжали дочку, Ірина віддала їй усе коштовне, що було в оселі, — купе в поїзді, що йшов до Ленінграда, було заповнене вщерть. Поїхала…

Ох, ця доля! Чому вона прирікає людину блукати її стежками замість спинити, відвернути шалене прагнення бігти вперед, полишаючи за собою найкращі миті свого життя й незабутні зустрічі, щоб побачити коли-небудь усе пережите тільки в спогадах?

Якось зі своїм дитинством зустрілася й Ірина. Зійшлися були посеред міста дві літні жінки й відразу впізнали одна одну, хоч промайнуло більш як півстоліття.

— Ірочко!

— Марино!

Вигукнули майже одночасно.

Вони бачилися востаннє в квартирі Ірининого тата в професорському будинку, куди Маринку, дочку секретарки, запрошували, щоб Іру розохотити до їди. А нині вже Марина припрошує подругу дитинства в гості на дачу, хвалиться добробутом і становищем. І, взявши з собою Дмитра, Ірина їде до Марини. Звісно ж, подруги знову раді зустрічі. Тільки Маринина стара мати напружена й непривітна. Вона вже нічим не нагадує тої облесливої секретарочки, якою була колись.

У Марини й справді все добре: квартира в тому ж таки будинку, розкішна дача в курортній зоні, статки, високооплачувана робота.

Ірина всміхається до Дмитра, а він з жалем дивиться на неї. Покинувши жіноче товариство, він вийшов у двір і почав розпитувати сусідів, чи можна купити тут землю під дачу.

— Овва! — переглядаються чоловіки. — Таж тут наділяли землю тільки працівникам КДБ.

«І сексотам…» — додумує Дмитро.

— Забудь… забудь… — щиро радить Ірині.

Серце жінки наповнилось жалем: то ця дача хіба варта життя її тата?

Ірина і Дмитро — знову подружжя. Це жінка на схилі літ знову потягла його до загсу:

— Усе одно нікого ти не знайшов. Розпишімося краще, а то мало що може статися!

І в тих словах лунав вирок їхнім стосункам. Вона зрозуміла це значно раніше — усе могло бути інакше. Відчуваючи свою провину, Ірина запропонувала Дмитрові всиновити хлопчика, їздила в дитячий будинок вибирати.

— Поїдьмо разом, глянеш — хлопчик такий гарний.

— Мені не гарний треба, а рідний. Якби ж я був нездатний, тоді… А так… Ні, дякую.

Він знову тривожить серце, копирсається в ньому. Та знову здирає струп’я зі старої рани — з тої, що Ірина колись завдала йому.

Одного разу Дмитро, приїхавши додому й заставши дружину в ліжку, почав дорікати їй тим, що в Булата немає води. Ірина, образившись, що чоловік виявляє більшу турботу до пса, а не до неї, вигукнула спересердя:

— Я зробила аборт. Був хлопчик…

Аби Дмитрові було боляче…

Вона вбила його сина? Вона вбила… Не лишилося більше надії, що він коли-небудь навчить сина всього, що вміє сам, допоможе йому в усьому, проживе синове дитинство, жаліючи за своїм, якого не було. Він не плакав — він вив. Ірина здригалася від тих страшних звуків, що долинали з другого поверху, і з тими схлипами в неї входив його біль, ставав своїм і народжував у її душі каяття. Вона вбила того, хто один на цьому світі її жалів! Чому вона завжди думала тільки про себе, про Ольгу? Може, тому, що він усе робив сам? Чому вважала, що йому не потрібні ні турбота, ні ласка? Мабуть, так їй було спокійніше.

Не було ласки, не було любові… Сама лише звичка…

Росла купа відкладених на потім справ — їх вистачило б не на одне життя, — а Дмитро вважає, що він усе переробить на пенсії. Може, і є такі, що не назбирали такої купи справ, та, мабуть, вони просто жили для себе.

Якось непомітно підкралася до Ірини хвороба, загасила її завзяття, втомою наповнила тіло, уклала в ліжко. Спочатку вона зводилася сама, потім — лише з Дмитровою допомогою, а згодом і зовсім не відчувала потреби вставати. Зникли, як не було, родичі та знайомі, що місяцями товклися в цьому домі, користуючись з гостинності господарів. А коли й навідувався хто, то, виходячи, ховав позад себе сумки. Дмитрові було ніяково запитати, що в тих сумках.

Залишилися вони вдвох. Дмитро сам хазяйнує, сам доглядає дружину. Поривається щось зробити — але знову бракує часу. Лікарі, лікарня…

Маленька кімната з вікном, що виглядало в садок, з великим дзеркалом, яке щоразу, коли Ірина в нього вдивлялася, додавало їй упевненості, — кімната, що перше була її втіхою, тепер не звеселяла їй душі. Вона не дивиться в дзеркало, не підфарбовує губ, не вкладає волосся і зачіску — їй це все більше непотрібно. Ірина лежить, утупившись очима в стелю, й перебирає дні свого життя — в неї немає купи відкладених справ. І кожний спогад лягає каяттям і гризотою — чому вона вирішила, що найкраща, чому не захотіла погодитися з тим, що Дмитрів духовний світ багатший, щиріший, добріший? Адже він любив її не розумом, а серцем. Чому погодилася з мамою, що він селюк, а вона варта кращої партії? Якої ще кращої? Поруч був чоловік, ладний віддати їй свою щиру любов, беріг її, піклувався про неї, одягав, пестив, жалів. А вона не захотіла народити йому дітей. Вона знає, на що йде жінка, щоб народити чоловікові сина. І вона змогла б. Звісно, могла б народитись і донька, але він принаймні бачив би її щире бажання догодити йому. Вона тішилася з того, що не ревнує його. Тепер лишається тільки оплакувати втрати. А втратила вона надто багато: і свою, і його несправджені долі. Боялася пелюшок, боялася буденних труднощів — тільки спів і кар’єра.