Життя промайнуло, а вона так і не заспівала колискової своєму синові — не народила, полінувалась… Якби можна було все повернути… Чи любить його? Не встигла зрозуміти. Жаліє, коли стомлено сідає коло неї наприкінці довгого дня: усе ж лягло на його плечі — купити, приготувати, прибрати, нагодувати, попоратися на городі. І всюди треба встигнути, бо ж помочі немає нізвідки. Вона не може знайти в своєму зболілому серці слів любові й ласки: вони вмерли, ще не народившись. Вона молиться за нього… за себе — просить дати їй примирення. Доля ж подарувала була їй так багато, а вона змарнувала все: талант, красу, освіту, добробут, чоловіка… Щоправда, любові доля не дала, бо любити не себе, а іншого, коли треба не тільки брати, а віддавати, слід учитися все життя. Дмитро приносить нові й нові ліки, трави. Він приносить усе, що вона вичитує з журналів, чує з телевізійної реклами. Дмитро часто заходить у її кімнату, але надовго не затримується: їм нема про що розмовляти.

Обсідають думки, не відпускають спогади. Здається, кожний день можна було б прожити інакше, однак…

Десь далеко в Америці живе дочка — і на відстані вони все менше розуміють одне одного. Кожний хвалить свій спосіб життя. Кожному милі свої звички й уподобання.

Літала в Америку Ірина, літав Дмитро — обоє повернулися додому раніше, ніж планували повернутися. Спішили на свою непричепурену землю, до цих вередливих, але таких дорогих сусідів, до своїх магазинів з чергами й переповнених електричок. Це було раніше, коли ще був Радянський Союз.

Хіба можна сказати, де краще? Можна. Удома.

Ольга з онукою приїздили щороку. І Дмитрові здавалося, що одного разу вони неодмінно допоможуть йому: подбають про матір, помиють вікна, знімуть павутину. Та Ольга й онука в будинку не затримувалися й поспішали до Києва, щоб подивитися на щось цікаве й купити якісь речі, а днів за десять уже летіли до своєї Америки.

Дмитро так чекав на них, але нікому було розповісти, як він стомився, як йому тяжко. Проте, побачивши матір, яка давно вже не вставала з ліжка, дочка накинулася на неї з докорами, що та, мовляв, раніше й з хати б не вийшла не причепурившись, не підмалювавши губ, а тепер он сидить без зачіски, подалася, змарніла, а треба рухатися, ходити.

— Ти… ти… — Дмитро не знаходив слів. — Вона ж хвора! Вона ж твоя мати!!! — і, звертаючись уже до дружини, з сумом дорікнув: — А ти все Ляля, Ляля… Усе тільки для Лялі… Чуєш? Не погоджувалася на другу дитину. Все боялася, що Лялі замало буде любові…

— Не журися! — зухвало вигукнула Ольга. — Ти краще радій, що не народила тобі сина. Чому ти такий упевнений, що то була б твоя дитина?

— Ти чуєш? — ледве спромігся вимовити Дмитро, стоячи в дверях між одною та другою і чекаючи пояснення.

Обидві мовчали…

Після цього вони довго не розмовляли.

На запитання дочки, чи потрібні йому гроші, Дмитро завжди відповідав заперечно. Колись Ольга, про щось весело оповідаючи, назвала українців жебраками. І він боявся, щоб, не дай Боже, і його не зарахувала до цієї категорії людей. Вони все мають.

Коли померла Ірина, Дмитро не завважив. Порався десь у господарстві, а коли заглянув до кімнати, то побачив її мертвою. «Бідолашна… Хворіла й померла, мабуть, через нужду, якої зазнала в дитячі та юнацькі роки. Скільки їй довелося пережити! Тільки перед самісінькою смертю дізналася про жахливу долю свого батька, хоч чекала його все життя…» — так думав Дмитро, сидячи коло бездиханної дружини.

Коли приїхали з ритуальної служби, щоб забрати тіло до крематорію, він стояв розгублений. Ще хотів щось попросити, тримаючи в руках вузлика з одежею. А ті швиденько взялися за простирадла й винесли покійницю з дому, в чому була, з подушками, поклали в домовину, завантажили в машину й поїхали, не забувши взяти вдруге гроші. Улітку приїде Ольга, забере урну з прахом і повезе в далеку Америку. І не залишиться від жінки на рідній землі ані могилки, ані пам’яті…

Залишився Дмитро сам… з будинком… Не в будинку, а саме з будинком — єдиним свідком його життя. Будинок теж постарів, але він міцний, немов фортеця. Він, як скриня, зберігає все, що заносив до нього господар. Він єдиний, хто розумів його.

Ольга настирливо вмовляє продати будинок і переїхати в Америку.

— Як продати? А куди діти все нажите?

— Покинь, — каже дочка, — воно нікому не потрібне.

Що вона розуміє? Що покинути?

І веранда, і другий поверх — усе вщерть забите, закидане речами. Може, вони й утратили свою цінність, але ж у цьому всьому — його праця, з кожною річчю пов’язані якісь спогади. Серед них і купа подарунків, привезених з пам’ятних кіноекспедицій. Колекція самоварів — з Рязанщини, тоді ж привіз звідти й кожухи, бо такі морози стояли. Тьмяно пробивається крізь пилюку й окисел мідний полиск вигадливих глечиків з Киргизії, стоять молочні бідони — у них він квасив антонівку в меду. Він досі пам’ятає неповторний смак яблук і щиру вдячність гостей за таку лагомину. А ще велосипед… Так, старий, а що як комусь знадобиться? І мопед… Ці медичні ваги йому подарували, коли він ремонтував дитсадок. Вони кращі за електронні. Перший телевізор — це ж сьогодні раритет… Може, комусь стане в пригоді… Наприклад, для зйомок фільму про ту добу. А ці чотири телевізори цінні тим, що в їхніх схемах багато кольорового металу. Цей білий сервіз йому принесли в кабінет директора заводу просто з цеху. А ще — каструлі, відра, чайники, молочні бідони, старі й сучасні валізи, картини з декорацій, шпалери, меблеві плити, югославський пластик, листи органічного скла, клей, пральний порошок, дві швейні машини… Запасливий він був, то й тяг усе додому, для родини.

Стоять новісінькі дверні блоки та віконні рами — для ремонту. Дмитро повільно піднімається тимчасовими старими сходами, бо так і не встиг зробити нових. Десь навіть лежать балясини, що їх він привіз з Карпат. Скрізь — картонні коробки… Він ніколи й нічого не викидав. Лише заносив. Чайники, патефон, фотозбільшувачі зі штативами на спеціальному столику, фотопапір і газети… Газет купа — за всі довгі роки… Вони, дбайливо складені в стоси і зв’язані, зберігають офіційну історію його життя, що така несхожа на справжню. Як можна повикидати слюсарське приладдя, старі замки, ключі, поламані дивани і крісла?! Плюшкін? Ні. Він просто не може викинути на сміття те, у що вкладено стільки людської праці. Усе можна відремонтувати, всьому можна дати друге життя — саме це він і мав намір зробити на пенсії. Однак болить серце, слабне зір. Він жодного разу не лікувався, хіба тільки під час операції. Не відпочивав — усе планував, що поїде коли-небудь до Сочі. Уже не поїде: розпалася країна, в якій він жив. А тепер… Тепер усяк хоче мати все, а трудитися ніхто не хоче. Працюють для того, щоб відпочивати, а не відпочивають для того, щоб краще працювати. Забули головне — ніщо не дає такої радості, як робота в натхненні.

Майже щоночі сниться Дмитрові кіностудія, ніби йому пропонують нові фільми, подорожі, а він відмахується. Навіть уві сні не хоче мати нічого спільного з картинами, де все обертається навколо кримінальних сюжетів: ловлять, катують, убивають і знову розшукують. Жах! І все перекочовує з життя на екрани, а з екранів знов у життя.

Дмитро ще змалку відчув безмежний вплив кіно на людину, тож упевнений, що життя треба показувати таким, яким воно мріється, а не таким, яким воно є чи може бути. Чарівний світ кіно сповнений добра і краси. Він подібний до дитинства. А саме кіномистецтво, що його творить людина, стає схожим на її життя.

Сьогодні ж усе переплуталося. Життя відхиляється від норми, і якою має бути та норма — здається, не знає ніхто. Дмитро знає: норма життя — це праця. Ця норма влилася в його кров і жила з дитячих літ, виховала в ньому порядок та витривалість. Дмитрові здається, що тепер люди живуть стихійними захопленнями, без дисципліни, без відповідальності. І він спішить зануритися в спогади, шукає в них батьків і знаходить не батьківську увагу, а свій жаль до них. Він завжди дивувався, як батько, жодного дня не вчившись у школі, ходив по контрабанду в Польщу, прагнучи виборсатися з нужди, а його ловили, немовби звіра. Він завжди спішив до жінки, яку висватав йому дід, дарма що через неї відмовився від тої, яку любив.