— Ти що тут робиш?

— Та… — вона махнула рукою і не відповіла, радо всміхаючись.

Вони вдвох знову йшли в тумані. Вона щось розповідала, коли-не-коли зітхаючи, а він прислухався, як дзвенить і переливається її голос.

— Як тебе звуть?

— Ірина.

— Теж Ірина, — вихопилося в нього.

З ним щось трапилося. Усі його слова мимоволі поєднувались у віршовані рядки. Він боявся, що от-от заговорить віршами з начальством, і весь час був готовий усім допомогти. Не міг дочекатися вечора, коли побачить її — милу і ніжну.

Вони обоє раділи зустрічам, особливо випадковим. Але найчастіше їх зводило повсякчасне бажання бачити одне одного.

Ірина знала: він тут у відрядженні й незабаром повернеться у свій полк, тож рахувала і ті дні, що їх вони провели разом, і ті, що в них ще залишилися.

Вона була молоденька, однак не плекала ілюзій на майбутнє: просто собі любила, любила й нічого не планувала.

Дмитро ще ніколи нікого не любив. Він звикав, жалів, але не любив. А тепер він забув про все. Йому б тільки зустрітися з нею поглядом, і в любих очах побачити себе. Він боявся її навіть поцілувати, та коли одного вечора він рвучко пригорнув її до себе, шукаючи губ, вона не злякалась, а тихенько вивільнилась і сказала:

— Я невдовзі поїду лікуватись. У мене туберкульоз. Ми з тобою, мабуть, більше не побачимося.

— От дурень! — протверезів Дмитро. — А якби поцілував?!

Воно й на краще, бо його чекає та, друга, яку він колись пожалів.

Прокотилися роки сонячним колесом, наповнені днями життя, які то спішать, намагаючись випередити один одного, то тягнуться нескінченною нудьгою. Кожний з тих днів щось дає, а щось забирає. І ось настає мить, що круто змінює цей невпинний біг часу, закидаючи людину в інший світ. Хоч кожний сам будує своє життя. Отак, як Дмитро будує собі будинок — на велику родину, а сам не знає, чи він парубок, чи жонатий. Усі вважають, що жонатий, а він то живе в будинку жінки, що народила йому дитину, то бере валізи й іде до мами.

Якось мати не витримала й сказала синові:

— Та що ж це таке! Хіба ти не можеш узяти собі ділянки й побудуватися? Чого сидиш у приймах?

Звичайно, може. Він усе може, хоч до чого торкнуться його руки. І береться він за все.

Відразу після демобілізації йому у військкоматі запропонували роботу у військовій частині за кордоном. Дмитро відмовився: батьки вже немолоді, хворіють, на сестру і брата надії немає, він старший. Закінчив курси водіїв, хоч це й не спеціальність, а наче запасний аеродром.

У селищній раді Дмитрові запропонували стати директором клубу. Він, не вагаючись, погодився. З якихось фінансових причин до роботи можна було стати тільки за місяць. І на цей весь час він поїхав у село до двоюрідної сестри. На єдиний у своєму житті відпочинок. Ні перед цим, ні, після цього йому не довелося більше прожити таких безтурботних днів.

У селі Дмитро ніби зупинився вперше за багато років, щоб оглянутися довкола.

Вечоріє. Він зачудовано вдивляється в прекрасний світ, що оточив його сільськими краєвидами. Вечір ніби вагається: то намагається затримати напівзгаслу розкіш дня, то по зоряній доріжці веде з неба ніч.

Ох, ця ніченька! Прийшла на землю замріяною красунею, таким чорнооким косатим дівчам, бродить серед квітів, підглядаючи їхні сни, веде рукою над сонною травою й кущами, над лугами й озерами, щасливо сміється поряд із закоханими парами і теж загадково чекає на щось. І ось вона вже не дівчина, а жінка, що горнеться в любові до чоловіка, співає дітям колискової… Ні, це вже сива мати, що, вгадуючи долю своїх дітей, дожидає їх у господі з далекої дороги. Ох, ця чарівниця-ніч! Така різна, бентежить душу, народжує сподівання, дарує мрію й надію на щастя та любов, що прийдуть разом з ранком. Ця ніченька то перешіптується з вітром, то переморгується із зорями, то оповиває все таїною, то співає й зітхає, а то раптом заплаче щедрим дощиком. Чарівниця!

І під цей дощик Дмитро засинає.

Прокинувшись ранесенько, він почув, як сестра торохтить рогачами, цідить молоко, як наказує дітям, щоб не лізли до дядька — хай поспить, а коли прокинеться, щоб дали йому спокійно поїсти й не заглядали до нього ні в кімнату, ні в тарілку.

Тихесенько відхиливши двері, сестра занесла й поставила на стіл сніданок, прикривши вишиваним рушником.

У хаті затишно і чисто. Постелили гостеві у світлиці на високих подушках. Дмитро лежить і не хоче розплющувати очей — так гарно, любо, тепло. Раптом знадвору долинула дитяча суперечка:

— Не заглядай, розбудиш дядька!

— А сам?

— Я тихенько, не розбуджу.

Щось перекинулося — і перелякані діти замовкли, та, побачивши, що Дмитро вийшов зі світлиці, кинулися йому на руки. Він підхопив їх й усадовив за стіл снідати.

Як весело йому працюється тут! Він ані хвилини не сидить без роботи, а робота так і лізе йому на очі. Сестра хоч і просить брата ні про що не турбуватися, проте вдячна йому за допомогу.

За місяць Дмитро поправився, відпочив, аж м’язи грали під шкірою. Проводжали його на вокзал підводою, щоб підвезти до приміського поїзда усе те, чим наділили щедрі родичі. А коли Дмитро рано-вранці вивантажив усе з вагона на платформу, то неабияк розгубився: у мішку рохкав Васько, у ящиках сиділи кролі та кури, торби були вщерть наповнені картоплею, олією, салом, сиром та сметаною.

Добре, що будинок Ірининої матері стояв порожній коло вокзалу. Він доволік туди всі речі, аж тут йому прийшла думка: «Марія Іванівна — на польових роботах, Ірина — на канікулах, працює вожатою в піонерському таборі, йому тут ніхто не заважатиме, і він зможе спокійно підготуватися до вступу в інститут».

Коли Дмитро сказав батькові, що хоче вчитися далі, той зразу вибухнув:

— То це ти мені на шию надумав сісти?

Кінець кінцем — хто він у батьківському домі? Робоча сила. Він не тільки ніколи не сидів на батьковій шиї, а й не бачив її ніколи в житті. Як і не відчував батькової любові.

Митьку, зроби те, зроби це, посади сад, відремонтуй дах, накоси корові трави, заготуй сіно….

Дмитро сказав матері, що поживе в пустому будинкові Ірини, поки готуватиметься до екзаменів. І мати погодилася нічого не казати про це батькові.

Хлопець сидів над підручниками і швидко згадував ту науку, про яку довелося забути в армії. Але тепер ті раніше здобуті знання про історичні події й образи літературних героїв постали перед ним зовсім в іншому світлі. Школярем він усе сприймав так, як казав викладач, а сьогодні пропустив крізь призму власного величезного досвіду. Дмитро й не сподівався на поміч батька чи на його шию. Він має свою. Та й навчатиметься не на денному, а на заочному відділенні інституту культури.

Дмитро листувався з Іриною, поки вона була в піонерському таборі. Колись та дівчина жалістю до себе здобула його серце, і він жалітиме її завжди. Сказати, що Ірину держить коло Дмитра ота булка з маслом, — нічого не сказати. Пережиті страждання в дитячі роки, голод та цілковита беззахисність навчили дівчину дивитися на всіх, замислюючись, хто якою людиною стане в майбутньому.

Ірина в консерваторії — відмінниця й активістка, не сходить з дошки пошани. Це вона організовує студентські капусники й бере участь у всіх концертах. У неї чудовий голос і неабиякі здібності. Залицяльників багато, а дівчина тільки кокетує. Її серце мовчить: вона нізащо не дає йому волі, вибираючи пару головою. Хіба що на отого хлопця з режисерського факультету вона заглядається трохи мрійно. Вони весь час виконують якусь спільну позакласну роботу. Він веселий, дотепний, розумний; упадає коло Іри не тільки він, а і його мати — жінка першого секретаря райкому партії. Ось і тепер дівчина чує від неї: