Володя стоїть поряд з Дмитром і теж радіє. Той нетерпляче дивиться на пасажирів, що виходять з поїзда, повертає часом очі до інших вагонів — чи не помилився, бува?

Ірина вийшла останньою, човником подала йому долоньку, а в погляді — і втіха, і ніяковість. Дмитро зворушений, а Володимир іронічно питає:

— Дімо, ми твою дівчину зустріли?

І біжить у своїх справах.

Іра розповідає, як вона доїхала, що там удома, і додає:

— Моя мама напекла тобі печива на гостинець, але я пригостила попутників. Нічого?

— Нічого, нічого.

Проте йому раптом стає неприємно. І він уже спокійно розглядає дівчину. Ірина у новому пальті й у модному капелюшку, з під якого виглядають старанно укладені кучері. Вона гарна, але якась… далека.

Дмитро повів дівчину в дім своєї знайомої немолодої жіночки, з якою він домовився про кімнату, однак замість окремої кімнати побачив відгороджене ширмою ліжко.

Іра накрила на стіл, розклавши харчі, що їх завбачливо приніс Діма. Він про все подбав, бо так готувався до цієї зустрічі. І хоч віддав Ірі всі гроші, що їх збирав на костюм, зате його дівчина ні в чому собі не відмовлятиме. Він задоволений, бо бачить, як повеселіла Іра.

У розмовах та спогадах день промайнув дуже швидко. Десь між новинами Ірина прохопилася, що мама нашила ціле придане для маленької дитини.

— У мами буде дитина? — не зрозумів хлопець.

Хазяйка квартири пообіцяла, що завтра піде до знайомих, віддавши йому ключа від квартири.

Готуючись до сну, Діма помітив, як тривожиться Ірина, й заспокоїв її:

— Я засну в кріслі, а ти відпочивай з дороги. Мені рано треба бути в частині.

Назавтра, повертаючись увечері, Дмитро простував вулицею й радів. Адже на нього чекає його дівчина. Проте, зайшовши в дім, він побачив на столі записку: «Сьогодні ночуватиму в родичів».

На другу ніч він теж не дочекався Ірини: вона ходила до театру, а після вистави вже пізно було їхати так далеко на квартиру.

Останньої ночі не зміг приїхати Діма.

Між ними не було нічого, крім ніжності. Він відчував, що Іра з ним якась насторожена. Здавалося, ніби вона весь час порівнювала його з кимось і подумки щось вирішувала.

А сідаючи в поїзд, вона прошепотіла йому вдячно:

— Спасибі тобі.

— За що? Що залишив право вибору?

І знову ніжне листування.

1953 року помирає Сталін. У військовій частині чергувати треба щодоби. Для цього з усіх підрозділів призначають здібних сержантів. Перед самісіньким закінченням одного з чергувань Дмитра викликав начальник штабу.

— Тобі доведеться чергувати ще одну добу.

— Як? Я щойно чергував, здаю зміну.

— Не знаю. Іди до командира полку.

Командир полку — колишній бойовий генерал, розжалуваний у полковники, — був малослівний. Він жив через вулицю від частини, та вже кілька днів був на службі. Мабуть, друзі з Москви попередили, що не можна вдома ночувати: Берія порядки наводить.

— Тобі доведеться чергувати й цю добу. Сержанте, попереджаю, все виконуй за Статутом і тільки за Статутом. Зрозумів? Іди.

Дмитро повернувся на чергування. І посипалися питання:

— Це що? Немилість?

— Ні. Наказ командування.

О першій годині ночі дзвінок із КПП до караульного приміщення, де спав Дмитро.

— Товаришу сержанте, вас викликає майор.

— Який майор?

— Кадебіст. Хотів пройти, але ми сказали, щоб ближче ніж на п’ять метрів не підступав, бо стрілятимемо.

Дмитро вийшов на КПП. Поруч нього стояли солдати з автоматами, а навпроти — майор. Старшина-кадебіст і водій чекали в машині.

— Мені потрібен командир полку. Хто черговий частини?

— Я. Командира в частині нема.

— Його дружина сказала, що він, можливо, в частині.

— У мене його немає.

— Ми мусимо зайти перевірити.

То ось чому на КПП викликали сержанта, а не офіцера. Офіцер не має права не виконати наказу старшого офіцера КДБ, а сержант діє відповідно до Статуту.

— Якщо мусите, приходьте завтра вдень. У частині — військова техніка. Тут вам не табір.

— Що? — скаженіє майор, і його рука тягнеться до кобури.

Солдати, що стояли поряд із Дмитром, клацнули автоматами, тримаючи їх напоготові.

— Їдьмо звідси, товаришу майоре, — звертається старшина до свого начальника. — Від цих шмаркачів усього можна чекати. Вистрілять — та й по всьому. Вони діють за Статутом.

— Ви за це відповісте!

Командир ще дві ночі не покидав частини, а багатьох тієї ночі забрали. Чутка про сержанта поширилася по всьому полку. Повага до Дмитра неабияк зміцніла.

Кожний, кому надали звання сержанта, мав відбути стажування в іншій частині, пройти курс офіцера запасу і скласти іспит. Та Дмитрові довелося стажуватися за іншим фахом. У сусідньому полку створили новий дивізіон для охорони аеродрому. Коли замполіт полку попросив знайти йому серед майбутніх офіцерів запасу людину, яка зможе йому налагодити роботу бібліотеки і стати завклубом, то йому запропонували Дмитра.

Хлопець захоплено взявся до роботи, почав їздити в Ленінград у відрядження й замовляти фільми, що їх показували в ангарі, а книжки зберігав у своєму наметі. Командир частини часом вибухав через те, що сержантові доручено невійськову справу, але замполіт щоразу заспокоював його:

— А що мені робити?

Скінчивши стажування, Дмитро повернувся до своєї частини, склав екзамени на офіцера запасу і, хоч як його вмовляли залишитись у військовій частині, щоб навчати молодь, поривався додому.

Нарешті в січні 1954 року з Москви надійшов наказ про демобілізацію, і Дмитро вирушив до Києва.

Тільки згадка про знайомство з милою дівчиною затьмарювала його від’їзд. Сіла на серце нічним метеликом, а він боявся її зігнати. Навіть упіймати боявся, щоб не зламати їй крилець.

Одного осіннього вечора Дмитро повертався з книжками для бібліотеки. До аеродрому від станції було кілометрів зо два. Білий туман, залитий зверху місячним сяйвом, перекочувався срібними клубами. Навколо панувала така тиша, що було чути, як з дерев спадає лист. Він не зразу побачив дівчину, що йшла позаду, трохи збоку, намагаючись не відставати. А коли хлопець помітив її, вона попросилася:

— Можна я з вами буду йти. Уже пізно, і я сама трохи боюся.

— Авжеж, можна.

Спочатку Дмитро був пошкодував, що дівчина порушила його усамітнення з місяцем, з туманом, проте вона так удячно зітхнула, а потім цілу дорогу приємно щебетала. Їй було років сімнадцять. Може, трохи більше. Коли він повертався до неї, щоб про щось спитати, то бачив тоненьку постать у білому серпанку. У ній угадувалася ще не розквітла жіночність. Вона була ще дитина.

— Ви не льотчик, а йдете до аеродрому?

— Та ми той аеродром охороняємо.

— А у вас кіно показують?

— Майже щодня.

— А як туди потрапити?

— Та дуже просто. Як стемніє, приходь до ангару. І я там буду, бо відповідаю за це.

— Можна?

А потім дівчина розповіла, що живе з мамою й бабусею в будинку коло аеродрому, що її тато — майор інтендантської служби — сидить у тюрмі й що вона скінчила десять класів.

Дмитро йшов і думав про своє, вона йому не заважала.

Наступного вечора, коли він перед початком сеансу зайшов до «зали», то відразу побачив дівчину. Вона чекала на нього, а побачивши, не підводила очей. Дмитро дивився на русяву голівку з укладеними по-дорослому косами й не відразу відчув, що його серце відчайдушно заколотилося, забилося, наче в клітці. Його спокійне й розважливе серце рвалося з грудей, подаючи йому якийсь сигнал. Після сеансу він пішов провести дівчину додому, бо все ж таки сам її запросив. Так він принаймні виправдовувався перед собою. Цього разу вона всю дорогу мовчала.

За кілька днів Дмитро поїхав з міста в службових справах, а коли, повернувшись, зійшов з поїзда, то поглядом став шукати свою нову знайому на пероні і ще дужче здивувався, коли побачив дівчину на дорозі, що вела від вокзалу.