Припливли на збір. Там стояли товарні вагони, обладнані двоярусними нарами й буржуйками для перевезення військових. Майор здав прибулих іншому майорові. І коли Дмитро його тихенько спитав, куди їх повезуть, той добродушно всміхнувся:

— У Ленінград, брита голово. Не на Тихий океан.

До Ленінграда ешелон прибув рано-вранці. Розмістили по казармах. Кругом вогкість, сире повітря. Набір різношерстий. Підйом — відбій, підйом — відбій… Муштрують сержанти дурнів.

Дмитро поскаржився лікареві на біль у спині.

— Як вивезуть вас на річку, постарайся купатись. Привчи тіло до холоду.

Після присяги Дмитро потрапив у полк зенітної артилерії. Набрали батарею, і пішла служба. Опановували нову військову техніку, зокрема гармати-сотки, що стріляли дуже високо. На навчання ходили під марш духового оркестру. Якось у наряді на кухні чистили картоплю з солдатами музичного взводу. От Дмитро їх і підштрикнув:

— Халтурники, граєте абияк.

— Ти сам граєш?

Хтось із солдатів доповів командирові музичного взводу, що, мовляв, є поповнення, сміявся тут з них один. Наступного дня командир спитав на плацу:

— Хто з вас музикант? Вийди зі строю!

Дмитро ступив крок уперед.

— Перейдеш у взвод музикантів.

А старшина музичного взводу спитав:

— Що можеш грати?

— Усе можу. На корнеті, на тенорі, на альті.

— Будеш за барабанщика.

— Я ніколи не грав на барабані.

— Гратимеш. Ти маєш добрий слух, мені барабанщик потрібен.

Наступного дня взвод маршем проводжає полк на навчання й вирушає на репетиції в посадку, якнайдалі від техніки. Ні строєм ходити, ні техніку вивчати. Оце служба! Отак можна прослужити три роки.

Минув місяць — і Дмитра перевели до іншої частини, яка підпорядковувалася Москві. За три дні зібрали навчальну батарею з солдатів, що мали освіту, не нижчу за десять класів. Там опинилися вчителі, студенти. І пішло військове життя. За півтора року з новобранців на солдатському пайку мали зробити сержантів, офіцерів запасу, командирів взводів. Військова частина розташовувалася неподалік залізничної станції. Поряд був ліс. За тридцять метрів — Ладога. Дмитро згадав поради лікаря і став купатися в річці щодня. І так півроку. Болі в спині зникли.

Якось у частині всім охочим давали призначення в Омське військове медичне училище. Дмитро спочатку погодився, поїхав, а тоді схаменувся, уявив собі, що після училища треба ще до інституту вступати, і відмовився складати іспити. Був упевнений, що його відрахують. Аж тут на мандатній комісії почув, що його прийняли. Почав відкараскуватися, проте члени комісії ніби не чують його. Тоді він рубонув останнім аргументом:

— Я не можу. Розумієте, мій дід у тюрмі сидів.

— Це ми знаємо. Нам би більше таких дідів.

— Не хочу, не моє.

Дмитро повернувся до Ленінграда. Мати надіслала йому фотоапарат. Знімає собі солдат, грає в струнному оркестрі, бере участь у самодіяльності. Знову в нього з’явилися гроші.

За рік Діма сам приїхав до Києва набирати собі поповнення.

Зустрівся з Іриною — в цивільному, чуб відріс. Ніби й не було розлуки, хоч Дмитро таки ніяковів дуже, аж поки поцілував Іру.

На дозвіллі вони ходили на американські фільми, на виставки, і розставатися було щораз важче.

Після того як Дмитро знову поїхав, Іра, задумавшись, перебрала в пам’яті всі його подарунки — нічого зайвого чи непотрібного. Халатик, теплі панчохи, білизна, цукерки, мило… Наче тато.

Курсанти, навчивши інших, складають екзамени, а тоді їх розподіляють по інших частинах. Дмитро залишився. І знову переписка. З листів хлопець так і не зрозумів, як вона ставиться до нього. Начебто й слова ніжні, й зустрітися хоче, проте одного разу він одержав листа, адресованого іншому. Що ж, зустріч усе покаже. Він хоче бачити її й ночами сидить над фотокартками, щоб оплатити дівчині дорогу, потішити, зробити подарунки. Молоде серце прагне любові.

Студентські роки схожі на казку: серед Ірининих педагогів — славетний Паторжинський. Євгенія Мірошниченко — найкраща подруга, цілий гурт залицяльників. Але то все несерйозно, ніби дитяча хвороба молодості. Іра жде листів від Діми. Розпечатуючи чергового конверта, вона завжди думала, що першим буде питання: «Ти не голодна?» Однак у листах були смішні історії й вірші. Його вірші. У них він увижався їй не діловим і практичним, а мрійним і вразливим. Часом листи були сповнені такого ліризму й натхнення, що Іра впевнювалася: хлопець буде письменником або художником. Якось він надіслав їй фото двох картин, що їх сам намалював по клітинках, ніде цього не навчаючись. Іринині думки, звичайно, були практичніші за ті, що їх мала б снувати закохана дівчина. Та Іра цього не помічала.

Баба Юля весь час повчала Ірину, що та має такі можливості й може вибрати серед свого кола забезпеченого чоловіка. А мама якось обережно натякнула:

— Якщо ти зайдеш у крамницю купити взуття тридцять сьомого розміру, а там буде лише сорокового, ти ж його не будеш купувати. Так і з чоловіком. Чекай на того єдиного, без якого не зможеш жити.

— Буду, — відказала Іра.

— Що буду?

— Буду купувати взуття сорокового розміру. Тоді хоч не ходитиму боса.

З першого курсу до Ірини почав залицятися співак з Угорщини. Квіти, цукерки, серенади… Словом, усе дуже пристойно й красиво. Ті залицяння переросли в сватання. За свата навіть став сам Паторжинський. Він умовляв Ірину ніби жартома. Проте сам жених жодного разу не запитав, чи не голодна, бува, вона, чи є в неї гроші. Іра поділилася своїми сумнівами з мамою, і та погодилася, що артисти — то ненадійний хліб. Іра й далі листується з Дмитром. І не тільки з ним. Від тата нічого немає.

На зимових канікулах мама вирядила Іру до Ленінграда. Вона хотіла, щоб дочка роздивилася, зустрілася з Дімою. Дівчині вже двадцять один рік, але мати не бачить, щоб дочка в когось була закохана так, як вона була закохана в свого чоловіка. Коли без милого хвилини, як години, а дні, як роки. Скільки ж років поряд з нею немає милого чоловіка? Вічність… І ніхто їй не потрібен.

Якось Іра застала маму за швейною машинкою, коли та шила пелюшки й чепчики. Здивуванню дівчини не було меж:

— А як ти думала? Ти їдеш до хлопця, який в армії чекає на тебе в гості, любить тебе, з яким ти залишишся на ніч в одній кімнаті… Може, навіть в одному ліжку. Ти подумала про це?

В купе поїзда Київ — Ленінград зібралося поважне товариство. Ірина гордо призналася, що вона студентка консерваторії. Коли всі повитягали свої запаси, дівчина, трохи завагавшись, виклала на стіл печиво, що його напекла мама Дімі на гостинець. Було весело й приємно відчувати себе рівнею. Тільки як пояснити своїм попутникам те, що її зустріне солдат? І вона, мило всміхаючись, сказала: «Мене зустрічатиме ад’ютант мого нареченого». Усі сміються цьому жартові, бо ж ад’ютанти можуть бути тільки при генералах. Певна річ, дівчина цього не знала.

Дмитро з другом поспішали на вокзал. День видався напрочуд гарний: м’яко пролітали сніжинки, невеликий морозець бадьорив веселим рипом під ногами. А може, хлопцям було просто весело. Бо ж молоді, чекають на дівчину, що привезе привіт з рідного краю. А вони в розмові з нею вкладатимуть у кожне слово прихований зміст — чи вгадає? І шукатимуть його в її словах.

Хлопці розглядали людей на пероні. Неподалік вони побачили ще одного солдата й перезирнулися з ним, розуміючи один одного без слів.

Коли провідниця відчинила двері вагона, з нього першою не вийшла, а вилетіла молода дівчина. Мабуть, вона чекала зупинки під дверима, тільки-но збудилась, і от нарешті, кинувши дорогою свої речі, мчить до солдата, припадає до грудей та, раптом засоромившись, цілує не в губи, а в грубе сукно шинелі. Дівчина відриває від шинелі обличчя — і, здається, на всіх людей, що дивляться на цю пару, опускається часточка щастя зустрічі. Усі йдуть далі, на мить розділивши чужу радість, і від того вона тільки більшає.