— Навіщо?

— Та він там знайшов собі одну, — засміявся Петро, — в діагоналевій спідниці й кирзових чоботях, ще й голодну. Сама як дошка. Ні спереду, ні ззаду.

— Голодну? — мамин голос на мить затремтів.

Мати взяла булку, що була вже замотана в папір, і вклала всередину смажене яйце.

Відтоді вона вже давала в школу три булки, ні про що не питаючи.

Дівчину звали Іриною.

Ірина звикла до того, що їй доводилося міняти одну школу на другу. Але тільки в цій школі в неї з’явилися справжні подруги, з якими хотілося поділитися чимось потаємним. Щире спілкування потрібне, як окраєць хліба в голод. Вона розуміла, що мама не зможе купити їй ні гарної одежі, ні модельного взуття замість кирзових чобіт. Дівчина ладна була сидіти на самому хлібі, але й на хліб грошей не ставало. Майже всі дівчата приходили до школи пристойно вдягнені. І вона соромилася… Соромилася своєї врем’янки, у якій жила з мамою… Соромилася співати в шкільному хорі на повну силу голосу… Соромилася своєї худорби.

Мама весь час була у відрядженні на польових роботах; ті гроші, що їх вона залишала дочці на харчі, виходили дуже швидко. Ірина брала з них то на хусточку, то на брошку, щоб прикрасити себе, бо дуже хотіла сподобатися тому новачкові, що прийшов до їхньої школи на жовтневі свята. Тож коли під час уроку директор завів його до класу і сказав, що це, мовляв, ваш новий учень, який прибув з Далекого Сходу, Іра зразу подумала: «Оце мій хлопець!» Він був схожий на молодого вчителя — у новому костюмі, у випрасуваній сорочці, старший від багатьох своїх однокласників. Якщо раніше Іра могла собі дозволити щось недовчити, то тепер, після того, як він один на цілий клас прочитав напам’ять непрограмний розділ роману «Євгеній Онєгін», вона наче вступила з ним у змагання. Мала блискучі здібності, і мама казала їй гордо:

— Це в тебе від тата.

Довгі роки Іра червоніла на саму згадку про той випадок на перерві, бо насправді вона дивилася не на булку, а на Діму.

Діма спілкувався тільки з хлопцями. Після уроків він частенько носив їй портфеля. Іноді вони довше, ніж завжди, стояли коло хвіртки — це Діма захоплено розповідав дівчині про Далекий Схід.

Іра не знала, чи подобається вона йому, і ревниво стежила, щоб Діма не розмовляв з іншими дівчатами. А він і не розмовляв. Якось вона розповіла йому про маму, про те, що вони будуються на саму мамину зарплату.

— А де твій тато? — спитав хлопець.

— Тато нас кинув.

Діма не дуже вирізнявся в школі своїми успіхами. Поряд з ним навчалися здебільшого ті, хто пережив війну. Одне слово, дорослі люди, що відповідально ставляться і до навчання, і до позакласної роботи, і до домашніх завдань.

Улітку після екзаменів Діма й Іра пішли працювати піонервожатими в різні шкільні піонерські табори. От де хлопцеві став у пригоді фотоапарат. Він знімав дітей і батьків. Його фото розбирали назахват. Світлини в нього були вдвічі дешевші, ніж в ательє. Але все одно це серйозний заробіток. У Діми з’явилися свої гроші.

Коли скінчився сезон, директор тої школи, при якій був табір, запропонував Дімі працювати старшим піонервожатим. Діма погодився. Тож до десятого класу він уже пішов не в свою, а у вечірню школу у Святошині. З Ірою зустрічався хіба тільки тоді, коли діставав від неї записки. Часом дівчині здавалося, що Діма її просто жаліє.

Удома, як і раніше, в Діми було багато роботи. І батько стежив за синами, щоб не били байдиків.

Закінчивши десятий клас, Діма взяв у військкоматі призначення до авіаучилища. Здав документи й аж тоді розібрався, що воно не літне, а технічне.

— Це я маю гайки крутити?! Нізащо!

Надумав вступати до військового медичного училища, проте набір там уже закінчився. Отак, бігаючи по навчальних закладах, Діма потрапив до театрального інституту. Зайшов, наче до храму, щоб тільки подивитись, а йому й кажуть: «Фактура дозволяє, все дозволяє, іди вирішуй з військкоматом і подавай документи». Однак ейфорія від того, що він може наблизитися до світу кіно, зникла так само швидко, як і з’явилася.

Ірина блискуче склала випускні іспити й нетерпляче чекала на вручення атестата. На випускний вечір вони з мамою пошили нове платтячко, яке так і залишилося висіти на спинці стільця: на свято вона не пішла, образившись на весь світ. Їй не дали золотої медалі. А вчителі заспокоювали: «Ти й так вступиш». Десь закралась якась четвірка.

Справжньої причини, що вона дочка ворога народу, їй не сказав ніхто. Авжеж, вона хоче вступити до інституту, проте не може. Вона має намір подати документи до гірничого технікуму, бо там стипендія вища. Шкільний учитель співів просить спочатку піти з ним до консерваторії. Він умовляє її і навіть наполягає. І вона погоджується. А ввечері біжить до Діми, чекає його біля воріт, а побачивши, кидається на шию:

— Мене прийняли до консерваторії. Прослухали і сказали: «Ми вас приймемо, здавайте документи». У мене мецо-сопрано.

Діма не дуже розуміється на тому, та вони обоє сміються і радіють. З вересня Ірина — студентка Київської державної консерваторії, наймолодша з усіх і, мабуть, найщасливіша; живе в полоні музики і звуків, в оточенні талановитої молоді та видатних педагогів. Тепер вже вона не може зустрічатися з хлопцем так часто, як хотілося б.

Діма метався між училищами, аж поки спізнився подати документи. Він повернувся працювати в школу.

Те, що Іра вступила до консерваторії, піднесло її в очах хлопця й віддалило на відстань, яку вже намагався здолати він. Тут мало було самовпевненості. Давалося взнаки різне виховання і, як казав колись політв’язень, генетика.

Десь під весну Діма з Ірою на одній з виставок зустрілись із капітаном, що давав призначення у військове училище.

— Ти що, не вчишся в училищі?

— Ні.

Капітан зателефонував у селищну раду, щоб хлопця терміново взяли на облік і з наступним призовом узяли до армії.

Незабаром прийшов виклик з’явитися до військкомату. Набір на Далекий Схід — на флот! За день перед тим, пізно ввечері, Діма через свого батька дістав для Марії Іванівни, Іриної мами, яка була у відрядженні, дві тисячі штук цегли на стіни та переділки. Рано-вранці закінчив заносити, віддав дівчині сидір, що наготувала йому мама, і просто від неї побіг на збірний пункт. Біг і радів, що дівчині тепер вистачить харчів на цілий місяць, а найдовше — сала, рожевого й маслянистого, завтовшки з долоню, турботливо замотаного в полотняний рушник. А його і в армії нагодують.

Але на час відбуття хлопець запізнився. У Дмитра забрали паспорт і постригли наголо, як злочинця, що ухиляється від військової служби. Мамі наказали супроводжувати його, щоб не втік.

Коли назавтра острижений наголо хлопець з’явився перед Іриною, їй було і смішно, і гірко воднораз: вона жалкувала за його чуприною, відчуваючи невпевненість у кожному його русі. Діма навіть погодився, щоб Іра попросила бабу Юлю, в якої племінник працював в облвійськкоматі, допомогти. На Далекий Схід їхати не хотів.

— Ти б краще зраділа, може, відчепиться. Нащо тобі той селюк? — згадала баба своє непролетарське походження.

— Як приймати допомогу, то не селюк, — Іра поспішила зачинити за собою двері.

За два тижні Діму знову викликали до військкомату. Перш ніж з’явитися на збір, він вирішив попрощатися з Ірою; пострижений наголо, в старій одежі, з торбою за плечима, схожий на в’язня, він бігав по консерваторії від класу до класу. Хлопець у розпачі смикав двері аудиторій, які зачинилися перед ним на довгий строк служби.

Іра сховалася від нього й плакала від самого бажання попрощатися й від сорому, що вона не може показатися перед усіма з цим хлопцем. Знову прибіг останньої миті до баржі, яка доправляла новобранців на призовний пункт. Нервує майор: йому сказали, що цей може втекти. Нервує мама: вона знає свого сина, хоч і батька теж добре знає. Знає його потяг до волі, дуже добре пам’ятає, чим закінчувалися ті втечі і для нього, і для неї.