Повертатися додому пішки була несила. Умовилися з провідником поїзда, який мав вирушити наступного дня до Полтави. Чоловік звелів їм сховатися в копиці сіна неподалік залізниці, щоб їх ніхто не побачив. Так вони й зробили. А о п’ятій ранку несподівано з’явився німецький солдат і ключкою почав смикати сіно для коней. Смикав з усіх боків, щоб було рівномірно, не поспішав. Іноді ця ключка проходила так близько від тіла, що сестри прощалися з життям. Навіть коли німець пішов, вони ще довго боялися озватись одна до одної. Вилізли ледь живі. Нарешті по них прийшов провідник і забрав їх.

Доїхали вони до Супрунівки, добрели додому по розкислій під дощами дорозі. Ґрунт вилискував у калюжах, як чорне мастило, засмоктуючи чоботи. Зайшовши в хату, попадали без сили. Трохи відпочивши, посідали коло столу й мовчали. Тільки маленька Любочка бігала від діда до мами, від баби до тітки, залазила на коліна, намагаючись розвеселити, гладила по голові й цілувала в щоки. Завтра треба було йти на роботу в економію.

Повернулася в село й старша Олесина сестра — Марфа.

Жінки працювали на кухні, дітей тягали за собою. Німецькі солдати підвозили туди харчі й воду, пригощали дітей шоколадом. Один ходив за Оляною, показував фото дітей і жінки, плачучи.

— Не хочу війни. Гітлер капут.

Ця стара жінка з посивілим білявим волоссям нагадала йому матір.

Солдат знімав гімнастерку й бив нею об дровітню, витрушуючи воші. Оляна бралася виварювати йому сорочки: може, там хтось і її сина пожаліє. А ще через свою педантичну охайність вона не могла терпіти бруду.

Марфа з чоловіком жила перед війною в Донецьку. На початку війни чоловіка забрали на фронт, а вона залишилася з трьома дітьми. Вирішила повернутися в рідне село. Посадила меншеньких хлопчика й дівчинку на возика (старший біг поряд) і дійшла. У її хату вселився старший поліцай. Звільняти не хотів. Пішла з дітьми жалітися до управителя.

— Матко, не плач. Хата твоя.

— Я її сама будувала, своїми руками.

— Век, хата твоя.

Проте хати ніхто не звільнив і за два тижні. На стук у двері з-за фіранки виглядала вгодована жінка поліцая, а сам він виходив розлючений на ґанок і владно погрожував:

— Іди звідси, а то гірше буде.

Знову пішла жалітися. Німець був дуже здивований: він же наказав. Поки дійшла до хати, речі старшого поліцая ладували на підводу.

Діда Хоми німці не чіпали. Працював в економії і його молодший син Сергій. Оженили його у війну рано, щоб не забрали в Німеччину, коли надійде вік. У домі з’явилася молода невісточка — Лариса. Ще на початку війни, під час евакуації, вона загубила батьків: її родину евакуювали разом з технікумом. Дівчина сама залишилася в місті, яке враз стало їй чужим. Подруга, з якою вона навчалася в інституті, забрала її до себе в село. І отепер вона відчула себе під опікою сім’ї. Хома, що сам так рано оженився, нічого страшного в цьому не вбачав і раз по раз хвалив дівчину, яка, не знаючи сільської роботи, підглядала й повторювала все за свекрухою. Попервах вона не могла навіть користуватися дерев’яною ложкою. Серед білявої родини вирізнялася своїми чорними бровами, карими очима й розкішним хвилястим чорним волоссям, трохи ніяковіючи від надмірної уваги. Що в неї буде дитина, першою примітила не вона, а свекруха.

У грудні сорок другого, якось увечері, коли всі збиралися до столу, метнулася з хати Лариса, мало не падаючи й насилу здержуючи стогін. Цілий день не виходила з комірчини, аж тут… Добралася в клуню, звалилася на запашне сіно й розпачливо закричала. Цей крик почув Хома, що якраз замикав повітку з коровою.

— Вийдіть, вийдіть, я сама!!!

Та старий уже скинув з себе кожуха й сорочку, намагаючись заспокоїти молоду жінку.

— Чого боїшся, дурна? Хто ж тобі тепер допоможе, як не я? Мені онуків народжуєш, продовжуєш мій рід.

Біль викручував усе тіло, і жінка вдячно хапала свекра за руки.

Коли відчинилися сінешні двері й дід Хома вніс на руках закутану в кожух невістку з немовлям на грудях, усі завмерли.

— Стара, діставай хутчіше з печі чавун з гарячою водою.

Ларисі постелили нове біле рядно, дали під голову високі подушки, а поряд поклали сповите в полотно немовля. Тоді свекруха почала їй вичитувати:

— Куди ж ти вибігла з хати?

— У хаті було багато людей. Боялася, що тато зайдуть.

А сама не зводила очей з дитини.

— Тата вона боялася, — бурчав дід. — Та він сам у жінки пологи приймав.

Усі стояли навколо неї й дивилися на маленьку дівчинку, на чорні вії, на чорні брівки, на чорняве волоссячко, що виглядало з-під хустинки.

— Вона не наша, хоч і непогана. Чорненька… Та породиста, а ця непородиста, — промовила свекруха.

А Хома дивився на цю непородисту й усім своїм єством відчував, як його душу переповнює любов до цієї крихітки, що її вирвав у смерті з морозу й завірюхи. Дівчинку назвали Наталкою. Він любитиме її все життя.

Під німцями пробули два роки. Коли звільнили Полтаву і в село прийшли наші, хлопців, що служили в поліції, забрали й дали їм по двадцять п’ять років. Хоч як намагались односельці заступитися, довести, що не зі своєї волі хлопці туди пішли, — не допомогло. Одного з них забрали з собою німці. Він утік, а як тікав, був поранений у ноги. Так без ніг у тюрмі й відсидів. А повернувшись, став добрим чоботарем. Та ще багато років кидали в спину його дитині: «Дочка поліцая». І чули від старших: «Мовчіть, ви ж нічого не знаєте. Без них півсела не було б».

Тоді на фронт забрали всіх чоловіків віком від сімнадцяти до сорока років. Пішов на фронт і Сергій. Лариса поїхала до міста: свекор послав закінчувати освіту. Малої Наталочки в місто не дав.

День Перемоги!.. Його чекали. Здавалося, що без цього чекання зупиниться життя. Жінки вбрались у святкові сорочки, що зберігалися в скринях, і наче помолодшали. Не одна господиня хотіла виміняти ті сорочки, та, подержавши їх у руках, знову старанно ховала в скриню. Серед білого дня збиралися хто біля школи, хто коло крамниці, хто під дубом. Наодинці не залишався ніхто. Усі обнімалися, плакали й дожидали… Дожидали синів, батьків, дожидали тих, на кого вже лежали похоронки і хто пропав безвісти. І потяглися в село його діти. Ішли не шляхом, а навпростець, бо ці останні кілометри перед рідною хатою оберталися на години нетерпіння. Одні бігли, другі пересувалися на милицях, а село стелило їм під ноги стежки, як простягнуті руки, бо земля їх зачекалася. Перше, що бачив кожний, хто повернувся, — дуби, непорушні й спокійні. Скільки разів вони снилися й пригадувалися! І зустрічі під ними, і перші побачення… А ще на пам’ять спливало, як восени збирали жолуді. Довгасті, гладенькі, блискучі плоди, падаючи з дерева, губили свої зелені круглі шапочки і, беззахисні, засипалися в мішки. Потім їх доправляли в лісництво й розсилали по всій країні. Скільки дубів виросло! Повернувся з війни Сергій та відразу поїхав до міста, до Лариси. Жили в батьків, там же народилася найменьшенька донечка Людочка.

Повернувся в село і Григорій. Не з війни — з полону. Найбільше чекав, що скаже батько. Не боявся, бо навіть у найтяжчих обставинах поводився гідно. Та все ж… А батько, як у дитинстві, притис його до грудей, — худющого, змученого, постарілого, — щоб ніхто не бачив чоловічих сліз. Ніби хотів оживити в цьому ослабленому тілі силу роду, а в серці — його звитягу, дати зрозуміти синові, що він вірить у нього й пишається ним, бо все життя пам’ятатиме те гаряче літо сорок першого і свій наказ: «Іди, сину, на війну. Біда прийшла». Ніби передав естафету. А син прийняв і пішов.

Довгими зимовими вечорами при каганці слухали рідні Григорієві розповіді про війну, про полон. Слухали і не могли повірити, що в Польщі з табору для військовополонених Григорієві допомогли втекти німецькі лікарі. Однак то була щира правда. Усього Григорій, певна річ, не міг розповісти, бо сам знав тільки те, що лікарі подавали керівництву табору документи, які посвідчували непридатність деяких в’язнів до табірних робіт. Кожного такого в’язня начебто посилали працювати до хазяїв, а за якийсь час повідомляли, що той помер. Збирали групки по три-чотири в’язні, якась жінка готувала їм документи й виводила. Отак він дістався до якогось села. Господиня крайньої хати дала йому їсти й виказала німцям. Його спровадили в такий табір, що вже не втечеш. Звільнили 1945 року.