Григорієві не вірилося, що нарешті настав кінець його мукам. Щоразу вся родина ніби вперше слухала ці страхіття, а йому треба було виговоритися, щоб покинули його спогади про ті поневіряння.

Та по війні в їхньому й довколишніх селах з’явилася банда. Злочинці крали коней і збували в Полтаві. Були невловні. Коли одного з них усе ж таки затримали, той назвав своїми спільниками сімох ні в чому не винних чоловіків, яких засудили й посадили в тюрму на сім років. Серед цих нещасних опинився Григорій і розвідник із села — герой, який у війну полював на язика з голими руками. Він так і не зрозумів, за що його запроторили на тортури й ганьбу.

Залишилися в хаті дід Хома з жінкою, невістка і двоє дівчаток. Життя не зупинялося. Кожний день приносив якусь звістку, новину, тривогу чи радість. Пережита біда навчила людей чуйності й милосердя. Ось і тепер навідався до Хоми сусід Іван — молодик, що ніяк не відійде від контузії, мугикає, страждає й соромиться жіночої уваги. А серце повниться ніжністю, якою нема з ким і поділитися. Іванові здається, що його розуміє тільки цей мудрий дід. Ще до війни він не парубкував, не ходив на вечорниці, бо соромився своєї родимої плями на щоці. Тепер не одна дівчина погодилася б зайти в його хату, проте він нікого не помічає, не чує ні батька, ні матері, що таки дочекалися сина з війни. Гнітить Івана одна новина, що її він почув від людей. Відтоді й ходить він до діда Хоми, бо тільки з ним хлопцеві легшає. Щовечора вони вдвох, знай, сидять собі під дубом.

Дійшла до Івана чутка, що коли прибуває вранішній поїзд до Полтави, то з нього виходять учорашні німецькі бранки, вивезені з України в товарняках разом із землею та худобою. Ті, за чию красу й любов гинули на фронтах. Часто-густо в жінок на руках — діти, народжені в Німеччині. Нічиї. Їхньої появи на цей світ ніхто не чекав. З ними годі повернутися в рідне село до батьків. Діти ганьби, якої не було. Діти війни, яких не хочуть жінки, що стали матерями не зі своєї волі. Цих дітей залишають під залізничним насипом, недалеко від переїзду, з пляшкою молока чи води, накривши останнім піджаком із записочкою в кишені. Кидають і повертаються в село без свідків їхніх мук. А в пам’яті — тільки незгасний біль та імена, якими пестили дітей: Ганнуся, Катруся, Петрик, Антось. У багатьох колишніх бранок дітей уже не буде ніколи, бо не повернуться з війни їхні ровесники. Попереду на них чекає тільки тяжка праця, і з часом, може, засне той білий смуток у посивілих косах.

Вирушив Іван перед самісіньким заходом сонця до Полтави. Цілу ніч нетерпляче чекав ранку. Йому уявлялося, що то вигадки, що він не зможе знайти того дитяти, про яке думав усі дні. Але дочекався. Побачив. Тремтливими руками взяв немовля й утік. Усю дорогу йому здавалося, ніби з кущів чується тяжкий плач і пильно стежать за ним чиїсь очі.

Коли, радісний і стривожений, він прибіг додому, то сам розмотав дитину, жадібно вдивляючись у личко, у худеньке тільце, і раптом промовив: «Син». Мовчки плакали батько й мати. І дякували Богові за сина і… за онука. А згодом у хаті з’явилася молода жінка.

Дід Хома вірив у Бога, та не вірив попам. «Бог — це природа, — казав він. — Якщо ти її порушиш, вона відповість тобі тим самим». Дуже любив землю. І коней. Змалечку пас їх з іншими хлопцями. Курити почав іще в п’ять років. Усе життя вирощував тютюн і всіх пригощав, а баба тихенько від діда продавала.

Виносила тютюн друзям і Наталя, а дідові казала: «Дідусю, це я собі взяла, хотіла спробувати». Нічого не боялася: була справжня дідусева онука. Щовесни на Великдень баба готувала гостинець попові: яйця, сметану, сир, мед і живого півня — найкращого з тих двох, що їх держала цілу зиму.

Дідові це не подобалося. От він і вмовився якось з онукою: «Як побачиш, що іде піп, відкинь защіпку й тікай». Зранку повів бабу до повітки й показав їй: «Бачиш, ось попів півень. Замкнутий». А тоді пішов на роботу.

Наталя крутилася за хатою, виглядала з-за кущів і, вгледівши попа з бабами, прокралася до повітки, випустила півня й хутенько відповзла до хати, залізла на піч і сіла, притискаючи до грудей кішку.

Той раз піп пішов без півня. Птах гордо ходив собі по подвір’ю, виблискувала золотом його шия, веселкою переливався чорний хвіст. Але недовго.

Увечері дід утішає бабу:

— Сам відщепнувся — от ми його самі й з’їмо. Одній онучці — печінка, другій — пуп, а дітям — ноги.

Хліб у хаті завжди різав тільки дід. Він усьому давав раду, про всіх пам’ятав і турбувався. Часто наказував Олесі провідати свою сестру, що залишилася вдовою з трьома дітками. Тоді Олеся брала обох дівчаток, одягала їм чисті платтячка, біленькі хусточки, свекруха клала в кошик масло, сметану, молоко, масло, сир, бо в тих не було корови, і вони йшли через усе село.

Поки не настав час іти до школи, Наталі дід від себе не відпускав. Хіба що іноді залишав її на якийсь час погостювати у сватів, що повернулись до рідного міста з евакуації.

Одного разу в ожеледицю сват прийшов на роботу запізно, а повернувшись додому, сказав жінці: «Ладнай клунок». Могли запроторити в тюрму за саботаж, проте оминула їх лиха година. Того дня чимало людей спізнилися на роботу, а дехто навіть поламав руки та ребра.

У такі короткі гостювання Наталя з цікавістю розглядала місто в руїнах і слухала розмови бабусі зі знайомими. Говорили голосно, а коли стишувались і схилялись одна до одної головами, дівчинка прислухалася якнайуважніше.

— Посадили в Соловках на діряві баржі й відігнали в море… Так усі в’язні й потонули…

— Чого вони журяться? — не розуміла Наталя. — В’язні — це ж, певно, бандити…

Проте на довгі роки запам’ятала вона той жахливий шепіт і слова: «Щоранку… двірник кров змиває з тротуару… шлангом…»

Чию кров? Щоранку? І де той будинок, що недалеко від Корпусного? Корпусний вона любила, і Сонячний, а парк Петровського найдужче. Лазила по схилах пам’ятника Шевченкові, пальчиками розгладжуючи сліди від куль. Сама фактура здавалася їй раною на тілі пам’ятника.

Дід читав зимовими вечорами Шевченка, ніби спішив застерегти онучок ще маленькими від необачних учинків, що можуть зруйнувати їхнє жіноче щастя. Він учив їх усього, а найбільш не боятись — бути сміливими. От Наталя й не боялась.

Прокидаючись уранці, вона відразу починала чекати діда з роботи, хоч дід приходив завжди із заходом сонця. І завжди приносив їй гостинчик від зайчика — шматочок хліба, що його цілий день носив у кишені піджака. Щоправда, в голод сорок сьомого замість хліба був варений буряк. Їжі не вистачало. Коли польова бригада приходила на обід, то довкола казана з кандьором уже сиділи діти. Дорослим залишалося тільки віддати їм свої ложки. І вони віддавали, і мовчки дивились, як діти, повеселішавши, намагаються виловити в юшці кожну пшонину.

Діти жували листя барбарису, цвіт акації, калачики та лопуцьки, глей з вишень і абрикос, кашку з конюшини…. Першою достигала шовковиця…

У діда в дворі росла розлога шовковиця. Під нею стояла пічка, де влітку бабуся варила обід. Вона дуже не любила, коли їй заважали, а Наталя весь час крутилася під ногами й хотіла допомогти. Якось баба не витримала й оперіщила онуку. З образи дівчинка вхопила качалку і вдарила бабу по сідницях. Баба похитнулась, і горщик з борщем, що його вона тримала на рогачі в печі, перевернувся. Мала, немов кішка, видерлася на шовковицю.

Коли Хома прийшов з роботи, держачи в руках приготованого гостинчика, його ніхто не зустрів. Дід здивовано вигукнув:

— А де ж дівчина?

— Сідай уже. На обід сама каша. Он, бачиш, сидить на дереві. Вона з нього не злізе, бо я їй ноги поперебиваю, — сердилася баба.

— Ну, годі, годі тобі.

— Хай не злазить, поки не пообіцяє, що більше так не буде.

Дід і баба чекали, а мала мовчала. Баба перемила весь посуд, зібрала всі щепки у дворі, а дівчинка все німувала. Уже стало зовсім темно, час заходити в хату, а Наталя — ні пари з вуст. До неї ніхто не говорить. Тільки Любочка підійшла: