Потис морозець. Почав пролітати перший сніг, а ночувати не було де. Ходили в село за два кілометри.

Картоплю не вибирали, а прикопували, щоб не морозити рук. Довідався про це командир полку, дав прочухана, і нас погнали в бараки.

Якось увечері, о двадцятій годині, прогриміла команда:

— Документи, гроші, сухарі одерж! У дорогу готуйсь!

А на мені шинель, як на шаманові, подерта, бо нову ще в Латвії довелося віддати тим, кого демобілізували. Пошарпана була й сорочка.

Метушня. Поспіх.

Перед ранком нам трохи дали відпочити, а тоді ми мали йти на станцію, за кілька кілометрів. Проте ніхто того разу так і не заснув. Тихо, а згодом і вголос багато хто почав обурюватися. Мовляв, воювали-воювали, а додому йдемо наче старці! При виході з барака на пеньку сидів і курив помічник командира полку, слухав ті ремства, але вдавав, ніби нічого не чув. Старший сержант не витримав і підійшов до нього:

— Товаришу полковнику, дозвольте звернутися…

— Дозволяю.

— Ось я приїду додому на Вінниччину, глянуть односельці на мої ордени та медалі й скажуть: «Добре воював!» А я ж, справді, від самого Сталінграда… Тричі відлежувався в шпиталях — і знов воювати. Тоді — зирк на мій одяг… І що? Враз змінять думку. Скажуть: «Та який з нього вояк! Був, мабуть, у похоронній команді, назбирав чужих нагород. Подивіться на його вбрання!..» Прикро. Воював, а йду не переможцем, а ніби військовополоненим.

— Я вас розумію, товаришу старший сержанте. Нові шинелі та інше обмундирування ми маємо. Але ж ви їдете додому. А он у Греції — англійське військо, і Черчилль мріє про нову війну. Якщо вона спалахне, то додому ви можете й не доїхати. Отоді вам і дадуть усе нове. То як — додому в старому чи на фронт у новому?

— Ні, краще додому.

Уранці похапцем вишикувалися, командир полку сказав коротку промову, а тоді завважив на мені подерті обмотки.

— Дайте йому нові, — сказав комполку вартовому.

Той розгубився, бо не знав, де діти гвинтівку.

— Та киньте ви її!

Так я одержав нові обмотки.

Нарешті вирушили на станцію. Доїхали поїздом до Пензи. А там до нас зайшли солдати, глянули, що у вагоні зовсім немає речей, розпитали, чому їдемо впорожні, а тоді занесли кілька довгих обшитих ящиків. Ті ящики вони везли аж з Німеччини, і їхній вагон був просто завалений вантажем.

Потім десь пересідали. У новий ешелон не втовпився, тому їхав на приступках. Різкий вітер бив крупами в обличчя. Я держався однією рукою за поруччя, а другою раз по раз закидав порожній речовий мішок собі на голову, аж поки збив із себе пілотку, в якій було все моє багатство — дві голки.

На одній зі станцій мене забрали у вагон особливого відділу:

— Товариші, я їхав на приступках. Дозвольте мені заснути. А там хоч ворогів розстрілюйте. Я не почую, — звернувся я до господарів вагону.

Перевірили документи, розпитали й відпустили.

Доїхав я до Харкова. Люди на вокзалі спали покотом на підлозі. Знайшов і я собі місце, поклав мішок під голову та заснув. Прокинувся рано й побачив, що неподалік від мене лежить армійський картуз. Підібрав його, надів і, хоч він був трохи малуватий, у такому вбранні добувся в рідне село.

…Коли люди міняють місце роботи чи проживання, то завжди мають надію, що відтоді все зміниться на краще.

Сергієві й Ларисі за стільки років уперше дали призначення на роботу, де буде своя квартира, а в ній — тільки їхня сім’я. Сергій уже в дорозі планував свій перший робочий день, місяць і рік. Він не боявся роботи. Боялася Лариса, бо, закінчивши інститут, ще жодного дня не працювала за фахом і соромилася свого короткого волосся, що відросло після тяжкої хвороби. Їй здавалося, що разом з відрізаними косами кудись зникла її самовпевненість. Вона завжди була гидким каченям, а коли батьки після переїзду до міста перевели її до нової школи, то весь клас її одностайно «вітав»: «Гап-п-пка!» Дівчина була бідно вдягнена і погано розмовляла російською мовою. Соромилася відповідати, бо їй ставили трійки навіть тоді, коли матеріал знала на п’ятірку. Проте в школі так ніхто й не довідався, що Лариса знала напам’ять усього Шевченка і з головою поринала в прозу Франка. Та й удома вона була нелюба — батьки найбільше любили молодших сестру і брата. Чому? Вона знала причину, але нікому не розказувала.

І раптом усе змінилося. Вона почала дивуватися з хлопців, що пропонували піднести її портфель, зачудовано ловила погляди незнайомих чоловіків, шукала в собі, що не так. Може, що з одежею чи з взуттям?.. Вимиті в любистку коси вона завжди туго стягала косиночкою, навіть не знаючи, якими гарними хвилями вилося вивільнене волосся, налилися груди, заіскрилися очі. Відтоді вона більше не боялася, що хтось почує, як вона співає — мала чудове сопрано. У ній розквітла жінка, і коли вона навчалася на першому курсі робітфаку, то її вважали за першу красуню. Ледве встигла звикнути до цього нового образу, як почалася війна. Те, що вона загубила батьків і потрапила в чуже село, де треба було рятуватися, щоб вижити, і вийти заміж, щоб не забрали в Німеччину, звело її з людьми, яких полюбила на все життя.

Вона й тепер упевнена, що сім’ю чоловіка вона полюбила більше, ніж його самого.

Усю дорогу Лариса й Сергій не відходили од вікна, стояли пліч-о-пліч, а кожний думав про своє, хоч обоє раділи, що їхня сім’я нарешті житиме окремо. Сергій розумів: Ларисині батьки сподівалися, що дочка вигідно вийде заміж, а вона привела селюка. Тож тестеві й тещі вони завжди здаватимуться недосвідченими. Він стомився слухати поради й зауваги на кожному кроці. Звичайно, Сергій зі своїм життєвим досвідом не міг змагатися з тестем, але він знав собі ціну. Навіть дочці батьки щодня закидали: «Хіба ти мати? Ти коза!» Наталю теж старий Хома не відпускав від себе, доки не прийшла пора йти до школи. Не довіряв. Ні їм, ні сватам.

Сергієві та Ларисі відразу все сподобалося: і село, і школа, і колектив. Коли йшли селом, чули: «Такий молодий директор! Яка гарна пара!»

Учителі в селі жили одним дружним колективом і, крім шкільної роботи, виконували безліч громадських обов’язків. Найтяжчим обов’язком було розповсюдження облігацій державної позики. Треба було вмовити людей, що майже ніколи не тримали грошей у руках, підписатися на значну суму. В облігації не вірив ніхто.

Дуже часто вчителі збиралися в «рукавичці» — так усі називали квартиру завуча школи Марфи Мусіївни — невтомної трудівниці й розумниці, на яку за ціле життя звалилося чимало горя: замолоду вона була дуже бідна, 1937 року забрали й нізащо знищили її чоловіка, 1948 року помер єдиний дванадцятирічний син, а незабаром — і мама.

Не чаювали, не вечеряли, не пиячили. Просто розмовляли, але найчастіше слухали розповіді вчителя математики з семирічної школи Павла Васильовича про себе, про війну, про полон. Розповідаючи, той ніби забував, де він. Очі йому горіли, голос зривався.

Робота забирала в Сергія й Лариси весь час. Добре, що за хазяйством і дітьми наглядала хатня робітниця — молода дівчина. Наталя весь час десь пропадала: то в сусідній квартирі у своєї першої вчительки, то в лісі. Брала книжку й вузенькою стежкою, що петляла між деревами та кущами, летіла вниз, на галявину. Ворожила над ромашками й роздивлялася на себе в тьмяно-золотавих водах лісового джерела, наче в дзеркалі. Спостерігала за хмарами, що поспішали кудись, чіпляючись за високі пишні верхівки вільх, годинами стояла під дубом, обнявши його худенькими ручками, і щось вигадувала.