Лариса мало не щодня кидалася шукати дочку, а знайшовши, гнала її прутком додому. Мала вскакувала до вчительки й ховалася за неї, а та вмовляла Ларису:

— Не можна бити дитини. Ще по нирках ненароком влучите.

— Та це ж пруток з жовтої акації.

Наталя на маму не ображалася. Мама якась дивна. Ніколи не ходила в село сама — завжди брала з собою Наталю. Ішла задумана й усміхнена, ніби чекаючи з кимось зустрічі, а мала раз по раз запитувала:

— Мамо, чому ти весь час усміхаєшся?

Коли до них у гості приходила нова Наталчина подружка — дочка вчителя математики, то мама часто брала її на руки, обнімала, цілувала й заплітала біляве волосся в тугі кіски. Своє волосся Наталя заплітала сама. Вона не ображалася, не заздрила. Їй здавалося, що десь поряд з нею сталася трагедія, яка неодмінно зачепить її.

Наталю ніби дістали з пташиного гнізда, де вона ще не встигла навчитися літати. Але мрії про це залишилися. Відчувала в собі крила й летіла в ліс і в поле. Вигадувала собі, що може розмовляти з деревами та степом, що вони розуміють її, як розумів дідусь. Вона не знала, що змалечку їй відкрилася велика таємниця життя: щастя — це любов. З першої миті свого народження росла в любові мудрого чоловіка, вимогливого й терплячого, який не балував, а навчав. До нього спішила і з синцями, і зі слізьми, і з радістю, і з дитячим горем. А дідусь не втішав її, а розказував, як самій дати всьому раду. І в нього це виходило так просто. Бо слухав і розумів. І цієї науки вистачить, певно, на все життя.

Батьків майже ніколи не бачила. Часом вони, ніби прокинувшись, вимагали показати зошити та щоденника, а побачивши там самі п’ятірки, знову жили тільки своєю роботою, в яку тікали від сім’ї. Натягали на себе маски. Між ними не було любові.

Важко сказати, що було першим — чи чутки, що директорова жінка звабила Павла Васильовича — такого порядного, чесного й вірного чоловіка, чи те, що вони полюбили одне одного. До чуток Павлові Васильовичу було байдуже; він любив би навіть тоді, коли смерть стояла б на шляху. Яка це сила! Він не хотів бути зрадником перед своєю жінкою і негідником перед людьми, боровся з собою, щосили намагався бути добрим чоловіком і надійним батьком, але нездоланне почуття тягло його зустрітися з Ларисою бодай поглядами. До того ж і вона переживала те саме. Він з нею майже не зустрічався, бо за ними вдень і вночі стежили тисячі пар цікавих очей. А коли й зустрічався, то біля неї завжди була її донечка, що розглядала його дуже уважно. Він не міг збагнути, яке почуття більше — нинішня любов до цієї одруженої жінки чи жадоба їсти 1933 року, коли, крім двох літрів молочних відвійок, не було нічого. Щиро, по-справжньому мучився і невміло брехав.

Одного дня Павло Васильович ішов зі школи з Марфою Мусіївною, і та спитала:

— Павле Васильовичу, скажіть, що у вас із Ларисою Іванівною?

— Немає нічого, — відповів він.

Жінка заплакала й поспішила своєю дорогою.

Проте ця брехня погнала його до Марфи Мусіївни, щойно він прийшов додому.

— Пробачте, — сказав Павло Васильович. — Люблю я Ларису Іванівну, але все роблю, щоб забути. Розумію, що це підло й неприпустимо. Надто вчителеві.

Після цього відверто поговорив з дружиною, Шурою, пообіцявши, що все минеться. Важко було перебороти те почуття. Рубав хмиз, а очей не зводив зі стежки, якою вона могла йти до центру села. Простував до крамниці й до болю хотів зустрітися — тільки б глянути їй в очі, що світилися радістю й неспокоєм. А зустрівшись випадково, боявся порушити обіцянку, дану Шурі. Заспокоювала її й Марфа Мусіївна:

— Постався до нього як до тяжкохворого. Тільки не ревнуй. Чуєш? Не ревнуй, не дорікай, щоб не викликати зворотної реакції.

Ларису не вмовляв ніхто. Вона світилася щастям і плакала під зливою звинувачень, пригадуючи кожну зустріч.

А що їй було згадувати? Те, що Павло є і що зустрічалися вони тільки очима. Вона цілком підкорила себе йому. Приходить, було, зі школи, пообідає і йде. Куди? Ноги несли туди, де міг бути він. Ніколи не домовляючись, вони бачилися щовечора. Одного разу Павло попросив, щоб вона зайшла о шостій вечора до батьків свого учня. А коли Лариса поверталася, він чекав її коло мосту. Вони разом пішли стежкою, і він переповів їй історію свого почуття:

— Пам’ятаєте, ми в лісі садили дуби, а потім я сів поруч вас на траву. Відтоді в мені й живе ця любов, як хвороба. Весь час боровся з собою, хотів забути, вигадував про вас тільки погане. Але переконався, що люблю вас більше за Шуру.

Ларисі не треба було більше нічого. Тільки б дивитися на нього, сидіти разом у класах, бути разом на конференціях, на зборах, на перервах…

Удруге він передав їй записку з планом, у якій попросив прийти до лісу. Насилу дочекалася призначеної години. Її охопила тривога, що вона запізниться і він її не чекатиме. Проте пішла. За якийсь час їй здалося, що вона заблукала. Розгубившись, Лариса бігала від стежки до стежки, а коли зрозуміла, що попрямувала не туди, розплакалася. Вернувшись додому, побачила його.

— Чому не прийшла?

— Прийшла…

Лише раз він дозволив собі призначити їй побачення, і через неї воно не відбулося.

Лариса мучилась і страждала, дорікала собі, що підвела Павла. А тепер прагнула тільки одного — щоб усі балачки, до яких їй було байдуже, припинилися. Викликали їх в обком партії, зачитали анонімку й попередили. Ларисі запропонували відмовитися від щастя бачити його і чути його голос, коли він з кимось розмовляє, від можливості доторкнутися до його портфеля в учительській. Нехай. Вона поїде звідси й забере з собою ласку його погляду, радість побачень, його слова, голос, його душу. Замкне все у своєму серці, в пам’яті й збереже навіки.

Хтось-таки сказав про це Сергієві. Прийшов розлючений і почав допитуватися, що в неї з Павлом. Розповіла чоловікові, а той заплакав.

— Мені б не так боліло, якби то була фізична зрада. Але ти живеш ним!

— Живу… Їдьмо звідси…

Уся родина збиралася переїздити до Ларисиних батьків, проте Наталя бачила, що мама все одно залишиться там, на попередньому місці. З ними поїде тільки її тінь. Залишиться там і Наталя. Вона теж замкнула в своєму серці подружку-стежку, яка аж чотири роки відкривала перед нею красу лісу, неба і джерела в приглушеному мигтінні світлотіней, де так добре мріється; дарувала галявини пролісків, пеньки з опеньками, білу заметіль, спуски на санчатах і згадки про сільські свята, коли жінки виходили у вишитих сорочках і від цього мерехтіння візерунків, корсеток та плахт село молоділо, танцювало і співало. Навіки в Наталиній душі оселились і школа, і перші уроки порядності та взаємоповаги, і велика, аж до другого поверху школи, груша, що на перше вересня готувала учням свій урожай, і перша вчителька, і мамина любов. Це все вона неодмінно дістане з глибин своєї пам’яті в часи безнадії — і заграють яскравими барвами вдячні спогади дитинства.

В одинадцять років Наталя вперше залишилася на ціле літо в маминих батьків. Вона влилася в цю нову рідню всією своєю вдячною, щедрою натурою, відчула себе паростю великого роду, що переплелася з дубами діда Хоми, і вже не розуміла, якого діда любить більше. Наталя об’єднувала ці дві сім’ї, відчуваючи в цьому свою відповідальність. Предків з маминого роду чи то як придане пані Кузьмицької вивезли з Курської області, чи то придбали в Росії. Найімовірніше, їх як посаг переселили в широкі степи Придніпров’я. У цьому районі досі є два російські села, де розмовляють і навіть у школах викладають російською мовою.

Іван Тимофієв мав дуже велику сім’ю — і все сини. Один з них, Сава Іванович, який оженився з Настею Череп’яною, був батьком Івана й дідом Лариси. Жили бідно. Серед живих у них лишилося восьмеро дітей. Дід Сава одержав землю на викуп. Сім’я жила на хуторі. Мали добрий будинок під залізом на дві половини, повітку, стайню, клуню, великий садок, посаджений уже зі старшим сином. Але в сорок два роки, застудившись, дід Сава помер від плевриту. Іван, який тоді вже працював у школі, теж захворів на тиф. Виходила Настя свого старшого сина, та сама злягла й пішла з життя. Не стало батьків, а з ними й добробуту та любові — сім’я розпалася. Розпалася країна. Налітали на село озброєні представники однієї влади, другої, третьої — усіх сприймали як бандитів. Родину двічі грабували. Забрали все. Навіть рогачі.