1921 року Іван одружився з молодою дівчиною Ориною, яка дала згоду на шлюб лише за третім разом: боялася великої родини, молоденька ще була. Він сподівався, що вона стане за господиню й матір сиротам, одному з яких було лише два роки. Недаремно боялася.
Орина походила з роду великих трударів. Її дід, Йосип Новиков, господарював разом з дітьми Архипом та Марією, бо дружина Параска не могла працювати: мала покручені пальці на руках. Чи не єдиною втіхою для старого була його улюблениця — молодша дочка Марійка. Потреба працювати змалечку привчила дівчину до відповідальності. Марійка була слухняна, наполеглива, мала гострий розум. Її натуронька поривалася до знань — і батько вчив свою розумницю читати, ткати, пасічникувати. Боявся її хвалити, бо вміла все робити найкраще, хоч до чого бралася. Коли дівчині минуло шістнадцять років, пішли у двір свати. Пишався Йосип своєю красунею. Усім дякували за честь, але згоди не давали. Мовляв, не може дочка кинути батька. Однак причина була в іншому. Працюючи в садку місцевого поміщика, дівчина задивлялася на молодого парубка Андрія — такого несперечливого, врівноваженого, вродливого та сильного, як його батько, що був справжній орел! Кликали його Антін Гладів, а по-вуличному прозивали просто Орлом, тому й весь рід став Орлівським на довгі роки. За кріпацтва працював форейтором у поміщика, оженився з панською покоївкою — Василиною. Вона полюбляла перехилити чарочку з подругами в затінку. Носив її Антін додому на руках, ні в чому не дорікав, любив дуже. Вона була вродлива й ніжна, вміла по-панському мліти: упаде собі з заплющеними очима та й лежить із розкиданими косами і блідим личком, як янголя.
Коли Андрій привів Марію в дім, незаміжньою була тільки його сестра Настя. Заздро дивилася вона на молоду невістку, яка по-своєму почала порядкувати в господарстві; заздрила не так через братову любов, як через дружбу: молоді ніколи не сварилися. Тільки раз через нацьковування сестри зняв Андрій на дружину руку, на що Марія сказала:
— Якщо сам дурний, то побий жінку.
Жили в злагоді. Народилися в них самі дівчата: Ганна, Орина, Марія, Парасковія, Таміла, Антоніна, Софія й Одарка. Таміла, Антоніна й Софія померли ще малими.
Коли розпочалася колективізація й Андрія, розкуркуливши за несплату податку на коноплі, вислали до Курська, Марію з калікою Ганною та дванадцятилітньою Одаркою вигнали з хати. Узяла Марія своїх дочок, накрилася рядниною й пішла ночувати в церковну вартівню.
Наталя уважно вслухається в мамині та бабусині оповіді й просить:
— Мамочко, розкажи щось цікаве. Усе таке сумне й усіх так шкода.
Лариса ходить зажурена, часом заплакана — усі чекають, поки Сергій уладнає шкільні справи, щоб родина могла переїхати на нове місце. А Ларисі байдуже, куди вирушати: її душа в тому селі, не поряд з Павлом — не можна, а з тими людьми, які розмовляють з ним, бачать його.
Наталя дивиться на маму й відчуває її відсутність. Мама — мов та голубка, про яку сама весь час співає: шукає, гукає, просить ніжно погладити її пір’ячко, а вдома все робить майже механічно. Бабусі Орині нема коли. Вона завжди заклопотана. Тож Наталя весь час із дідусем Іваном. Дідусь теж має справи: викладає в технікумі анатомію тварин і під час літніх канікул сам готує для кабінету підручні матеріали. Йому на м’ясокомбінаті виписують відокремлені від м’яса кістки тварин. Удома він чистить їх, виварює в якихось розчинах, сушить, а тоді скріплює дротом — і скелети тварин готові. Наталя допомагає дідусеві: той розповідає онуці, до якої кістки і як кріпляться м’язи, які функції вони виконують, на що тварини можуть захворіти і як їх вилікувати. Усе майже так само, як і в людей. Цей світ спиртівок та інструментів захоплює дівчину. Спочатку їй хочеться вивчитися на ветеринара, проте вона, певно, буде лікарем.
Хоч хто з численних дідусевих родичів та односельців приїздить до міста — завжди зупиняється в них. Після вечері всі збираються за столом і розмовляють. Саме тут Наталка, сидячи поруч дідуся, пізнавала життя й, усмоктуючи все, як губка, починала розуміти його. «Таку хитромудру річ і дурень збагне», — жартує, було, дідусь і просить часом бабусю винести піджак, щоб віддати його котромусь з гостей. І бабуся спокійно виносила й віддавала, бо колись дід узяв до себе її розкуркулену матір з двома дітьми, дарма що за це його могли вигнати з роботи. Бабуся завжди слухає чоловіка, ніколи не виказуючи претензій і не нарікаючи на долю, хоч сама й досі шкодує, що, бувши непересічною особистістю, закінчивши земську школу та двокласне училище і мавши амбітні настрої, не зреалізувала всіх своїх можливостей. Зате діти в неї були завжди нагодовані й доглянуті. Вона всю себе віддала дітям. Аби вони вчились. А діти виросли, не наділивши батьків навіть тисячною часткою того добра, яким так щедро обдарували їх батьки.
— Бабусю, за чим ти найбільше жалкуєш? — інколи допитується Наталя.
— За мережаним білим дівочим платтячком, — відповідає Орина, сумно всміхаючись.
У домі живе також старенька бабуся Марія — Оринина мама. Наталочка знає, що бабця під час війни залишилася в будинку, не евакуювалася: боялася померти на чужині. Коли німці підпалили будинок, намагалася загасити його: тягала балки — врятувала кухню з льохом, та сама підірвалася. Наталя часто вмощується коло прабабусі, розчісує їй волосся, накрапує краплі й уважно вислухує історії з життя святих, схожі на казки. Прабабця весь час сидить у своїй кімнаті, перебирає сухенькими руками трави в мішечках, а найчастіше мовчки дивиться поперед себе, шепочучи нескінченні молитви, ніби вимолюючи в Бога долю рідним, які не вміють молитися. Тихенько ширяться кімнатами слова прохання й надії. Інколи подумки звертається до покійного чоловіка, дякуючи за щасливі роки, що їх прожили вдвох.
— Хіба тепер уміють так жити? Так дружно і терпляче, у праці й порозумінні, в турботі й любові… Не вміють! Це нелегко. Без любові — нелегко.
Сухорлявенька, маленька, майже весь час мовчить. Одно шепоче молитви, дивиться в майбуття, а бачить себе в тому часі, коли в неї був чоловік, діти, коли була господинею й матір’ю великої родини. Вивчили з Андрієм усіх дівчат. Усі грамотні. Хоч, певна річ, навчили не тільки грамоти — навчили всього, бо науку за плечима не носити. Її молодість промайнула на вулицях рідного села зоряними вечорами, купальськими піснями та морозними колядками. Нагледіла собі пару — Андрія, за яким би пішла хоч на край світу. Працювала, як бджола, не розгинаючи спини, але душа її співала. Відтоді вже на вулицю не було коли ходити — оселя наповнювалася добробутом і дітьми. У хаті тіснішало, дівчат більшало. Темними ночами поспішала Марія в клуню, де на неї чекав коханий чоловік, щоб зазирнути йому в очі, прошепотіти слова любові й пригорнутися до нього, щоб позбутися в його обіймах утоми й денного клопоту, щоб не боятися завтрашнього дня. Згодом у колисці під сволоком аґукала до них ще одна дівчинка.
Проте її дочкам не судилося співати загадковими вечорами. Не пускала їх на вулицю гуляти: боялася, щоб, бува, повертаючись, не привели за собою в хату бандитів, але ті все одно двічі обікрали сім’ю. Її донечки… Марія вірить, що тим дівчатам, які померли маленькими, на небі краще, ніж на цій грішній землі. Одну за одною повидавали заміж Марію й Орину. Останньою радісною подією в сім’ї був день, коли наприкінці літа прийшли сватати Паню. Зашарілася щаслива наречена, пригощала дорогих гостей, а Одарка з Ларисою гірко ридали в куточку, примовляючи: «Маленькою нікому не була потрібна, а як виросла — тепер забирають». Усі тішилися, бо Паня виходила заміж з великої любові. Що вона принесе — буде потім, а той день відійшов, залишивши по собі такий теплий спомин — збір урожаю і надію на щастя.
Гірко жити в чужій хаті. Краще, коли діти живуть якнайдалі від матері, щоб їхнє життя не краяло їй серця. Аж ні. Нидіє Марія в Орини. Тут-таки й Одарка. Називає Марію бабусею, а тій байдуже: все одно дитина. Називає Одарка сестру мамою… а тій не байдуже. Одарка зростала з Орининими дітьми, які навіть здогадувалися, що вона їм тітка, а не сестра, але ніхто й гадки не мав про той біль, що його несла в собі Орина. Матері шкода обох. Вона то звинувачує їх, то виправдує, то жаліє. Пестить Орининих дітей — в Одарки ж дітей ніколи не буде. Скільки разів перед очима з’являвся спогад, як повернувся Іван з міста, а за ним плелась Одарка — бліда-бліда… Ішла, втомлено похитуючись. Хотіла була кинутися до дочки Марія, проте Орина зупинила:
