Пройшовши повз перші камені, Наталя раптом зупиняється, ніби її щось погукало, запитує себе і сама відповідає собі.

«До кого спішиш?» — «До мами», — шепоче жінка. Біля наступного каменя знову зупиняється.

«Кого шукаєш?» — «Маму».

У третій своїй зупинці, вона вже знає, що вона йде до Бога.

Наталя заходить усередину церкви й завмирає від зворушення, підходить до Спасителя і довго стоїть, припавши головою до підніжжя Христа. Нерішуче підступає до священнослужителя й чекає відповіді на свої слова, як вироку.

— Мама просила, що коли вона помре, щоб не було на похороні ніяких попів. Я не послухала її, я поховала її, як колись ховали весь наш рід. Вона наснилась мені й говорила грізно: «Навіщо ти це зробила?! Хто тебе просив?»

— Мама хрещена? — запитує священик.

— Так.

— Тепер вона вдячна вам за те, що ви так провели її на той світ, — дивиться спочутливо панотець і легеньким порухом руки вказує на фреску, яка відтворює перехід людини від стану життя до стану смерті. Несуть людину в останню путь, а її видно все менше і менше. Спочатку тьмяніють фарби, стає прозорим тіло, потім видно саму оболонку, зовсім прозору, і все зникає…

Наталя прощається з мамою, вона ніби зустрілася з нею перед її останньою дорогою й прощається, відпускає її без сум’яття й болю… Тільки з сумом. І довго не може вийти з церкви — ставить свічечки просто в пісок, вони горять ледь помітним мерехтінням, над ними легенько колишеться повітря. Наталя пробує молитись, а відчуває, що ніби вона сама перебуває всередині молитви, — чиїсь молитви звучать у душі, збігаються з її настроєм і завмирають у товстелезних стінах.

Наталя знову підходить до священика, бере благословення, а він запитує:

— Ви сповідаєтесь?

— Так.

— А причащаєтесь?

— Рідко.

— Бачите, в аптеку зайшли, а ліки не купили.

Це остання порада.

Скільки вона пробула в церкві? Кудись зникли важкі розкуйовджені хмари, готові щохвилини розплакатись холодними краплями і хлюпати, хлюпати. З неба світило сонце! На землю, на вулиці й будинки, на парки й сквери, на людей, на неї… Листя не відкидало тіні, а тільки золотило все навколо. Перед Наталею відкривається місто тисячами очей і посмішок; тренькіт моторних трамваїв вона сприймає за мелодію, і вперше за багато років їй хочеться до всіх привітатись, як колись у Дубах. Її душа перебуває в якомусь трепетному стані від загадкової й урочистої архітектури міста, Львів — їй його не роздивитися за один день, і вона поспішає його відчути: і загадковий пам’ятник Тарасу з одним крилом на площі Шевченка, і площу Міцкевича, палац Потоцьких, оперний театр, мури храму Святого Юра — вулиці, вулиці, будинки і людей.

— А тепер, перед спектаклем, можна себе й побалувати, — сміється Тетяна й веде Наталю у «Віденську каву».

Мамочко дорога! Їм приносять меню з переліком двадцяти найменувань кави, і дівчина розказує про кожну, перераховує всі переваги одного сорту над іншим, тонкощі приготування всіх двадцяти. І літає в повітрі аромат, і кава — вже не напій, а знак гостинності міста.

Усе чудово, і її огортає жаль, що цього не відчуває Анатолій.

Тетяна поспішає в театр у справах, а Наталя чекає початку спектаклю — іти нікуди більше не хоче, щоб не розгубити ані миті тих вражень, які подарувало їй життя сьогодні. Вона сидить у сквері перед оперним, розглядає людей, голубів, дерева, небо, а думки снують і снують, примушують розглянути рушник свого життя, який вишиває вже шістдесят один рік, не завжди на чисто білому полотні, і кольори ниток не завжди яскраві. Чесноти від батьківської науки, де мама вчила доброти, батько — наполегливості, а діди — порядності, працелюбства, упевненості, доброзичливості, лягли на рушник зеленим хрестиком у вигляді листя дуба, берізки, вишні та горіха. Життя тільки-но починається, здійснилась мрія — вона студентка: ніжними ромашками, вишуканими гладіолусами, яскравою зеленню ялинкових гілок радіє рушник. Час навчання, пізнавання мрії й нові знайомства прикрашають полотно пишними рожами та гордими трояндами.

Діти — золотом і сріблом. Смарагдами переливається рушник, серед голосистих півників з розкритими дзьобами одна по одній виступають дві лебідки — такі рідні, і такі різні.

Посіріло полотно від диму 1986 року: на ньому — Чорнобиль. Не трава — біда. І відрядження в зону лягло на рушник сірим попелом з червоними гвоздиками.

Ревнощі, заздрощі промайнули весняними кригами — і чорним грубим шляхом пролягла внизу рушника втрата батьків і родичів. Скільки таких хрестів болю й печалі віддзеркалить рушник! Посхилялись голівки маків — як туга серця за безжальним непорозумінням у коханні.

Ще не закінчена вишивка, попереду невідоме, і його неможливо передбачити, та легше пережити поряд з рідною людиною. Наталя спить чи мріє, вже вдруге за день гукає Анатолія…

Сама в усьому винна, полюбила чоловіка за твердий характер і за його любов до професії. Придумала, що все зможе сама.

Біля самого входу в залу для глядачів її підхопили звуки музики — струнний квартет блискучих музикантів виконував твори Моцарта. Після маршу з опери «Аїда» розпочалось дійство.

Тісно переплелись вподобані Булгаковим арії з булгаковським текстом. Ожили Фауст і ніжна Маргарита, веселий Фігаро і спокусник Мефістофель. Несеться пісня Веденецького гостя з опери «Садко», виходить за стіни консерваторії, виривається до міста, освідчуючись йому в любові… Маргарита у в’язниці під охороною янголів…

Так, привиди опер вийшли з творів Булгакова, зажили на сцені в новому просторі. У душі Наталі все це дійство викликає спогади про давно забуті музичні твори, арії, почуття; у захваті і вдячності вона сама як ті ожилі привиди — повниться серце жагою життя.

І ось фінал. На сцені — актор, який за задумом режисера постає щонайменше Майстром, у нього за спиною стоїть янгол. У руках — срібний свічник з трьома свічками, який він підносить над головою. Горять свічки, а в залу лине урочисте і закличне: «Отчего человек не обратит свой взор к звездам?» — в супроводі мелодії Мирослава Скорика.

Свічник — як тризуб… Біла гвардія… російська мова… духовний гімн України… А в залі відчувається якийсь рух на ці слова. Наталка повертає голову до Тетяни, яка суфлює артистам, і бачить, як та здивовано боковим зором намагається розгледіти залу: «Невже закидатимуть!?»

Та ось глядачі підводяться з крісел.

Вогні у свічнику горять ясно й піднімаються все вище й вище, над Львовом, над цим загальнокультурним центром інтелігентних людей.

А зала стоїть. Стоїть і аплодує. Стоїть!!! І аплодує!!!

Виборча кампанія 2004 року обіцяла бути непростою. Інтерес до виборів президента серед населення не залежав від політичної активності. У країні, яка роками віддавала право вирішувати економічні й політичні питання, вибирати шлях розвитку країни, керувати наукою, культурою й освітою комуністичній партії, зберігалась якась байдужа довіра до того, що вирішувалось у керівних органах. Плани п’ятирічок мали на папері зовсім пристойний вигляд, після їх виконання мав покращитись добробут населення — так і було. Як можна було не довіряти Верховній Раді після того переліку видатних учених, передовиків виробництва, працівників культури, яким люди довірили закріпити на папері основні пріоритетні напрямки розбудови країни?

Сесії Верховної Ради проходили у святковому піднесеному настрої, створюваному газетами, і як свято проходили вибори на керівні посади всіх рівнів. Партія одна, кандидат один — ніщо не вимагало від людей ніяких рішень.

Після того як Україна здобула незалежність, у головах ще надовго зберігалась інерція байдужості. Вибори першого президента пройшли швидше в ейфорії від необґрунтованих обіцянок, ніж у тверезому виборі. Багато хто уявляв, що вихід країни з «сім’ї народів» мав би нагадувати відокремлення молодої сім’ї від родинного гнізда, яка стане будувати своє, зміцнюючи його матеріально. Сам процес утвердження самостійності країни вимагав кропіткої роботи, встановлення нових економічних зв’язків. Це мало б нагадувати чимось натуральне господарство, де все забезпечення можна знайти у своїй країні, проте все залишилося тільки на гаслах. Обіцяної інвентаризації з урахуванням рентабельності кожного виробництва не провели, розпалася не тільки структура сільськогосподарського життя, а й саме сільське господарство. Ліквідовували колгоспи як форму господарювання, нищили господарства — вивозили на брухт сільськогосподарську техніку, бо вона була морально застаріла, але іншої не мали. Різали худобу, руйнували величезні тепличні комплекси, занедбували садки — це все дешевше купити за кордоном. На землі ніхто не хотів працювати, і брати її не хотів спочатку ніхто. Куплене — нажите, продане — прожите. Напевне, керівництво країни не знало цієї народної мудрості, розпочавши великий розпродаж, а точніше — руйнацію економічного потенціалу. Першим пішов з молотка риболовецький флот, хоч, мабуть, не зовсім з молотка, бо тоді б знали, хто продав, за скільки, де гроші, скільки той насправді коштував і нащо продали.