Іван більше не сміявся. Він ніби постарів, думки краяли серце. Це ж у нього на руках тепер уся родина: батько хворіє, Анночці лише п’ять рочків, Євгенка вже підліток, от-от почне дівувати, і зовсім маленький Сергійко. Мачуха вибивається з сили, пришиваючи нові латки. Він мусить. Коли вечорами виходив на вулицю, то шукав нагоди роздивитися ту малу, і мимоволі усмішка морщила йому лице. Дівчина була молоденька й беззахисна в своєму коханні. Роздивлявся на неї, аж поки з’явилося бажання захистити її. Боявся за неї, коли бігла одна додому, і йшов проводжати. Простували мовчки, вона тільки іноді поглядала на нього очима, повними чекання й любові. А він мовчав, бо весь час уявлялася йому та дівчина, що оповила його, наче хміль, приворожила вірною вдачею, білим личком… і відпустила.

Коли вони зустрілися після тої розмови з батьком, вона, щоб звільнити його від страшної муки, почала сама:

— Батько хоче, щоб ти оженився з Ганною.

— Звідки ти знаєш?

— Люди кажуть.

Він мовчав, бо груди йому розпирав жаль, що будь-якої миті міг вихопитися. А вона вела далі:

— Не судилося. Батько не дозволить тобі одружитися зі мною. Він так вирішив. Мені боляче…

Їй хотілося вмерти після цих слів, а вона лише мовчки подала йому руку. Відпустила…

Ганна й справді була молоденька. Їй довелося дописувати собі роки, щоб їх розписали. Весілля справили на Покрову.

І знову буяє весна. З далекої Америки приїхав у гості в Україну Семен з усією сім’єю. Приїхав і вжахнувся: багате колись село стало злиденним після того, як його розкуркулили комсомольці з Берездівського району. Злиденними зробилися й люди. Звичні добросусідські стосунки переросли в підозрілу настороженість. Проте Семен, наче хлопчисько, бігає знайомими місцями, показує дітям, де він хлопчиком пірнав із кладки в став, а ті дивляться на ту воду в заростях очерету і не розуміють його: їм усе чуже. Коли батько зустрічає грибників і, не торгуючись, не рахуючи грошей, скуповує все з кошиками, а вдома, перебираючи гриби, вгадує, де їх зібрали, діти його не розуміють. Коли батько в садку шукає старої груші й жалкує, що її немає і він не може дичками пригостити дітей, ті тихенько пересміюються. Вони сумують за Америкою. Вони там народились, і там сформувався їхній світогляд. Семен шукав своїх однолітків, з якими ріс, перш ніж завербувався, і не знаходив: той поліг на війні чотирнадцятого року, той пропав у революцію, той пішов із бандою й згинув, і багато хто помер у двадцяті роки з голоду. Що сталося з країною?

Та й батьківська хата, колись така простора, уже не вміщає всіх, бо з Латвії повернувся Петро з родиною; там він працював усе життя кондуктором, а тепер привіз родину в село, щоб урятуватися від голоду. Ганна з чоловіком сподіваються дитини. А ще батько, мати і він із сім’єю. Семен заповзявся збудувати батькам нову хату на краю села. Хоче поставити собі хату і свояк Іван.

Іван переправляв з Польщі контрабанду. Як він це робив, ніхто не знав, а що привозив долари — знали всі.

Настав тридцятий рік. Колективізація, ліквідація непу, тиск на куркулів… Країною ширилася розгубленість, особливо серед селян. Люди почали кидати села й поодинці, й цілими родинами. Непевність і страх перед майбутнім хвилями перекочували людей з місця на місце.

Уряд похопився, підвищив ціни на проїзд у кілька разів — і виїхати з країни стало неможливо.

Семен витратився дуже. Збудував матері хату, жив родиною з дітьми на широку ногу й попався в біду. Став умовляти чоловіка молодшої сестри, Ганни, сім’ями виїхати в Америку — свояк не піддався. Та й мати запротестувала:

— Нема чого волочитися по світу. Вдома треба сидіти.

Гонориста була жінка, і всі її слухалися.

Село щораз більше скидалося на зболіле серце, яке дедалі рясніше кривавилося з кожною втратою своєї дитини та родини. Для них воно було колискою в цьому розбурханому світі доріг, що їх кожному проклала доля, намагаючись захистити всіх. Але з людською нерозважливістю боротися тяжко.

Скільки разів пожалкував Семен, що послухався матері, однак тоді йому, сповненому життєвого досвіду, мамина пересторога видалася такою щасливою обіцянкою жити на Батьківщині, що він спробував був обдурити самого себе, ніби все буде гаразд. І от він у пастці.

Спершу Семен спостерігав навколишнє життя, немов з віконечка вагона. Проте його поїзд таки мав зупинитися. І зупинився. А навколо й далі вирувало життя: ліквідація неписьменності, збір податків, реалізація позики, планові постачання молока, шерсті та шкір і головне — колективізація. Хоч заганяти людей у колгоспи було нелегко. На все життя запам’яталося Семенові, як їхнього сусіда намагалися затягти в колгосп. Неначе кадр кінофільму жахів.

Улітку 1931 року приїздить у село представник обкому й робить молодого бухгалтера сільради секретарем комсомольської організації в колгоспі. Ніяких доводів, як-от тарифна відпустка, вагітна жінка, брак харчів, до уваги ніхто не брав. Мусиш. Так треба. І ось завдання. Секретар повинен забрати корову в одноосібника Симінька, бо той не виконує плану здавання молока, а насправді — не йде до колгоспу. Отож зі ще одним комсомольцем, удвох, заходять вони до хати тих бездітних Симіньків і пояснюють мету візиту.

— Чому не виконуєте плану здавання молока?

— Корова недавно отелилася.

— Ну, що ж, коли так, то заберемо корову до колгоспу.

— Ваше право.

Саме так усе починалось, але акт вилучення корови господар підписати відмовився. Усі вийшли на подвір’я. А з інших дворів уже видивляються сусіди.

— Іване, — каже секретар комсомольцеві, — виганяй корову з хліва.

Іван по-хазяйському випускає корову, ніби на пашу, а потім знову повертається, щоб випустити із загороди теля. Нарешті господиня зрозуміла, що це не жарти, метнулася до хліва, повисла на дверцятах загороди й почала репетувати:

— Не дам! Рятуйте!

Шулікою зривається з подвір’я господар, влітає до повітки, б’є навідліг дружину й кричить:

— Я ж тобі казав, що радянська влада не пощадить!

Падає бідолашна коло хвіртки, потім зводиться на ноги, знов удар… Теля вже у дворі… Ще мить — і на вулиці… Вибігають комсомольці, а їм услід кричать жінки й діти. Лине навздогінці слово «грабіжник». Цей комсомолець навіть у дитинстві не був ні в чужих садках, ні на баштані, а тут «грабіжник».

Кинувся Семен шукати роботи — влаштувався головбухом у лісництво. З квартирою. А згодом став головою промкооперації. Вивчив дітей. Старший син служив військовим лікарем на Далекому Сході, а демобілізувавшись, працював директором школи, бо ще в армії заочно закінчив педінститут. Середульший був прикордонником і загинув у перші дні війни.

Через багато років, коли помер старий Семен, онуки й правнуки перекопали весь город, перетрусили всі горища, шукаючи чи то золота, чи то доларів. Не вірили, що такий тямущий дід нічого не приховав, зберігаючи гроші в самих папірцях. Довго ще сумнівалися, та не знайшли нічого.

Чи пожалкувала Ганна, що послухала матері? Ні. Усі звикли коритися матері. Та й за чим шкодувати? Вона ж іншого життя не знала.

Скільки разів пожалкувала стара жінка, що давала поради своїм дітям. Вона не могла зрозуміти, чому досвід її та її батьків, її перестороги тільки збивали дітей з пантелику. Життя мінялося так швидко, не було ніякої закономірності в плині подій. Боялися завтрашнього дня, боялися кожної зміни, а вони сипалися на голову, наче хто прокляв це село і життя.

Першим потрапив у жорна біди Тимофій. Ще за непу, коли справи пішли вгору, позичив він гроші однополчанинові, з яким воював чотирнадцятого року, і ось тепер, у цю скруту, на численні прохання повернути борг, у відповідь чув одне: «Нині немає». Той однополчанин звивався, як в’юн, і перед Іваном, не дивився в очі та й надумав повідомити, куди треба, про Тимофієві нагороди. Знав, що той був нагороджений трьома георгіївськими хрестами — за відвагу, за мужність і за доблесть.