А цей музикант старанно вибивав з бубна дріб, вдячно ловив схвальний погляд капельмейстера і сам гордо дивився на слухачів.

Після танців музиканти йшли з дівчатами гуляти, складали під грушею чи шовковицею інструменти, підсаджували на дерево хлопця й наказували йому стерегти їх. Митько дивився то на небо, то на інструменти, вслухався в пісні, що долинали звідусіль. Десь співала гармонія. Очі злипалися, він засинав, тоді опам’ятовувався, дивився на ту купу інструментів і знову засинав.

Скрипаль приносив гроші матері. Вона брала ці гроші. А як інакше? Усі повинні заробляти. Проте мати завжди ретельно виконувала всі прохання й накази капельмейстера. Одного разу він загадав, щоб вона купила Митькові нові штани, сорочку… і балалайку. Вона купила.

Перший клас Митько закінчив із похвальною грамотою — і ціле літо пас свині. Після другого класу йому, як відмінникові, дали путівку від цукрового заводу до піонерського табору. Роботи багато, але захотів хоч спробувати, що воно таке — відпочивати. Мати дивилася на сина, як на дорослого. І коли кухар попросив її, щоб віддала путівку для його онуки, бо Митько все одно влітку працюватиме, вона відповіла:

— Це ж йому дали путівку. Не мені.

Перший рік хлопчик ходив до контори на рознарядку. Спочатку посилали збирати довгоносиків, виливати хом’яків, пасти свині. На другий рік управитель сказав:

— Терешку, візьми його до коней на сівалку.

І Митько вів коней рівненько між рядками, аж до обіду. Терешко з сідла сівалки підганяв коней. В обід хлопчик відводив їх до стайні, напував, ставив у стійло, де їх годували, і біг додому обідати квасолевим супом. Працював по десять годин. Тільки-но випадала вільна часинка, валився на землю й відразу засинав. І, здається, ніяка сила не могла відірвати його голови від землі, що була йому м’якша за подушку. Терешко, шкірячи жовті зуби, відривав:

— Гей, байстрюче, вставай!

Наступного дня, стискаючи кулаки, Митько викрикував управителеві:

— Не піду! Чого байстрюком узиває?

— Підеш. Він більше не буде.

Чого байстрюком його називають? Бо нема поруч батька, який би пожалів і захистив, а може, й побалував. Коли він повернеться, коли натовче пику цьому Терешкові, коли погладить сина по голові й побачить, що той з усієї сили старається для родини, Митько не знав.

Коли надходив час косити конюшину чи мішанку, хлопцева душа розкошувала. Цілий день він сидів за косаркою під безкраїм небом. Ніде нікого. Тільки шелестить та стелиться у валки підтята ножами трава й п’янять голову пахощі квітів і трав’яного соку. А довкола — дивний комашиний світ. Уся його увага прикута до ножів. Десь тінню чкурнула зайчиха, Митько уважно дивиться поперед косарки і таки помічає кубло з маленькими зайчатами; вправним рухом піднімає ножі й переїжджає заяче кубелечко, не пошкодивши його. І від того, що врятував зайчат, така радість розпирає груди.

— А сто бісів твоїй матері! Чого ти пропускаєш? — кричить бригадир.

— Таж кубло там.

— Ну, добре, добре.

Коли почалася Фінська війна, позабирали всіх трактористів, а замість них прислали з курсів дівчат-трактористок. Так до Табору потрапила Настя. Коротко підстрижена, кучерява і сміхотлива дівчина зразу стала загальною улюбленицею. Всім хотілося до неї підійти. Навіть Ганна, стримано всміхаючись, підходила до трактора й радила дівчині підкладати під себе на залізне сідло фуфайку. Так само вона наказувала й своїм дівчатам підстеляти фуфайки під себе на холодну гичку, коли ті восени чистили буряки.

Митько, наче зачарований, дивився, як вправно дівчина тисне на всі важелі, як слухняно в її руках розвертається важкий «ХТЗ». Та й Насті подобається відповідати на всі питання цього височенького зеленоокого хлопчика, що весь час крутиться коло трактора. Вона садовить його поруч і вчить, а він хапає все на льоту. За якийсь час удвох радіють, що він уже може водити трактора. Трактористів немає — і хлопчика саджають на «Натика». Він слабкіший за «ХТЗ»: у того — три лемеші, а в цього — лише два.

— Ти ж тільки, Насте, наглядай за ним.

Хлопцеві лише заводили трактора, бо йому самому це було важко, і він торохтів на ньому цілий день. І тільки вдома, добравшись до ліжка, відчував, як він стомився.

Задивляються на хлопчика дівчатка, а він розведе хвацько плечі й задоволено ловить зацікавлені погляди — і музикант, і тракторист. Він мамин годувальник, мамина опора й надія — нема коли йому гуляти.

Четвертий клас Митько також закінчив з похвальною грамотою. Іде 1941 рік, і йому влітку буде вже дванадцять років. Де ж батько?

Уже два місяці точиться війна.

На початку війни надійшов наказ усі трактори відіслати на трасу. Поїхав з Настею на своєму «Натику» й Митько. На саму думку, що його заберуть на фронт, завмирало серце. Нічого, мама поплаче і перестане. А він битиме німців — може, йому танк дадуть.

— А это что такое? — зупиняється перед хлопцем командир. — На «Натике» кто ездит?

— Таж він їздить, — утручається Настя.

— Мне теперь только детского сада не хватало. А ты, девушка, иди переодеваться.

Повернувся до Табору. Там нічого не змінилось. Тільки чоловіків не залишилося — самі жінки, діти та старі. Їм їхати нема куди. Трохи раніше пройшли втікачі, прогнали на схід колгоспну худобу, та це все було осторонь.

Митько поїхав конякою, щоб накосити трави. Накосив, а як під’їхав до стайні, то побачив військових, що бігли до нього.

— Не викидай трави, зараз повезеш до лікарні пораненого командира. Санітар загинув.

Кладуть на підводу непритомного військового, накривають травою, зверху кладуть косу.

— Як же його везти? Дорослий не повезе. Хай Митько їде, — вирішують діди.

— Вези, синку.

З путівця Митько виїжджає на шлях, а назустріч їдуть німецькі бронетранспортери.

Німці! Де вони тут узялися і скільки їх, хлопець навіть не здогадувався. Схарапуджені коні взяли ліворуч і опинилися посеред шляху. Митько їх спиняє, а вони, налякані гуркотом, рвуться з вуздечок. Тракторів вони не бояться: ті на колесах з шипами. З однієї машини вилазить німець, підходить до підводи й ламаною російською мовою починає навчати хлопчика, як правильно їхати, де лівий бік, де правий, поблажливо гладячи коней. Не полінувався навіть накреслити на землі якісь схеми руху й усе чекав від хлопчика згоди, що той усе зрозумів. Солдати, дивлячись на переляканого хлопця та коней, весело щось викрикували й реготали. Митько мав лише одне бажання — щоб німець перестав його навчати, бо від страху, що поранений може застогнати, все одно нічого не міг утямити. А може, той уже стогнав, однак працювали двигуни на техніці й за тим шумом не чути було навіть людської мови. З машини за бронетранспортером, з якої стирчали антени, почали вже сигналити. Нарешті німець відійшов від підводи, вдоволено всміхаючись. Проте хлопця бентежили вже інші думки: «А що, як у лікарні теж німці? Куди їм тоді подітися? Що робити?» Та в лікарні ще німців не було, і пораненого забрали.

Коли повернувся назад до Табору, то не мав уже ні почуттів, ні думок. Байдуже дивився на німців, що влаштувалися за казармами, а серед них був і той, що його навчав на дорозі. Раптом Митько помітив, як з другого поверху казарм, де сушилося насіння, німці в бінокль удивляються в той бік степу, куди подався загін бійців. Зауваживши щось, вони послали туди броньовики. Де там сховатися? Навколо ж саме бурячиння. І скільки сягає око — жодного кущика. Загін, що вирвався з оточення в лісі, попав у пастку неосяжного простору. Мабуть, і німецький загін вийшов на полювання за даними розвідки. Після короткого бою німці повернулися з полоненими, послали людей забрати й закопати трупи, а тоді рушили в розташування своєї частини. Гітлерівці вишукували військові загони, що виходили з оточення, і знищували їх. Маршем ішли вороги по країні — і лягали в рідну землю її сини. Тягне Митько волами ту єдину півторачку, з якою наші бійці зайшли до Табору, й нічого не бачить за слізьми. Нема тих хлопців, що довірили йому свого командира, і страшна невідомість накрила хлопцеву душу. А на другий ранок — та сама тиша. І ніде нікого. Та невгамовна натура спонукає хлопця до руху. Треба подивитися, що там, за Табором. Наші? Німці? Хто? Чекати не вмів. Непосидючий та допитливий, він завжди намагався вирватися з-під материної опіки, щоб якнайшвидше побачити, що принесе йому той новий, незнаний світ, які ті німці і чому вони лізуть у його хату, село, країну, де йому так тяжко живеться. Він знов і знов тікає від матері, невгамовний і безстрашний. Йому не сидиться на місці. Усе треба побачити.