Буяє природа в липневому розквіті літа. Усе як завжди. От тільки тиша така густа. Крізь неї навіть не пробивається спів малої птахи з неба. Не чути ні звуку. Не видно нікого. Тільки страшне тривожне чекання котиться невидимою хвилею. Куди поділася денна метушня? Так тихо, аж страшно. І дуже одиноко. І не тільки Митькові.

У цій моторошній тиші причаїлася ще одна істота. Де той молодий зоотехнік, що всім показував її і казав ніжно: «Це моя Галя. Я так давно хотів її придбати»? І всі захоплено розглядали її, а вона поважно водила очима з довгими віями, бо й так знала, що гарна і що на неї покладають великі надії. Де тепер усі? Вона перебігає з одного місця на друге, вслухається й боїться виказати себе. Аж раптом чує чиїсь обережні кроки. Хтось сторожко, безшелесно крадеться. Вона вже побачила, вона біжить до нього, реве і схиляє перед ним голову.

Хлопчик дивується, витягає з пояска штанців мотузку й накидає на маленькі ріжки. Гладить малими руками її шию. Йому аж поцілувати хочеться цю теличку. Спочатку вона стоїть собі покірно, а потім іде за ним слухняно на налигачі.

— Де тебе носить? — кидається до нього заплакана мати. — Де ти взяв телицю? Хочеш, щоб нас повбивали?

— Мамо, це днями погнали худобу з дослідної станції кудись на захід, а ця, мабуть, відбилася. Її треба напоїти.

— Ти б ото менше вештався. Усі діти сидять удома, а тобі не можеться, от-от з’являться німці. О горе моє тяжке!

Він не чує мами. Радість розпирає йому груди: вони матимуть корову, і це він її привів.

Горе… Другий місяць іде війна. Десь гуркоче над полями… десь відступають військові знекровлені частини, і запало гнітюче чекання невідомості.

За три тижні по тому в село ступили німці. Це був якийсь інтендантський загін, що заготовляв продукцію. Коли Митько прийшов додому з лугу й дізнався, що забрали телицю, то, забувши про небезпеку й не випускаючи з рук коси, побіг у контору, де розташувалися німці. Його схопили й привели до старшого. Хлопець, розмазуючи брудними руками сльози, просив віддати його телицю. Німець спокійно розглядав його, слухав, а потім доброю російською мовою запитав:

— Где твой отец?

— У тюрмі.

Довго дивився офіцер на цього відчайдуха в латаній-перелатаній сорочці, в коротких штанях, теж у латках, що однією рукою держить косу, а другою ловить сльози.

— Телку твою забили. Но, когда здесь установят власть, тебе выдадут корову по этой справке.

Митькові видали якийсь папір з печатками й вивели у двір. Там наказали забрати шкуру з телиці та її нутрощі. Хлопчик з жахом дивився на те, що залишилося від його корівки. А з грудей рвався крик, жаль розпирав груди, і Митько впав на землю. Очуняв уже вдома. Мати, що побігла слідом, дотягла його, доволокла тельбухи, нутрощі, шкіру й голову, що їх наказали забрати німці. Намагалася напоїти сина якимось відваром, прикладала до лоба мокрого рушника і тривожилася, і плакала, і не знала, як заспокоїти сина після того душевного струсу.

Коли прийшла влада, то поліцаєм призначили Терешка, обрали старосту, встановили трудову повинність для кожного. Митько пішов до них з довідкою, ні на що не сподіваючись. Німець прочитав розпорядження, і за який тиждень, коли гнали худобу, Митькові дали вибрати корову. Вів її додому й не вірив своїм очам. Але то була справжня корова. У руці він тримав папір, згідно з яким її ніхто не мав права відібрати.

Він любив тварин, не шкодував для них ні сили, ні часу. Спішив і напувати, і нагодувати. А вони платили йому такою довірою, такою відданістю, якої від людей він ніколи не відчував.

Німці зберегли господарство в Таборі з тими ж функціями, тільки назвали економією. З Німеччини доправили сільгосптехніку, трактор. Оголошений план мав бути виконаний. За невиконання — розстріл. За невихід на роботу — розстріл.

На незайманих полях стояв урожай. Усе потребувало рук — працювали всі. Під пильним оком економа не пропадало ні одної зернини. Усе для великої Німеччини.

Інколи через їхній Табір проходили якісь німецькі угруповання: одні залишалися переночувати, другі поспішали в бік Києва, тягли гармати кіньми й машинами.

У ці дні хлопця охоплювала туга. Йому знову хотілося вільно проїхати трактором по полю, нагледіти малих зайчат, просто пробігти вулицею, нічого не боячись.

Коли німці вели зі стайні молодого коня, — останнього з тих, що їх виростили свого часу піонери для Червоної Армії, інших коней забрали наші військові ще в перші дні війни, а цього залишили, бо не доріс, — Митько біг за солдатами назирці. Бачив, як випрягли великого возовика, що відразу впав. Вони ще кілька разів ударили його, а потім прив’язали збоку, посунули далі і щезли з очей. Митько підійшов до знеможеного коня. Це ж через нього німці забрали Карого. Проте вся його злість ту ж мить розвіялася. Він схилився над твариною. Кінь важко дихав, і це дихання скидалося на стогін. Коневі випирали великі ребра, а збоку живота тяглося велике садно зі слідами задавненого запалення.

— Фрице, — тихенько гукнув коня хлопчик і поклав маленьку руку йому на шию. — Фрице, вставай…

Кінь косив на хлопчика фіолетовим оком, ледь стогнав, а з очей йому текли сльози.

Хлопець кинувся рвати конюшину, що росла обіч дороги, й підносити під морду коневі. Потім побіг у стайню, схопив відро, набрав води й повернувся до коня. Кінь лежав і перебирав губами траву. Митько знову метнувся по конюшину, намагався підкласти її коневі під голову, яка лежала в пилюці, вилив на тварину воду й знову побіг у стайню.

— Дядько Юхиме, ходімо. Там треба коня поставити на ноги.

— Якого коня?

— Німецького.

— А щоб він здох!

А хлопець плакав і молив. І дядьки пішли, куди він їх тяг. Підступивши, мовчки дивилися на нещасну істоту.

— Ну, хлопці, беріться. Не він же війну розпочав, — скомандував Юхим.

Коли коня поставили на ноги, велика голова тягла його до землі, а ноги тремтіли, наче в малого лошати. Однак кінь стояв. Поволі випив піввідра води, а тоді чоловіки тихенько повели його до стайні.

— Дядько Юхиме, — почав благати хлопець, — у вас є та мазь, що коням ноги мазати? Дайте трохи.

— Буду я ще на цього бусурмана добро переводити. Ну, не плач, виходимо твого Фрица.

Пішов Митько від коня пізно ввечері, а щойно зійшло сонце, прибіг до стайні. Кінь стояв. Метнувся в поле і, крадучись, насмикав у пазуху волотків вівса, а тоді приніс заготованої звечора конюшини:

— Їж, Фрице.

З цієї днини Митько весь свій вільний час проводив біля коня. Він поїв його, годував, чистив, гладив і розмовляв з ним. Бігав до старих людей радитися, аж поки перегодував молодим вівсом.

— Ти відведи його до ставу й заведи по живіт у воду. Хай постоїть, — каже конюх.

Цього ж вечора Митько повів коня купати, обмив його зболіле тіло водою від пилу та бруду й залишив стояти у воді. А коли за півгодини вивів його на берег, то весь живіт коня чорнів від п’явок. Вони легко відпадали під жмутом трави.

Відтоді тварина почала їсти більше й більше. І ось настав той день, коли, зачувши тривожне й ласкаве «Фрице», кінь повернув до хлопця голову й тихенько заіржав.

За місяць тварину було годі впізнати: масивний, здоровенний кінь ходив за Митьком, наче лоша, і стеріг його, мов собака.

З того часу хлопець і кінь працювали в парі.

За кілька днів перед Новим роком Ганна виряжає Митька з Анькою і ще з однією родичкою в рідне село. Син упирався. Йому так хотілося побути вдома. Якщо в школі він і читав, що завірюха може вити, то цими днями вона не просто завивала, а проймала холодом. Від того виття здригалися стіни бараку, а мати його умовляла.

Закуталися по самі очі, взяли дві пляшки самогону й утрьох вирушили в дорогу. До найближчої станції Устинівки добиралися пішки. Коли доїхали до Фастова, то почали всіх розпитувати, чим їхати далі. Проте ніхто не знав, і лише черговий станції, не німець, порадив: