Хлопці ще боролися з собою, не хотіли бачити у ворогові людини, а Ірочка вдячно прийняла цю історію до серця на все своє життя.

Звідки надійшла звістка про поразку німців під Москвою, ніхто з дітей не знав. Вона носилася в повітрі, вона рипіла снігом, її переказували з уст в уста. Від цього дня діти почали чекати кінця війни, бо повірили в перемогу.

Баба — мачуха — таки домоглася свого: з села приїхала тітка й забрала до себе племінницю. Роки раннього дитинства, проведені в розкошах, достатку й безсердечності до людей, які в тяжкій праці заробляли свій хліб, роки, що зовсім не привчили ані до праці, ані до обов’язку, далися взнаки. Дівчинка в душі бридилася важкою роботою, хоч і допомагала старанно. Не мала вродженої любові й хисту до тої праці, надто сільської, і сама страждала від цього. Ірину передавали з рук у руки, і ледве наші війська звільнили Київ, її знову відвезли до діда, щоб вона ходила в школу. Сирота, що жила не з любові рідних, а з їхнього спочуття й милостині, весь час відчувала свою самотність і замикалася в собі.

Настав такий довгожданий день… Перемога… Усі почали чекати, що з війни повернуться рідні. Чекання — постійний стан людей у роки війни. Чекала й Іра, але це було не конкретне почуття, а настрій. Вона раділа разом з усіма кожному, хто вертався з війни чи евакуації, та не знала, що чекає на неї. Найчастіше вона уявляла, як одного разу приїде її тато, в орденах, — інакше й бути не може, — веселий і такий рідний. Проте коли в двері постукала змарніла жінка з клунком за плечима, у великій картатій хустці, й принесла з собою перший сніг холодного зимового ранку, то ніхто її спочатку не впізнав. Тільки старий батько вхопився за серце:

— Мар’яночко… жива.

А Іра вдивлялася в незнайоме обличчя, пригадувала давно забуті рідні риси, аж поки в її уяві ожила молода сміхотлива мама.

— Мамочко…

Так, ця худенька жінка з сивиною в косах — її мама. Вони стоять обнявшись і плачуть. І не можуть відірвати одна від одної рук. Марія весь час дивується, що ця вища за неї дівчина, трохи насторожена і розгублена, — її дочка, непосидюча, весела пустунка.

За столом вони сидять поруч і далі нишком роздивляються одна на одну. Всі слухають мамину розповідь, хоч мама й не каже всього.

— Мамо, а де наш тато?

— Не знаю, та будемо чекати.

І вони чекали… Марія нікого не дурила. Вона сподівалася, вона вірила, що чоловік живий. Він міг утекти, якщо в його справі не розібралися, і десь, певно, живе, боїться з’явитися, щоб не нашкодити сім’ї. А може, десь у шпиталі. Вони чекали…

Чекали, поки мама працювала в лісництві, чекали, коли мама закінчувала інститут, чекали, коли маму послали на роботу неподалік Києва, і туди поїхав з нею й дідусь. І в цьому довгому чеканні пролітали роки.

Знову — нові місця, нова школа, дев’ятий клас.

Уже 1948 рік, а про батька нічого не чути.

Митька, ніби молоде дерево, вирвали з корінням і пересадили в іншому місці, в інший ґрунт, та він приживеться. Хлопець потрапив у незнайомий світ, з невідомими йому взаєминами й обставинами. Тепер він син завідувача пекарні. Виріс без батька, дорослий, звик усе робити сам, годував сім’ю. Вперше в батькових обіймах відчув себе сином аж у п’ятнадцять років: він так довго зі свого дитинства гукав тата на допомогу, що пригорнувся до нього без найменшого сумніву.

Батько живе в невеличкому будинку… Собака Снігурочка, хатня робітниця… У пекарні працюють в’язні з табору, розташованого неподалік містечка. Хліб печуть для прикордонників, для військової частини, для радгоспу, для шпиталю і, звісно ж, для себе. Майже всі в’язні політичні. Табір складається з трьох колон: чоловічої, жіночої й мамочкиної. За начальників колон — самі євреї. Їхні жінки працюють виховательками в колонах.

Таборяни-чоловіки валять ліс. Перед війною тут будували Байкало-Амурську магістраль, та коли почали прокладати дорогу від Комсомольська до Совєтської Гавані, будівництво БАМу припинили, рейки розібрали й відправили на нову будову. Там були свої табори політв’язнів.

Ув’язнені жіночої колони працювали в швейних майстернях.

Митькові більше ніколи в житті не доводилося бачити разом стільки прекрасних облич, стільки інтелігентів духу, що свято берегли свою гідність у нелюдських умовах.

Митька знають усі. Хлопець роздивляється на все. Природна цікавість штовхає його до знайомств із людьми, до розмов з ними, і все почуте й побачене міняє його уяву про світ. З’являється нове відчуття себе. Вартові пропускають його на кіносеанси в таборах. Про один з тих кіносеансів він, певно, не зможе забути ніколи. Жіноча колона була найближча, тож туди якось увечері й побіг Митько в кіно. Перші дні літа зберігали ще м’яку ніжність весни. Листя на деревах вилискувало, ніби після дощу, і цей полиск пробивався крізь сутінки, які на все накидали запону таємничості. Трохи ніяковіючи під жіночими поглядами, зайняв місце під сосною й нетерпляче чекав, коли згасне світло й оживе екран. Нарешті запанувала темрява. Хлопець не зразу помітив, як до нього почали наближатися жінки. Вони переходили зі своїх місць і намагалися сісти коло нього. Вони дивилися не на екран. Дехто навіть непомітно торкався його руки, сорочки, коліна. Жінки були старі й молоді. Вони всі хотіли побачити в ньому щось своє, проте він злякався. Його груди здавив біль і жах… Він побіг до виходу.

— Ти чого? — спитав вартовий.

— Вони… Вони присунулися до мене… Вони дивилися на мене…

— Ну, то й що? Комусь ти нагадав сина, комусь — однокласника, комусь — брата, а комусь того, кого вони ще не зустріли. Жінкам завжди потрібен чоловік — їм закортіло глянути на хлопця, понюхати його.

Митько трохи вгамував своє хвилювання, але назавжди запам’ятав ті збентежені жадібні очі, сповнені суму. Він раз у раз згадував ці чудові обличчя, на яких горіла невитрачена ніжність. І вже не боявся — жалів. Жалів невідомим йому почуттям сильнішого до слабшого. Жалів як матерів, як сестер, як коханих. Йому ще так довго хотілося плакати, коли в голові зринав той вечір. Скільки смутку й тепла за міцною огорожею таборів!.. І скільки їх, цих таборів!.. І скільки тих чоловіків, що десь живуть — може, теж у таборах — без любові, яка так даремно, марно щезає в неволі.

Саме селище зветься Старт. Воно лежить за тридцять кілометрів від Комсомольська. Сюди звідусіль приїздять по хліб до батька. Хлопець усіх уважно розглядає, ловить кожне слово з розмов людей, намагається зрозуміти їхні взаємини з батьком і заспокоюється: батька поважають, а тому доброзичливо ставляться й до сина. Школи в Старті немає, Митько навчатиметься в інтернаті для дітей працівників КДБ в Комсомольську. А поки немає уроків, ним і Петром опікується молода вчителька — жінка начальника запасного аеродрому. Навчає російської мови.

Хтось порекомендував батькові взяти до себе в пекарню старого чоловіка зі шпиталю — хиряка з Москви, вченого, який уже десять років скніє в таборах. Батько взяв, оформив його у вагарню коло виїзду з пекарні. Старий ходив ночувати в зону; мама його підгодовувала. Митько десь підслухав, що всі, хто потрапляє на роботу в батькову пекарню, здоровшають. От і той старий чоловік з Москви набрався сили. Розмови з ним, його розповіді хоч і не запам’яталися, проте залишили свій відбиток на все життя. Це саме від нього Митько вперше почув незнайоме слово «генетика».

— Ти подивись, — казав Митькові старий, — он твій батько не закінчив жодного класу, а як уміє організувати виробництво і людей. Серед людей, що відбули свій строк у таборах і вийшли на поселення, багато освічених людей, а найрозумнішим виявився твій батько — значить, вийшов з тямущого роду. І ти з цього роду. Пам’ятай про це і не бійся ніякої роботи.

Роботи хлопець не боявся.

До інтернату в п’ятий клас Митько прийшов уже з життєвим досвідом. Він старший від своїх однокласників на три роки.