Тестева квартира скидалася на музей: на стінах — давня козацька зброя, сімейні фото; у шафах — старовинні книжки, зокрема Яворницького — про українських козаків. Саме побачивши ці фото, він закохався в дочку хазяїна. Знята з родиною в багатих покоях розкішної квартири, з розпущеними хвилями золотого волосся по мережаній сукні, вона була подібна до янгола. А поряд — щасливі й молоді батько та мати… То було ще перед революцією.

Згортання непу ніяк не відбилося на добробуті молодої родини. Дочка народилася в розкішній квартирі професорського корпусу сільськогосподарського інституту. Кар’єра Лісового нестримно йшла вгору; схильний до всього небуденного, він навіть ім’я дочці дав рідкісне для свого народу — Іраїда, бо так звали його улюблену балерину. Проте для всіх, крім тата, Іраїда була просто Іриною. Коли Зіновій заходив до театру з маленькою донечкою, усі звертали на них увагу: на нього — за ту елегантність, з якою носив будь-який одяг, а про неї казали оглядаючись: «Подивіться, яка класична дівчинка!» «Це про мене! Так?» — питалася донечка й гордо позирала навкруги.

Ірина взагалі росла горда й самовпевнена. У домі хазяйнувала покірна хатня робітниця. Коли дівчинка вередувала за столом, то запрошували дітей з сусідніх квартир, щоб розділити обід багатого професорського столу, а найчастіше її подружку — дочку батькової секретарки, яка більше за всіх була знайома з родиною і її правилами.

Звісно ж, Ірину ніхто не привчав до роботи. Вона росла в розкошах і любові, а іноді, підгледівши, як хатня робітниця складає свою стареньку одежу, зухвало дражнилася: «Тетя Мотя, убери свои лохмотья!»

Зіновій вмовив дружину вступити до інституту, і дуже часто вона разом з іншими студентами захоплювалася і чоловіком на лекціях, і музеями, і вечірками, і модою.

І от сім’я готується переїздити до Москви. Не тільки Зіновія, а ще кількох талановитих молодих учених переводять до столиці. Вони майже всі знаються між собою і збираються переїхати в один день. Через якусь дрібницю той переїзд довелося відкласти на один день. Усі поїхали, а він залишився, навіть не попрощавшись. Уночі різко задзвонив дзвінок, і в навстіж розчинені двері зайшли незнайомі люди у формі. Переляканий двірник, сонна секретарка — через ці двері назавжди вивели батька, через ці двері відлетіли з родини щастя й удача, любов і достаток… І надія. Довелося покинути квартиру. Дозволили взяти тільки найпотрібніше. Спочатку Марія не дуже хвилювалася за долю чоловіка, бо знала, що на ньому немає ніякої вини. Вона була впевнена, що незабаром у всьому розберуться й відпустять його. А потім… потім пролунав нічний дзвінок у квартирі її батька, куди вона переїхала з дочкою. І якщо маленька Ірочка під час першого арешту тільки здивовано спостерігала за всім, то цього разу її несамовитий плач змусив поспіхом вивести в невідомість її матір, яка сама вже хотіла якнайшвидше зачинити за собою двері в квартиру, де істеричним плачем заходилася її осиротіла дитина. Так гірко вона плакала ще раз — тоді, коли до будинку для дітей ворогів народу приїхала її навідати батькова сестра. Захлинаючись від сліз, відчайдушно просила забрати її звідти. Молила, благала, ридала так гірко, що навіть слідчий, який уже багато бачив на своєму віку, насилу здержав сльози.

Що таке село для дитини, яка не ступала ніколи босою ногою на землю, — хіба тільки на золотий пісок приморських пляжів? Навколо кури, калюжі, гній, бур’ян. Навколо чужі люди в негарній одежі, криті соломою хати з маленькими вікнами, тяжка праця без вихідних і гідної оплати. Але ці люди люблять її, як можуть. Ніхто ніколи не докоряє їй шматком, а все ж вона випадково колись підслухала розмову сусідок: мовляв, їсть чужий хліб. Про долю батьків не чула нічого. Трохи заздрила тим ровесникам, які вміли радіти й сміятися серед тяжкої праці та нестатків, бачити красу й велич природи, і вчилася в них. Перші два класи в сільській школі закінчила на відмінно. Тихенько раділа, коли її щиро хвалили в школі, і залюбки бралася допомагати в навчанні одноліткам. Потроху ставала привітніша з людьми й починала цінувати те, що є. Їй от-от буде десять, а влітку дідусь забере її в Київ до себе.

Золота осінь 1941 року в Києві.

Місто замкнулося в собі: зачинено гостинні двері квартир, шкіл, музеїв, зачинено вікна. Місто ніби під непрозорою вуаллю невпізнанності: зникли знайомі голоси й звуки. Зникла привітність і парадність столиці. Зникли гонор і чарівна стародавність. Місто злиняло, постаріло й усамітнилося. У місті — чужинці. Ворог. Чужа мова, чужі оголошення й вивіски. І нескінченні накази, постріли, насильства, невідомість і страх. Але єднаються ті, в чиїх серцях живе мужність і надія. На вулицях і майданах з’являються шибениці, щоб посіяти жах, проте вони кличуть до помсти й боротьби тих, хто вважає, що він один у своїй нескореності. І місто бореться, бо місто — це його люди.

Дітвори не видно.

І знову маленька Ірочка серед малознайомих однолітків з дідового двору. Вони гуртуються, як птахи, у невеличкі зграї десь по кутках, розповідають історії, живі й вигадані, проте всі розмови сходять на їжу. Дідусева квартира вже нічим не нагадує вимріяне довгими роками житло, куди завжди радо поспішали завітати в гості всією сім’єю… Колись, ще до страшного тридцять сьомого року. Померла бабуся, заповівши чоловікові вдруге одружитися з її подругою. Якби ж вона знала, що та стане найпершим ворогом її єдиної онуки! Дідусь постарів, згас. Колекційну зброю і книжки та подруга продала ще 1933 року, щоб урятуватися від голоду, а інші речі поволі зникали в мішках перекупок. Жінці потрібні були гроші.

Дідусь через біржу влаштувався на роботу перукарем, і знову дівчинка їсть чужий хліб, бо кожну крихту його рахують жадібні чужі очі.

Спішить Ірочка вибігти до хлопців у двір, де вони ловлять кожну подію й новину. А новини є: до їхнього будинку почав навідуватися німецький офіцер. Приходив у супроводі солдата, що ніс пакунок, і зникав за дверима квартири, де жила Ліда — недавня десятикласниця. Тепер уся увага була прикута до Лідиної квартири, і діти плекали план помсти за зраду: закидати камінням офіцера, закидати камінням Ліду; та ніхто не бачив, щоб Ліда виходила з дому, а офіцер ніколи не приходив один. Діти стежили за ним так пильно, що він одного разу повернувся до них лицем і, побачивши насторожені голодні очі на войовничих обличчях, звелів солдатові винести дітям хліба. Ще більше збентежив малечу наступний прихід: солдат відразу рушив до дітей і віддав їм пакунок з їжею. Щось трапилося. Цей офіцер перестав бути ворогом. І не тому, що, приходячи на побачення, не забував про дітей. Вони вже добре розгледіли його. Він теж був схожий на вчорашнього десятикласника, а коли підходив до Лідиних дверей, то лице його спалахувало ніжністю, якої йому несила було приховати. Але одного разу офіцер прийшов із великою сумкою. Два великі пакунки ніс солдат і один з тих пакунків віддав дітям. Там були хліб, цукор і консерви. Словом, багато їжі. Діти ще довго його виглядали, та більше не бачили ніколи. Десь за місяць з квартири вийшла Ліда, одягнена по-дорожньому, з речами, і її вони теж більше ніколи не бачили. І лише трохи згодом їм переповіла ту сумну й незвичайну історію Лідина сусідка — старенька бабуся.

…Востаннє офіцер прийшов, щоб попрощатися з Лідою перед від’їздом на фронт. Приніс їй квиток, документи, перепустку до Німеччини, адресу своїх батьків, їхнє фото і сказав: «Коли ти приїдеш і покажеш цю світлину, вони приймуть тебе. Я їм про все написав. Обіцяй: тільки-но відчуєш, що вагітна — відразу поїдеш до моїх батьків».

Ліда плакала й лише просила його при нагоді здатися в полон, щоб вижити. «Я ж офіцер, — відказував він. — Не плач, май лібен».

Діти мовчали. Не знали, як на це реагувати. Вони були спантеличені: під час війни, серед крові й голоду люди, які б мали ворогувати, покохали одне одного, бо належали вже не одній нації, а цілому світу.