— А я відписав усе у «Фонд миру» — в нас так заведено.

«Навіщо ж приїжджали? Навіщо ж я його супроводжував? А ще хотів відвезти його додому, щоб нічого не трапилося в дорозі», — роїлися думки в Дмитровій голові. Івченко доброзичливо глянув на обуреного Дмитра і запросив його до себе: любив пригостити друзів.

Фільм «Вир»… Його біль…

Сам роман і доля письменника, Григорія Тютюнника, заслуговували на більшу увагу. Картину мав знімати Левчук. Він і забрав її собі, а потім віддав своєму учневі. Дарма, що випускник — людина недосвідчена. Левчук міркував так: якщо хлопець із села, то зуміє відтворити на екрані не лише характери, а й ту могутню єдність сільської громади. Люди в селі — як родичі: вони хоч і мають різні долі та норови, але живуть, ніби в долонях землі, зливаються з природою в праці й піснях, спливаючи кров’ю та слізьми, поєднуються в горі, а все ж кожний з них залишається неповторним, особливим, унікальним. Саме так і в романі. А де ж вони на екрані? Набір знайомих епізодів, а жаданої зустрічі з героями улюбленої книжки не відбулося. Може, режисерам теж варто було б пам’ятати про важливий принцип — «не нашкодь».

Дмитрові робота над фільмом запам’яталася спілкуванням з людьми, особливо з директором школи-інтернату, в якому під час зйомок у Василькові проживала частина групи. Той весь час намагався бодай чимось підсобити і навіть не схотів брати грошей за проживання. Для Дмитра всі причетні тією чи іншою мірою до створення фільму в цьому селі були неначе живі родичі героїв фільму, об’єднані незримо безкорисливою любов’ю до кіно.

Коли Дмитро запитав директора, чим він може йому віддячити, той знітився. Не хотів ніякого зиску. Бондарчук глянув на старенький будинок інтернату, що виблискував чистими шибками з облуплених рам, і сказав:

— Вам ремонт би не завадив? Скільки і чого треба?

— Фарби б нам.…

Дмитро попросив помічників уважно подивитися, що треба, і скласти список.

Коли перед школою почали вивантажувати з автобуса будівельні матеріали, збіглися всі, хто там був. Дивилися на кіношників, як на чарівників, а ті носили фарби, оліфу, цвяхи, клей, гіпс, щітки, шпаклівку, електричні дроти, коробки, патрони, розетки та вимикачі. Якась жінка плакала. Директор стояв, тримаючись рукою за серце, розгублено всміхався, а тоді зніяковіло промовив:

— Я навіть не знав, що є сухі фарби.

Усі прощалися з акторами, обнімаючись поглядами, а директор сказав:

— Оце люди! Таким можна допомагати!

Скільки за все життя в нього було фільмів, Дмитро не знає. Багато. Робота, якій він віддав себе, закінчилася, гроші, що їх він вклав в облігації золотої державної позики, пропали.

Ховався в спогадах від думок, що колись не захотів усвідомити, в злеті звільненої від заробітку душі, свого справжнього покликання. Він був професіонал, та якби дозволив собі бути художником, режисером, актором чи музикантом, то міг би стати знаменитим артистом. Утішав себе тим, що зміг забезпечити собі старість. Не те що артисти: вони завжди в нужді. Але весь час його душа хвилюється од відчуття чогось прекрасного, змарнованого в буденщині.

Що залишилося? Не доведений до ладу дім — бо все, що робилося тимчасово, міцно тримається й досі. І плани — добудувати теплицю, веранду та паркан. І мрія про сина.

Що є життя? Усі спогади вмістилися в якісь сірі, невиразні рядки, нецікаві й, мабуть, незначущі. Невже життя — це тільки мить, збагачена емоціями і власним відчуттям себе?

А люди поспішають кудись. Крізь пальці просочуються миті, хвилини…

Дмитро намагається оживити в пам’яті дні, і вони, мов тіні, спокійно пливуть і пливуть в морі розбурханих спогадів.

З сімейного життя на думку не спадає нічого: як можна згадати те, чого не було? Дурили себе, що вони можуть змінити щось у своєму житті, нічого не роблячи для цього. Хіба годні чоловік і жінка жити під одним дахом, де, навіть лишившись наодинці, вони не стають самими собою і не присвячують себе одне одному, як велить серце. Хіба можна бути щасливим, не чуючи серця?

Про людське око живуть, як усі, залежно від обставин виявляють перед людьми потрібний настрій, характер, зацікавленість і майстерність, а наодинці живуть кожне само для себе, а не одне для одного. Мовчить серце, нічого не підкаже, бо вони не відчувають, як важко жити без милощів і любові, коли серце не виробляється, а старіє в чеканні. Дмитро чекає, що дружина, нарешті, народить йому сина… Він майже все вміє, багато чого знає, але не хоче думати про те, що жінка народжує дітей тільки чоловікові, якого любить. І їй тоді нічого не заважає. Дмитро жаліє Ірину, бо знає, що в неї були вже важкі пологи, тому лікарі не радили їй народжувати…

— Знайди собі когось, хто тобі родить, а ми виростимо.

Як шукати — він не знав: не мав часу озирнутися навколо, не було з ким поділитися своєю тугою. Тільки іноді він відкривав своє серце другові-режисеру.

— То знайди собі когось… Женись.

— Та не подобається ніхто.

Сподівався, що ще коли-небудь у житті він зустріне дівчину з очима, сповненими кохання й мовчазного обожнювання, і стане привітним до кожного, і сміятиметься з усіма, а вночі до зірок заговорить віршами, як замолоду на Ладозі. Чому він тоді вирішив, що ще матиме те все, що знову заспіває його душа, змушена мовчати в постійному заробітку. А з іншою — з тою, що він її взяв під свою опіку, — вони так і живуть під одним дахом, неодружені, залишаючи одне одному певну свободу і право вибору. Ніхто з них не бажав розривати цього зачарованого кола стосунків, яке задовольняло обох: вони жили поряд, не заважаючи одне одному існувати в своєму особистому просторі, не маючи спільних інтересів, мрій, надій і вподобань.

Його оточують жінки. Він багатьом подобається, але жодній з них він не може віддати перевагу, ні в кого з них не закохується. У студії давно знають про його дивний наказ — в особливі дні жінок на роботу не викликати: нема чого їм тягати апаратуру й бігати, виконуючи команди; у такі дні жіноча природа потребує відпочинку, а працювати в кіновиробництві не лише цікаво, а й надзвичайно важко. Фільм — він лише на екрані, а поза екраном — бізнес, гроші, конкуренти, плани, заздрість та підступ. Дмитрові заздрять, що в нього стільки фільмів, заздрять його працьовитості й усеобізнаності. Часом, коли він зупиняє колегу, питаючи, чому той не вітається, то чує у відповідь: «Та я, тільки-но переступивши поріг прохідної, бачу твій портрет на дошці пошани — тож рік у рік з ним першим вітаюся».

Іринині амбіції вгамовано: вона швидко просувається по кар’єрній драбині, викладає вокал, веде гуртки самодіяльності при будинках культури; найвпливовіші родини мають за щастя влаштувати до неї в науку своїх дітей. Цей педагогічний талант вона успадкувала від свого батька. Його доля так і лишилася для неї невідомою. У її спогадах він живе молодим, щасливим і знаменитим татом, а вона відчуває себе улюбленою дитиною. Тато — це притулок її любові.

Ірину задовольняє становище чоловіка, його дружба і знайомства з відомими людьми. Якби тільки не мужицький клопіт, не ті всі його гуси, кури, кролі…

Її душа прагне дифірамбів. Кожні Іринині іменини відзначають, як державне свято: готуються до цього дня заздалегідь, з вітальні на другий поверх і в повітку виносять речі, а справивши бенкет удома і спакувавши сумки з посудом та харчами, йдуть святкувати до студії. За третім разом святковий стіл влаштовують для Ірининих учнів, і аж потому, пізно вночі, всі розходяться, а хтось із шанувальників мистецтва нема-нема та й прихопить із собою якусь хазяйську річ — чи то маленького радіоприймача, чи срібну ложку, чи ще щось.

Одного разу, в Іринин день народження, Дмитро повернувся з Карпат і привіз на студію знятий матеріал. Приїхавши додому, він побачив, що там повно гостей. Ніхто на нього не звернув особливої уваги. Навіть Ірина просто кивнула йому головою. Дмитро вийшов у садок, де був прив’язаний Булат. Пес, угледівши хазяїна, вищав, плакав, ставав лапами на його ноги, тикався головою в коліна й груди, облизував обличчя і, мабуть, злизав ті непомітні для сторонніх людей сльози, бо ж тут за ним скучив тільки собака. Усі шоковано спостерігали за цим проявом любові, однак повітати Дмитра не вийшов ніхто.