Дмитро перепитує:

— У Малин? Машину?

Чує, як їй чоловік підказує:

— Нікуди вони не дінуться. Якщо два дні знімали, то пришлють.

Дмитро роздумує тільки одну-однісіньку мить:

— Що це за примхи! Актори з Москви дістаються до Києва, а потім з Києва їдуть електричкою. Толю, заміни цю актрису. Сказала, якщо не буде машини, то не приїде. Перезніму. Гроші є.

Кинулася та жінка туди-сюди, зателефонувала директорові кіностудії, а у відповідь чує:

— Це справа групи. За територією студії, у відрядженні, директор картини має всі повноваження директора кіностудії.

Знімальний майданчик — це насамперед дисципліна. Таким було друге золоте правило Дмитра.

А набагато раніше Дмитро був заступником директора картини «Десятий крок»…

Він чекав виклику в Харків на тримісячну військову перепідготовку. Група має їхати до Сочі, а йому — у військкомат.

— Доведеться відкласти твоє чергове звання, — каже військком. — Телефонували з кіностудії, просили тебе відпустити. Маєш прибути до Сочі.

Зібрався в дорогу й полетів. Уже на місці почав розбиратися, в чому річ. Виявляється, що ні директор картини, ні адміністратор не можуть дістати солярки, щоб зняти епізод з пожежею. Директор картини каже:

— Владнати все може тільки Бондарчук.

Дмитро відразу взяв машину, поїхав до керівництва залізниці та оформив їх консультантами картини. Ті дістали додаткову роботу, а він — п’ять тонн солярки.

Зйомки відбуваються на полях поблизу Адлера. Терміново набирають тридцять-сорок мішків з подвійним дном: за сценарієм банда має спалювати зерно.

Епізод з пожежею зняли за один день. Залишок зерна завезли на птахоферму, частину — додому для курей зі свого власного господарства.

Треба переїздити з Адлера до Сухумі, а начальник залізничної станції конче вимагає кріплення вагонів. Чи, може, хотів мати зиск із того. Знову Дмитро звернувся до начальника залізниці.

— Завтра будуть ваші вагони в Сухумі, — запевнив той.

Отак вагони доїхали без кріплень.

При групі була своя будівельна бригада. У Сухумі терміново збудували велику повітку і зняли весь епізод. Треба було швидко прибрати декорації з міста. Хтось з місцевих поцікавився, що буде з дошками, і попросив продати їх.

— Ні, ні, заступник директора студії з господарської частини вимагає, щоб усі будівельні матеріали були доправлені з Сухумі до Києва.

Начальник дороги пояснив, що, мовляв, як устигнемо за добу завантажити все в два вагони, то їх можна буде причепити до прямого поїзда, що їде до Києва. А тут якраз напередодні була зустріч з акторами у військовій частині, тож директор картини посприяв, щоб на поміч відрядили солдатів.

У вагон з декораціями Дмитро прилаштував ще чотири мішки з листям евкаліпту — собі та на презент колегам, які ніколи не покидають міста. Приїхали в Київ. Стільки турбот! Викликали вантажників, машини… І все заради того, щоб повернути на студію двісті карбованців. На Дмитрову статтю у відомчій газеті «Як ми вміємо господарювати?» зреагували в комітеті, а колеги, зустрічаючи, схвально вигукували:

— Ну, ти даєш!

— Гроші треба вміти рахувати! Думати треба!

І вже не дороги гукають Дмитра у спогади — картинки минулого хаотично переплітаються в його уяві, створюючи чудернацьку кінострічку про його фільми, з яких він пам’ятає все: і епізоди, і зустрічі, і перемоги…

Узяти хоч би отой фільм про любов… На студії знімали картину за сценарієм приятеля директора кіностудії. Сценарій був добротний, директор для приятеля запустив широкоформатну двосерійну картину. Режисером цієї картини настановили Слісаренка, що останнім часом працював на хроніці. Кошторис фільму чималий, а от метраж не йде — зриваються терміни. Витрачено вже чималу суму коштів, фільм на порядку денному кожної наради за участю директора об’єднання. Досвідчені директори картин за цей фільм братися не наважуються, бо метраж величезний. Головний бухгалтер підказує:

— Врятувати ситуацію може тільки Бондарчук.

І почали полювати на нього. Прийшли до Ірини, щоб умовила, натисла, і Дмитро, який насилу дочекався відпустки, щоб зробити бодай одну із запланованих хатніх справ, поступився:

— Набридли всі. Добре.

Відразу прислали по нього машину. На нараді за участю директора об’єднання, директора кіностудії та режисера, що відбулася за кілька днів, були присутні керівники усіх підрозділів. На питання, як зніматимемо, коли коштів обмаль, Дмитро впевнено відповів:

— Зніматимемо в Ялті.

— Далекий Схід — у Ялті?

— У Ялті. У горах знімемо сопки. Пароплав у морі — ось і буде океан, а зняти кадри для фільму на Далекому Сході відрядимо других режисерів.

Директор об’єднання погодився з таким варіантом. Подобається Слісаренкові, що зйомки в Ялті. Всі зітхнули. Кузін доповів вищому начальству, що, мовляв, ужито всіх потрібних заходів. Прийшов у картину новий директор — і ну виспівувати Дмитрові дифірамби. А на студії Бондарчукові співчувають:

— Нещасний Дмитро Іванович.

— Нічого, він їм вуса вкрутить.

Знайшли місце в Ялті. Коли прибув режисер фільму, група вже виїхала на знімальний майданчик у гори. Дмитро запропонував йому сісти в старенький, непрезентабельний автобус, щоб дістатися до місця зйомок, а той зацікавлено подивився на Дмитра й вигукнув:

— Мені? Автобусом?

— Так, автобусом, бо дороги погані. Там, у групі, вас нагодують.

Статечний чоловік, що звик до легкових машин високого класу, знехотя рушив до автобуса. Коли автобус приїхав на місце зйомок, Слісаренко не вийшов з нього, а виліз і показово впав на землю. Мовив, стогнучи:

— Він з мене знущається!!!

І пішла робота. Нанайців знімали в районі Святошина: привезли гурт з п’ятнадцяти чоловіків і напнули намети на березі Ірпеня. Хоч керівництво й затримало взвод кінноти в Києві, та Дмитро домовився про залучення кінноти кавалерійського полку для зйомок кінофільму під Москвою. Отам і зняли всі сцени з військовою технікою та кіньми. Незадовго перед цим було перше травня, і весь полк був якраз у Москві. Організували все, заплативши радгоспові за десять гектарів поля. Усі збунтувалися, обурилися:

— А-а-а! Чому без черги?!

— Та це ж мій земляк і друг.

А роботи — як завжди! Працювали, надолужуючи втрачені дні. Начальство нахвалювало й обіцяло Дмитрові ордена.

На прем’єрі він трохи здивовано вслухався в слова, що лунали зі сцени:

— Голова картини — це її директор!

І всі щиро плескали в долоні. Однак ордена не дали — лише медаль.

Найцінніша пам’ять про фільм — напис на книжці, яку подарував режисер своєму директорові картини:

Моєму улюбленому директорові, робота з яким дала мені насолоду. З почуттям глибокої поваги і подяки за спільну працю, з ніжністю — Слісаренко.

Скільки вдячності й щирості в словах! Цей режисер, якого колись підставили всі директори картини та їхні заступники і звинуватили в нещасному випадку на знімальному майданчикові, за що він відсидів у тюрмі в Білій Церкві чималий строк, як ніхто цінує роботу свого директора й довіру до нього. Цей статечний чоловік, маючи таке велике й щире серце, у своїй роботі над картиною невпинно стежить за порухом душі та злетом думок героїв, щоб подарувати те все диво майбутнім глядачам.

Дмитро мав добрі стосунки з усіма режисерами. Одного разу, коли з Івченком їхали кудись у справах, той попросив зупинитися коло банку, щоб забрати присуджену Шевченківську премію. Дмитро чекав у машині, а потім зайшов до операційної зали: треба пильнувати, гроші ж великі! Івченкові спочатку дали один документ — той поставив свій підпис, тоді ще один — він знову підписався і… пішов.

— А гроші ж де?