— Це мій охоронець, полковник КДБ.

Сіли до машин. Дмитро взяв таксі й поїхав попереду, за ним «Кадилак». Водій таксі жезлом усіх розганяє. Приїхали до Судака, номери в готелі були замовлені заздалегідь. До речі, коли приїхала знімальна група, всі її учасники були вкрай здивовані: під час поселення не було звичної веремії, все розписано, всі знають, кому який номер належить. Усі працюють, а директор тим часом перебуває у своєму люксі й тішиться зі своєю. Дмитро заклопотаний виробництвом, адміністратори метушаться, мов ті бригадири, а директор розважається чи то в номері, чи на пляжі. Та ось на четвертий день, коли Дмитро поспішав у справах, до нього від стійки адміністратора метнулася дружина директора картини — вона з сином давно вже на нього чекає. Черговий адміністратор схвильовано звертається до Дмитра:

— Що робити? Вимагають ключів!

— То дайте! Це дружина.

Директор, звичайно ж, на пляжі. Що буде далі, Дмитрові байдуже: роботи — не прогорнеш, нема коли. Мабуть, якийсь «друг» з групи зателефонував жінці, бо та приїхала з сином, не попередивши про свій приїзд.

Віктор Івченко не раз пропонував Дмитрові перейти на режисерську роботу, та той добре пам’ятав урок засланця-оператора. Скільки може бути картин у режисера? Ну три, ну п’ять… Чи здобуде картина категорію? Чи дадуть працювати з наступним фільмом?

А в Дмитра робота була завжди. Після кожної тарифікаційної комісії він швидко просувався у своїй професії, бо картин у нього багато. До Дмитра завжди зверталися й тоді, коли фільм треба було рятувати. Так він потрапив на зйомки картини «Відвага», бо там щось не виходило. Замінив групу, відсторонив других режисерів, які в масовках знімали акторів коштом, виданим на картину. Запросив знайомого другого режисера, з яким працював раніше. Коли Дмитро долучився до роботи, всі полегшено зітхнули. Усе закрутилося, а йому знову випала нагода поїхати в край своєї юності — на Далекий Схід, у Комсомольськ. Того дивного світу, де переплітаються неволя, страждання і дружба, не забудеш ніколи. Дмитрові без зайвих зволікань у КДБ видали дозвіл на знімання тих кадрів, на які його попередник дозволу так і не дочекався.

Виїхали з Хабаровська на зйомки натури проїзду комсомольців. В оператора й механіка вся апаратура закріплена на ланцюгах, щоб можна було знімати під час руху поїзда. Нарешті дісталися потрібного пункту, зазначеного в дозволі, й почали знімати.

Що тут почалося! Прибігла провідниця.

— Що знімаєте? Міліція!

Викликала начальника поїзда, поприходили працівники КДБ, які їхали звичайними пасажирами. Їм показали документи з позначками особливого відділу про дозвіл фотографувати у визначених місцях. Тож усе владналося.

Коли Дмитро закінчив роботу, йому захотілося поїхати в Старт. Водій таксі здивувався, а Дмитро пояснив:

— Жив колись там — от і знаю.

Усе змінилося в Старті, але табори стоять собі, як і раніше. Під’їхав до будиночка, в якому вони жили. До нього вийшов хлопець, почав був щось розповідати, але Дмитро вже не слухав: у його душі теплим спогадом промайнув давно забутий випадок зі шкільних років…

У їхньому господарстві був кінь і корова. Тож гною було вдосталь. Навесні Дмитро змайстрував теплицю, підготував ґрунт і посіяв огірки. Холодною порою старанно укривав розсаду, доглядав, а як надійшов час збирати врожай, то не знали, куди дівати огірки — отак добре вродило. Батько звелів запрягти коня, взяти два мішки огірків і поїхати до Комсомольська, щоб їх продати. Де і як це робити, хлопець не знав, тому зупинився на базарі неподалік «Амурстальбуду». Жінки, що там стояли, вгледівши огірки, оточили підводу:

— Яку ціну правиш?

— Не знаю, — злякався Дмитро.

Якусь хвильку жінки мовчали, а тоді навперебивки почали научати, пропонувати, розказувати, аж поки одна з них стала до його огірків і заходилася торгувати. А огірки свіжі та зелені — небачене в Комсомольську диво. За півгодини хлопцеві віддали мішок грошей і запросили приїхати ще. Коли він повернувся додому, батько відразу поцікавився:

— Все продав?

— Все.

— Почім продав?

— Не знаю.

І, випереджаючи гнівливі слова, простяг батькові мішок з грішми.

— Повний мішок? — ошелешено спитав той.

Ці милі жінки… Жодна з них не скористалася з його необізнаності, і він донині їм удячний. Не за те, що вигідно продали огірки, не за те, що в батька не було приводу вилаяти його, а за той урок порядності й чесності, який вони дали йому тоді.

Зі славного фільму «Гуси-лебеді» почалася дружба Дмитра з Михайлом Стельмахом. Знімали за Малином, у селі Новій Буді. Як йому припала до серця звичайнісінька сільська хата! Побачивши її, він навіть загадав купити машину дров, а тоді похопився — навіщо? Просто видалася йому дуже схожою на батьківську.

Фільм запам’ятався йому головним героєм. Коли Дмитро йшов через прохідну, то побачив хлопчаків, що прийшли на проби; один був з мокрими ногами та приємним обличчям.

— Ноги не позмочували? Застудишся! — турботливо промовив Дмитро.

— Не застуджуся!

Пізніше на знімальному майданчику Дмитро попередив асистента режисера:

— Толю, на цього хлопчину зверни увагу й запиши адресу. Якщо не застудиться, візьму його: потрібен сільський хлопчик, бо там коні. А то знов режисерові хтось зі своїх нав’яже якогось шмаркача з міста.

— Чому саме цього?

— Тому що не захворіє в наших умовах.

За кілька днів побачив хлопчика — справді, не захворів і працює добре. От тільки оплата… Ставка головного героя, на якому тримається вся картина, становить сто карбованців. Дмитро вже і матір хлопчика оформив як виховательку, та хіба це гроші? Добір акторів — це не тільки випробування майстерності. Треба ще перевірити, як виходитиме на кіноплівці, подивитися, чи не кліпатиме очима на камеру під освітленням. Щоправда, багато тут залежить і від кінооператора. В одній з картин головний режисер — жінка — зажадала, щоб її зняли в картині в головній ролі. Замовила собі повний гардероб, який по закінченні роботи над картиною можна було списати й придбати за десять-п’ятнадцять відсотків залишкової вартості. Ну, яка з неї актриса? Ще режисер… Просить Дмитро фотографа:

— Сфотографуй її так, щоб вона була незадоволена собою, щоб відмовилася сама.

Проте не довелося фотографувати: на картину не дали грошей.

А роботи!.. Ніколи зупинитись. Та існує одне золоте правило: щодня знятий метраж треба відвозити в лабораторію й перевіряти якість кіноплівки. Дмитро добре пам’ятав гіркий урок фільму «Ати-бати, йшли солдати». Директор не перевірив плівки — і пропали цілісінькі епізоди картини. А зима тим часом скінчилася. Як тепер перезняти ті сцени?

Леонід Биков попросив Дмитра взятися до картини, проте той, як завжди, мав дуже багато роботи. Не склалося. Та й грошей на картину дали якісь копійки.

Пізніше Дмитрові довелося працювати з Льонею на одному майданчику в картині «Пропаща грамота». Бикова запросили на роль дяка. Якось Льоня каже Дмитрові:

— У мене плани, хочу з вами працювати. Правда, сценарій так собі.

— Будьте обережні на майданчику! — застерігав Дмитро й, відлучаючись у справах, постійно попереджав заступників: — Не спускайте з Бикова очей! Коней любить і захопливий дуже.

Одного разу від’їхав, а Биков потрапив у лікарню: його скинув кінь. Льоня хотів був повторити сцену, що її зняли раніше для фільму «У бій ідуть лише старі», проїхавшись конем у сідлі задом наперед. Ніхто не бачив Дмитра таким розгніваним.

— Навіщо знімали третій дубль?

— Актор зажадав.

— Мало що тобі актор скаже! — гримів Дмитро. — Актор зажадав, а кінь не зажадав! Це ж тварина! Розуміти треба!

Довелося запрошувати на роль дяка іншого актора.

Дмитро поважав акторів, любив їх і беріг, та зухвалості не терпів. У кінофільм «Щедрий вечір» на одну з ролей узяли актрису тільки тому, що вона була дочкою відомого актора — не могли відмовити. Після двох знімальних днів ішла машина до Києва, то й відвезли її додому. А на третій день вона не з’явилася на майданчик. Телефонує і просить, щоб по неї вирядили авто.