— Бачиш, сину, — бідкалася Марія, — це добре, що ми з Любою всього наготували. Тебе не послухали.

А після бенкету повів Василь молоду дружину в свою хату. Зайшовши до господи, він навіть не впізнав її. Вона світила білими стінами, виглядала чистими шибками, дихала любистком та м’ятою, на вікнах висіли рушники, біліли на ліжку в наволочках з прошвами високі подушки.

— Мама прикрашала, — вгадав Василь.

Стояв сам посеред кімнати, а коли почув, як до нього підійшла Люба, озирнувся і зачудувався. Вона була в довгій, аж до самої підлоги, сорочці з рукавами, що мерехтіли білими, дрібно вирізаними візерунками, переливалася шовком перекинута на груди й вимита в ромашці коса. Дружина хотіла бути для нього царівною.

— Це я для тебе, — сказала й засоромилася слів.

Вона злилася з ним душею, стала ніби частиною його, бо відчула, що ось той чоловік, за яким вона може піти хоч на край світу. Вона родитиме йому дітей, дбатиме про нього і про його дім, любитиме його й коритиметься йому. І буде від того щаслива.

— Ти ще зовсім дівчина, — промовив збентежено Василь.

— Таж у мене син.

— Родити дитину — не значить стати жінкою, — пояснив він ніжно.

А Люба поряд з ним стає нею. Обвиває його виноградною лозою, тіло наливається бажанням, як виноградина соком, знов і знов припадає до його грудей і тоне, не знаючи де він і де вона.

Коли вони вранці йшли до батьків, хтось кинув їм услід: «Он молодята пішли». Так їх і прозвали в селі молодятами.

Настала осінь, а в Люби роботи не меншає. Вже закотили з Василем у погріб бочки з огірками та помідорами. Надійшла пора квасити капусту, мочити яблука. Люба все готувала за бабиними рецептами. Тільки тепер вона оцінила бабину науку, а перше сердилася, що та змушувала її все робити. Наталя ховалася за книжки та за діда, а Люба все з бабою. Так і прозвали її бабиною онучкою. Може, справді була її улюбленицею, бо баба передала їй усе, що вміла сама.

І свекруха перед людьми не могла нахвалитися невісточкою. Якось сусідка, ніби співчуваючи, закинула Марії:

— Що він, не міг без дитини знайти собі?

— Та хіба він не вигодує дитину жінки, яку любить, — боронилася Марія й думала: «Що з ним зробила невістка? Звідки в нього з’явилася ця впевненість у собі. Хоч до чого береться — усе в руках аж горить. І хату нову надумав збудувати. До них іти не хочуть».

— Їм і в старій тепло. Гаряче… — заспокоював дружину Михайло. — Ти — як та квочка. Захочуть їсти — попросять, замерзнуть — прийдуть. Не маленькі.

Василь перейшов працювати механіком на цукровий завод. Стомлювався за день, а вночі сидів за контрольними роботами. Хотів, щоб і Люба здобула якусь спеціальність, та жінка уникала розмов про це.

— Ти не хочеш учитися?

— Хочу.

— Не бачу. Ти не хочеш сідати за книжки.

Жінка знову поспішила відійти, щоб не розплакатися. А потім призналася:

— Яке навчання? У мене дитина буде.

— Чого мовчала? Чого плачеш? — термосить Василь Любу, пригортаючи до грудей.

— У тебе он скільки планів. Може, ти не хочеш дитини…

— Як же можна не хотіти своєї дитини?! Ти — як маленька! — і питає несміливо: — Не знаєш, хто буде?

— А кого ти хочеш?

— Не знаю.

— І я не знаю.

Але знають, що їх уже не троє, а четверо.

До Хоми в гості частенько навідувалася Варочка — Олесина племінниця. Узагалі вона прибігала до Любочки, але найбільше любила сидіти з дідом. У неї не було ні діда, ні батька. Зачувши слово «тато», вона щоразу уявляла фотокартку молодого хлопця, майже її ровесника, що висіла на стіні. Востаннє бачила батька, коли їй минуло чотири рочки.

Варочка, скільки себе пам’ятала, завжди допомагала мамі в господарстві, а після сьомого класу, на канікулах, пішла працювати до колгоспної ланки. Мати весь час заохочувала дочку до навчання, зі шкури пнулася, щоб тільки вирвати свою кровинку з колгоспу, бо хотіла їй кращої долі. Та Варю не треба було й заохочувати — дівчина сама тяглася до наук, заощаджувала кожну хвилинку, щоб зимовими вечорами при каганці почитати додаткову літературу. А ще вона і вишивала, і пряла, і хліб пекла на капустяному листі — у хаті ж бідність. Усе нажите залишилося в Донецьку, а нового купити нема за що. Останні три роки треба було платити за навчання грішми, а їх у колгоспі не давали. Якби на батька надійшла похоронка, то вони платили б лише половину, однак лежало в скрині заховане у весільну хустку повідомлення, що батько пропав безвісти, і дарувало кволу надію.

Щонеділі мати з дочкою стояли на базарі. Поверталися додому пізно ввечері. Коли Варя в понеділок засинала на уроках, їй ніхто не робив зауважень і не сміявся. Просто тихенько будили — і все. Відмінниця, активістка, гордість школи… Однак золотої медалі Варі не дали: їх тільки дві на клас. Та Варя не журиться, бо знає, що й так вступить. Спершу вона хотіла піти на механічний факультет, щоб бути інженером, як тато, але любов до лісу перемогла. Дівчина мріяла про те, щоб ліси вкрили всю землю, щоб дуби стояли не тільки в їхньому селі. Їй кортіло садити й берегти їх. І вона вирішила вступити до Львівського лісотехнічного інституту. Її вибір, як ніхто, підтримав дід Хома.

Збирали Варю на екзамени всією вулицею. Сусідка пошила платтячко, але забракло тканини на поясок. Нічого, візьме від маминої сукні. Черевики сестрі дала поносити Люба, а Хома потай наділив дівчину грішми та слоїчком меду. Мама в дорогу напекла коржиків і замотала в полотно сало. А Варя тішилася, мріяла, побігла до дубів, обняла їх і сміялася від щастя.

Львів дівчину приголомшив. Їй не було коли розглядати його. Потім, після екзаменів. Мала сидіти в гуртожитку і все повторювати. Абітурієнтів було багато, всі хвилювалися, і цим хвилюванням проймалася Варя. Ураз кудись зникла її впевненість. Вона сиділа над книжками, аж поки в голові все змішалося в кашу.

«Годі!» — силкувалася вона зупинити паніку, проте їй не вдавалося. Тоді вона надумала прогулятися містом. Коли виходила з гуртожитку, з дороги їй уступився якийсь солідний чоловік, схожий на артиста. Варя давала йому пройти, але він чекав, поки пройде вона, і довго ще дивився услід босоногій щасливоокій дівчині в бузковому платтячку зі слабенького ситчика із зеленим поясом.

Перед першим екзаменом коло дверей аудиторії зранку товпилися хлопці та дівчата, вивідуючи одне в одного останні питання. Байдужих серед них не було, усі поспішали допомогти.

Варя рахувала тих, хто був перед нею, і чекала своєї черги. Одні виходили з аудиторії щасливі, другі — розгублені. Хтось віддав Варі свої шпаргалки. Витягши екзаменаційний білет, дівчина через хвилювання ніяк не могла зосередитись і прочитати питання. Мимоволі її рука потяглася до кишені й непомітно дістала шпаргалки.

— Дівчино за третім столом, вийдіть з аудиторії. Вас відсторонено від екзаменів, — пролунав голос одного з екзаменаторів.

Варя навіть не відразу зрозуміла, що це до неї. Адже вона навіть не встигла розгорнути тих папірців. Проте слухати її виправдання ніхто не схотів.

Вийшовши з аудиторії, вона застигла на місці, немов здерев’яніла. Перед її очима чітко постали ті питання, яких вона не змогла прочитати за столом. Адже вона все знала! Але пізно, її вигнали. Як їй тепер їхати до мами в село, як сказати, що за хвилину перекреслила не тільки своє життя, а й мамині сподівання? Що робити? Невже нема ради? Дівчина похапцем рушила до кабінету ректора. Під дверима стояв невеличкий гурт самовпевнених молодих людей з батьками. Секретарка, вислухавши з яким питанням вона хоче звернутися до ректора, спершу відмовлялася її пропускати, казала, що все марно, проте Варя не поступалася. Зайшовши все ж таки до кабінету, дівчина побачила того самого чоловіка, що трапився їй у дверях гуртожитку. І він упізнав її відразу. Уважно вислухавши Варю, він сказав:

— Екзаменатор учинив правильно. Я нічого не можу змінити.