— А хто? Хтось же може!

Варя охоче піде до того, хто може, і проситиме. Вона ж навіть рота не встигла розтулити. Нехай її вислухають!

Ректор дивився на Варю і бачив усе її життя: матір, що пнулася з усіх сил і жила самими надіями, і дочку, яка виросла, мабуть, без батька. Однак те, що вона так настирливо домагалася свого, йому заімпонувало.

— Ну, добре, — нарешті промовив він. — Тільки екзамени прийматиму я сам.

Дівчина ішла слідом за ректором по світлому широкому коридору, розуміючи, що це її останній шанс. І вона його не проґавить. Екзаменатор здивовано глянув на ректора, а той люб’язно перепросив за вторгнення й висловив бажання проекзаменувати абітурієнтку.

— Прошу, тягніть білет, сідайте поруч і зразу, не обдумуючи, відповідайте на всі питання.

Варя зібралася й заспокоїлася, зникло хвилювання і внутрішній плач. Вона бачила перед собою обличчя своїх учителів, що схвально кивали головами на кожну її правильну відповідь — повну й упевнену.

— Так. Беріть ще один білет.

Ректор уважно слухав її відповіді, ставив додаткові питання, зокрема про село і про родину, і знову бачив щасливі очі дівчини.

Здається, Варя була горда вже з того, що показала свої знання. А там — як вирішить доля.

— Якби ви так відповідали першого разу, я б поставив вам п’ятірку. Але це не за правилами.

Ректор затримав ручку над заліковим листком, згадав учорашню зустріч коло входу, босі ноги, голодне личко, надію в очах, а також сьогоднішню рішучість, з якою дівчина боролася за своє майбутнє, і поставив… п’ятірку.

І не помилився. Вона стала однією з найкращих студенток інституту.

Стародавній загадковий Львів зачарував Варю. Так швидко промайнули чотири роки навчання в інституті. Попервах вона навіть поривалася кинути навчання, бо не хотіла сидіти в мами на шиї. Відчувала болючий сум, отримуючи від неї в посилках з квасолею, олією та сушнею гроші. Проте й далі сиділа в затишних аудиторіях та розкішних читальних залах, жадібно ловила кожну думку славетних професорів, які не просто вели студентів у науковий світ, а й навчали любити ліси, свою країну, світ.

Допомога надійшла звідти, звідки Варя її й не чекала. Вахтерка гуртожитку, схожа на старосвітську пані, уважно стежила за кожним і з гурту студенток вибрала одну — оту, бідно вдягнену, що завжди йшла так мило, ніби цінувала кожну мить свого життя, привітно віталась і ладна була кинутися на поміч. Саме її вона порекомендувала в знайомі багаті родини прибирати оселі.

Те, що Варя увійшла в приватний світ заможних львів’янок, дало їй змогу не тільки лишитися в інституті, а й навчитися прати та готувати. Її щирість, працьовитість і старанність приваблювали господинь, і вони вчили дівчину етикету й манер. Спочатку Варя від усього відмахувалась, як від чогось непотрібного. На зауваги пань, що вдягатися треба правильно, вона щиро дивувалася: «Та я ж умію!»

Поважні пані дарували їй свої дівочі сукенки, що довгі роки висіли в шафах, і з часом Варя почала носити їх з тою грацією, якої навчали її господині. Вишукані сукні ставали ніби другою шкірою і спонукали дотримуватися манер товариства, що до нього належали ці колись елегантні жінки.

Але згодом вона оцінила ту науку, і невдовзі в цій сільській дівчині розвинулося відчуття жіночності й смаку. Її вже так легко не можна було відрізнити від справжніх львів’янок. Довгими ночами їй доводилося сидіти коло хворих поважних жінок, вислуховувати чиєсь довге життя і читати, читати… В усіх домах були багаті бібліотеки. Часом її запрошували на родинні свята як гостю. Природжені здібності, наполегливість і критична спостережливість допомогли їй стати однією з найкращих студенток факультету. Вечорами їй не було коли відпочивати в студентських компаніях, проте вранці, коли вона поверталася з нічного чергування коло хворої, місто вітало її наступним днем, що виступав із серпанку сонного туману й кучерявих стовпчиків диму, з вузьких вулиць із вишуканими будівлями, з тінявих або помережаних інеєм парків і скверів.

Іноді вона заходила на базар і майже завжди чула від одного чоловіка: «Панійко, пригощайтесь яблучками, я не прошу купувати. Вибачте, гляньте на мого хлопця — стоїть і мовчить, виглядає вас щоднини, а я замість нього мушу вам говорити, що хотів би мати таку невістку».

Варя брала яблука, що їх настирливо впихали їй у руки. Ті яблука були зовсім не такі, як у маминому садку. Мали вони терпкуватий смак і товсту шкірку.

Проліски, зібрані в маленькі букетики, оживляли у Вариній пам’яті цілі галявини світло-голубих квітів, яких росло так багато, що не було де поставити ногу. Їй дуже хотілося в село, навіть здавалося, що, коли приїде додому, впаде на землю й цілуватиме траву.

Варя полюбила Львів, але єдине місце на землі, куди рветься її душа, — це рідне село.

Скільки років вона ходила цим містом, а воно не переставало хвилювати і вражати її своєю заворожливою старовиною: кожний будинок навіював уривки давніх легенд, надто на світанку, серед тиші, яка от-от обірветься радісним дзеньканням першого трамвая.

Літні канікули Варя проводила з мамою в полі, в ланці з ровесницями, які залишилися в селі. Часом від утоми не могла відійти до ранку. І кінець цій виснажливій праці наставав тільки з початком навчального року. А для деяких її ровесниць — приходив зі смертю. Мама вмовляла її поберегти шкіру, проте Варя лише сміялась. У суботу ввечері вона парила руки в теплих вівсяних висівках і вибілювала обличчя сметаною, а в неділю вдягала вишиту сорочку й ішла в клуб. Їй хотілося бути якнайближче до села, хоч вона помітила, що сільські дівчата дедалі рідше діставали зі скринь вишиванки. Хіба тільки на весілля. Вони копіювали міську молодь, і вже майже ніхто з них не вишивав. Не модно.

Усе змінювалося. Лише дід Хома був такий, як завжди, — мудрий і спокійний. Варя поспішала до нього, розповідала йому всякі інститутські історії, дарувала нехитрі гостинці, а Хома слухав дівчину і дивувався, звідки в неї така весела, щира вдача, чоловіча логіка і ясний розум. Як пишався б батько такою дочкою! В усьому вона була схожа на нього.

— Якось на першому курсі, — розказувала дідові Варя, — взялась я однокурсникам з гуртожитку зварити борщ. Варила, як завжди, а він вийшов не такий. Тоді я попросила не чіпати борщу, щоб він хоч трохи настоявся, а сама побігла по хліб. А коли повернулася, то побачила чисту, аж вилизану каструлю й винуваті обличчя.

— Бачиш, дочко, воно і городина землю відчуває. З кожної грядки свій смак. Ну, за чим сумуєш у своєму Львові найдужче?

— За дубами, діду.

У свої двадцять років, чи то через свою вдачу, чи то з огляду на обставини, вподобала Варя самоту. Може, причиною тому був ліс: любила його так, як люди люблять музику, коли знаються на ній добре. У ліс уступала, як у храм. Там її душа водночас повнилася захватом, урочистістю та спокоєм — дівчина ніби сама ставала деревом і розуміла мову лісу. Спішила натягати звідти мамі хмизу, а душа розкошувала в обіймах лісових звуків. Хрускали під ногами гілки, викрикували щось сойки, насторожено тремтіло листя на вільхах і стелився над землею п’янкий дурман торішнього листя, подібний до жіночих парфумів. І це все було оповите зеленим шумом, пташиним співом, пронизане золотими сонячними пасмами, що де-не-де ледь пробивалися крізь цілющу прохолодну тінь. Варі хотілося вдихнути на повні груди і жити цим довгий навчальний рік серед кам’яниць. Їх вона теж полюбила і навчилася розуміти. Спочатку її охоплював жаль, що такі прекрасні споруди були ніби занедбані, а тепер шкодувала б за кожною замаскованою розколиною, бо, підфарбовані й поштукатурені, вони скидалися б на стару пані, яка надумала була молодитися і згубила свою статечність.