Якось дівчину одна знайома жінка запросила на родинне свято. Ох, ця пані Оля!.. Вона вміє все, чого торкаються її руки. Їй лише не вистачає на все часу. Варя їй частенько допомагала в господарстві. А цього разу пані Оля кликала Варю для щирої бесіди. Діти, для яких ця чудова жінка з таким завзяттям готувала будинок, роз’їхалися. Ось і сидить тепер вона в самотині за ткацьким верстатом, вкладаючи у візерунки килимів свої думки, настрої, фантазії та міркуючи, як їй поєднати долі двох дорогих молодих людей в одну.

Віктор, синів друг, якого пані Оля знала змалечку, сказав їй, що дуже хоче одружитися. Свого часу йому дали призначення на керівну посаду в іншому місті, тож на дівчат у нього зовсім не лишилося часу. А тепер він був би радий поєднати свою долю з якоюсь небагатою сиротою з добропристойної родини, щоб виховати з неї собі дружину, навчити її так, як сам бажає. Вислухавши хлопця, пані Оля відразу подумала про Варю. Дівчина освічена, вродлива, все вміє і бідна — тож буде вдячна за достаток і шматок хліба, що дасть їй чоловік. Та й Віктор не женеться за посагом. Здібний і самовпевнений. Жінка йому потрібна, як вітрина своєї винятковості. Варя має йому підійти.

Пані Оля посадила Віктора й Варю поруч за столом, не дозволяючи дівчині допомогати їй з посудом і стравами. Варя сиділа, склавши руки, й дивувалася намаганням молодого сусіда розговорити її. А тоді, перебравши подумки все, про що він питав, не стрималася:

— Ви завжди незнайомим дівчатам улаштовуєте іспит з іноземної мови та літератури епохи Відродження й обмірковуєте з ними рубаї Омара Хайяма?

Віктор задоволено засміявся:

— Авжеж, ні. Просто ви мені подобаєтеся. Я хочу вловити ваш світогляд.

Тут розсміялася й Варя:

— Ой, не поспішайте, щоб самому не впійматися.

— Та я цього тільки й бажаю. Мені батьки завжди казали, що в мене буде вродлива й розумна дружина.

І враз змінив свій фривольний тон, помітивши, як дівчина невдоволено зсунула брови.

Після вечірки Віктор провів дівчину до гуртожитку і, діставши згоду на побачення, неквапом рушив додому, згадуючи кожне Варине слово, кожний її жест, рухи, якими вона поправляла зачіску, скромну, але елегантну сукню і якийсь невловний протест проти його швидкого залицяння. То нічого, вона така, як йому треба, тепер лишилося тільки сподіватися на допомогу пані Олі.

Віктор був радісний і схвильований, скидаючись на залюбленого в свій товар покупця. І дуже боявся злякати чи впустити цю дівчину.

— Ні, про заміжжя я ще не думала, — відказала Варя на вкрадливе запитання пані Олі. — Спочатку треба одержати диплом, а тоді я хочу влаштуватися на роботу й допомагати мамі.

— Але ж можна так вийти заміж, щоб забезпечити і своє майбутнє, і мамине.

— Без любові?

— Чому без любові? Жінці неважко полюбити чоловіка, який опікується нею. Тобі подобається Віктор? Він гарний і заможний. Щаслива буде та жінка, з якою він одружиться.

— Мабуть.

— А чому б тобі не стати тою жінкою? Придивись.

І Варя помалу почала придивлятися, проте шукала в хлопцеві тільки чогось негативного. Якби пані Оля не зачепила в розмові матеріальних розрахунків, то, може, їхнє знайомство розвивалося б інакше. А так, коли Віктор пропонував їй приміряти норкового капелюшка чи золотого годинника, вона обурювалася й швидко відмовлялася, відчуваючи не вдячність за його старання, а страх, що хлопець їй сподобається саме за ці подарунки. Він помітив це, і більше вона не чула від нього питання: «Вам купити?»

Віктор справді був чудовою партією, і настав той день, коли на пропозицію Віктора стати його дружиною, дівчина винувато попросилася:

— Можна я подумаю?

А далі… далі були клопоти, пов’язані з реєстрацією шлюбу, формальностями в інституті, переїздом до іншого міста й невеличкою вечіркою. Вона тепер дружина цього молодого, солідного й турботливого чоловіка.

Коли молодята прибули на місце, то квартира була ще не готова, і Варя попросила Віктора найняти тимчасове помешкання на околиці міста в будинку з садком.

Після першого робочого дня Віктор поспішав до молодої дружини, хотів розповісти їй про поздоровлення, уявляв, як знайомитиме її з колегами, вдоволено сміявся, згадуючи, як озиралися чоловіки на їхню пару. Варя була така, як завжди. Тільки тепер її чарівність доповнювали сукня з дорогого матеріалу, нитка перлів і модні черевики. Віктор відчинив двері квартири і завмер: Варя, його елегантна Варя, забувши про дорогий манікюр, з розкуйовдженою зачіскою, в старенькому халатику мила ганчіркою брудну підлогу.

— Варю! Ти забула, що ти моя дружина? Не смій робити цієї брудної роботи! Ти мусиш дбати про нашу репутацію! Завтра прийдуть жінки і помиють.

Вечір був зіпсований. Віктор навіть не помітив її намагань створити затишок у їхній квартирі, проте вони швидко пробачили одне одному.

За кілька днів чоловік поїхав у коротеньке відрядження, наказавши дружині відпочивати й чекати на нього.

Варя тинялася порожніми кімнатами, нудилася без роботи, мало не здуріла. А тоді довго роздивлялася на давно не білені, пожовклі, потріскані стіни. Віктор повернувся з відрядження раніше, відчинив двері і знову завмер: якась сільська дівчина з туго стягнутими косиночкою косами, в хазяйській спідниці стояла з мазницею в руках і старанно вибілювала стіни вапном. І Віктор зірвався. Звернені до нього чудові сірі очі з заляпаного обличчя в радісній переляканій усмішці враз потемніли і стали майже чорними. Варя злізла з ослона, поставила мазницю і дуже спокійно вимила руки й обличчя. Хлопця лякав той спокій, однак зупинитися він не міг. Дівчина взяла свою валізу, склала туди свої старенькі речі і, перебивши його гнівну тираду, заявила:

— То це я так мушу жити? Не смітиму робити те, що вважаю за потрібне? Цього не буде!

І спокійно зачинила за собою двері.

— Нічого. Нікуди вона не дінеться, — отямившись, утішав себе Віктор.

Та марно. Варя пішла в той світ, що його вимріяла за роки навчання. Не маючи ніякого страху. Навпаки, вона відчувала якесь дивне полегшення, ніби скинула з себе тягар, що давив на її свідомість, заважаючи бути собою. Знайшовши в кишені нового пальта якісь гроші, Варя купила квиток і вирушила до Львова. Вона поновилася на стаціонарі в інституті, але розподіл студентів уже скінчився. Залишилося тільки одне призначення — в кедрове господарство Північного Казахстану.

Усе влаштовувало Варю на новому місці. Та й лісники вже звикли, що ними керує жінка і що все під її контролем. Жодного приводу поглузувати з себе не дала: знала про ліси все. Нібито й жила далеко від родичів, проте сумувати не було коли. Робота заполонила все її життя. Коли на душі ставало вже дуже-дуже тяжко, то знаходила аргумент, що в неї найважливіша робота в світі — зберігати цей зелений плащ Землі, її окрасу і захист, цю невичерпну комору скарбів. Це ж у лісах народжуються річки, і тільки ліс поповнює атмосферу киснем. З лісу до людей приходять загадкові легенди про таємничі створіння, що уособлюють собою всі стихії. Варя вірила в них усім своїм дитячим єством, яке вживалося в ній з практичністю та діловитістю. У своєму лісництві вона впроваджувала новітні технології, що про них дізнавалася з газет і журналів, які щомісяця разом з листами привозила їй поштарка. Листування з друзями та рідними давало їй більшу втіху, ніж живе спілкування. Воно було глибше і щиріше, вимріяне й обдумане. У листах дедалі частіше її запитували, чи не вийшла вона вже заміж. Варя й сама задумувалася над тим: надійшов сімейний вік, а з ним — бажання родини й дітей.

Відпрацювавши два роки, Варя вперше в житті поїхала у відпустку. Спершу хотіла навідати маму, але та вмовила її відпочити на морі, бо в селі на ковдрі під сонечком чи під яблунею не полежиш. Нема коли. Хоч як наробилася — люди все одно сміятимуться.