Після похорону батька Дмитро поїхав на його батьківщину, в його рідне село, щоб разом з близькими пом’янути рідну душу. Сидів за столом серед дядьків, на яких був чимось схожий: може зростом, бо в тих були вузлуваті великі долоні й зігнуті плечі. Вони ніколи не бачились, а тепер ось розмовляють. Ті розповідають йому про незнаних досі родичів, хто з ким одружився, хто куди виїхав, хто помер. Коли в хату зайшла немолода жінка й, підступивши ззаду до Дмитра, поклала йому руки на плечі, він завмер. Чомусь боявся ворухнутися. Жінка трохи постояла мовчки і вийшла.

— Хто це? — спитав тихенько Дмитро.

— Ця вродлива жінка любила твого батька. Вона так і залишилась одиначкою. Не захотіла нікого.

Виходить, на його плечах лежали руки тої, що мала нерозтрачену ніжність до його батька. Ті руки пестили його, вбирали його тепло і запах, бо він був сином її коханого чоловіка. Дмитро не раз іще згадував її, думав про неї, уявляв собі її погляд, повний тривожного чекання, і заздрив батькові. Він запам’ятав цю зустріч, що збудила в його душі щемливий жаль.

Батько… Дмитро все життя жалів його. Той пройшов крізь страшні злигодні та поневіряння: втратив хату, на яку так тяжко стягався, відбував кару, тікав до жінки, що маялася з трьома дітьми, поривався бодай чимось допомогти сім’ї, бо сам виріс сиротою в нужді й не хотів такої долі своїм дітям. Проте любов у батькові згасла в каторжних умовах, де найчастіше в людині гине все найкраще, залишаючи вміння пристосовуватися й виживати.

Жаліє Дмитро й матір, хоч і має в серці образу на неї. Чому весь вік вона бачила тільки батька? Чому любила лише його? Чому не дала синові свого материнського тепла?

Жаліє Дмитро й того маленького хлопчика, який навіть не встиг стати братом, бо помер з голоду, не залишивши по собі на землі ніякого сліду — імення забули, могилку зрівняли бульдозером, коли готували місце під склад.

Бідолашний батько… Поступившись колись дідові й промінявши кохання на обіцяний добробут у родині, гадав звікувати свій вік у достатку, намагався цим достатком компенсувати брак почуттів — отак і прожив без любові до дружини, до дітей. Однак помалу тане давня образа на батька, бо Дмитро пробачив йому все.

Їдучи в село, не забув Дмитро й про дідову дружину, що була трохи старша за його батька. Чомусь запам’яталася розповідь його молоденької тітки про те, як дарував дід своїй молодій дружині хустки, хотів ними віддячити за турботу, за сім’ю й затишок у домі. Берегла їх Христя, нікому не давала носити, хоч як просили, — ні на храм, ні на весілля.

Живе стара жінка сама в хаті. Дочка Анька десь працює завідувачкою в дитсадку, заміж не вийшла, усе чекає свого лейтенанта. Уже двадцять п’ять років як чекає. Молодший син загинув на війні.

— Як же ти, Дмитре, схожий на діда! — вигукнула Христя, не знаючи, де посадовити дорогого гостя.

Тільки-но Дмитро зайшов у хату, як у двір потяглися сусіди, запитували про щось і залишалися, жадібно слухаючи розповіді про те, як знімають кіно.

— Ось я вам привіз, — звертається ніяковіючи Дмитро до дідової жінки й витягає пакунок, а з нього тонким кашеміром вислизає строката хустка — кремове поле в розкішних жовтих квітах.

Колись був на ярмарку, побачив, згадав розповідь про діда й не втримався — купив найкращу хтозна-навіщо. І ось ця хустка виграє ніжними барвами в руках старої жінки, запалює ледь помітний рум’янець на обличчі, зволожує очі. Жінка притискає хустку до грудей і стоїть, мов скам’яніла, не зводячи з Дмитра вдячних очей.

— Це вам ще одна.

— Вона одна, — гомонять сусіди.

— У тітки давно вже немає хусток.

Дмитро не міг отямитися: він знав, що і в голод, і у війну тітка зберегла хустки. А тепер сусіди кажуть…

Неподалік від дідової хати жила жінка на ім’я Настя — вдова з двома дітьми. Чоловік пропав на війні. Похоронки на нього не було, і це давало слабку надію на повернення, хоч і позбавляло мізерної допомоги, що її діставали солдатки за загиблих чоловіків. Жінка розказувала синочкам, як повернеться тато, як зрадіє, що в нього виросли такі орли. І хлопці старалися допомогти матері. Пнулася жінка з усіх сил. У господарстві мало чого лишилося, а от жорна вціліли. Жорна — знаряддя середньовіччя — виснажували Настю до краю, але й годували: приносили люди зерно подерти на крупи — за роботу віддавали п’яту мірку. Тягла молода жінка важкий камінь тонкими руками, знесилюючи тіло, а от душа терпіла, усвідомлюючи, що в її синах живе любий чоловік. Вона мусить поставити на ноги дітей. Перетирає камінь зерна, забирає молодість і снагу, проте дає надію, що вони вистоять. Марніє врода, та не зникає, бентежить не одне чоловіче серце, бо немає в неї захисника. Приходить часто низькочолий і кульгавий голова сільської ради, обіцяє перекрити хату, якщо тільки вийде до нього під вишні… Ох і гордячка! Нічого, він знайде, що і як зробити, щоб прийшла до нього… Коли Настя побачила розбиті жорна, то впала коло них без пам’яті… Заплакали діти… Прибігла стара Христина…

— Ти сильна, ти зможеш, ти мусиш, — шепотіла над молодицею стара баба. — Ми зможемо.

І попливли зі скрині хустки… З кожною прощалася, зарікаючись, що то вона останню продає, а решту неодмінно збереже. Коли надійшла пора віддавати Настиних хлопців до школи, змушена була продати й ту улюблену, в жовтих квітах серед пишної зелені, щоб купити чобітки й одежину. А тоді вже стало легше. І хлопці, підростаючи, допомагали — працювали влітку в колгоспі.

І ось тримає жінка хустку, ніби привіт від свого чоловіка, що передав цей скарб через свого онука. Усі стояли зачудовані.

Дмитро доживає віку. Він любить усе, що бачить довкола себе. Усе на цьому світі його. Він відчуває кожну рану на тілі землі, кожну чиюсь недодуману думку, чийсь непройдений шлях. Він ніби живе серед покійників: усі його друзі відійшли в засвіти, колеги відсторонилися, десь живуть родичі, але з ними урвався зв’язок, і десь далеко, в Америці, живе його дочка.

По шляхах та стежках він знову згадав своє життя, друзів, колег, родичів, жінку, дочку, батьків. Хто з них любив його? Кому його було шкода? Кому хотілося приголубити й нагодувати його? Хто благословляв його в дорогу й нетерпляче чекав?

Не знав маминої любові. Не пам’ятає, щоб вона його хоч раз пожаліла. Тільки батькову вимогливість пам’ятає, а більше нічого.

Ірина не стала йому ні дружиною, ні коханкою, ні другом — тільки й того, що жили під одним дахом у різних кімнатах.

Дочка теж не стала втіхою його життя. Чому? Чи мати не навчила?

То хто його любив?

І він знову мандрує містами колишнього Радянського Союзу й по крихтах збирає докупи в один образ ніжні погляди, випадкові потиски рук, чиїсь ласкаві голоси. Невже нічого не було? Може, його любила та дівчина в школі, в Комсомольську, що завжди сідала поруч, коли він грав на баяні, тримала в руках його картуза, притискаючи до грудей, і не зводила з нього розгубленого погляду. А він грав. І зливалися в захваті звуки музики з душею — більше не чув нічого.

І було в Комсомольську ще щось з того, що він забув, але воно не забуло його. Іноді воно напливає на нього, а він відмахується, затуляється — аж тремтить душа від тої гидоти. Він пам’ятає, як прийшов до друга, а того не було вдома, як його мати, така собі сміхотлива жінка з жадібним ротом, садовить його за стіл обідати й пригощає вином, як йому стає зле від того напою і вона починає знімати з нього сорочку… Що було потім? Нічого. Тільки пам’ятає, як начебто виборсався з якихось волохатих лабетів. Може, з того часу він не бачив справжніх жінок? Тим-то, щоб почати з ними спілкуватися, йому треба було звикнути до їхнього товариства чи пожаліти їх.

Дмитро не ловив жіночих поглядів, бо в кожному з них йому ввижався хтивий усміх. Але він боявся не жінок, а того давнього відчуття огиди й бруду.