Колись, як і в кожного чоловіка, в його уяві жив омріяний образ жінки. Тої, що її шукають серед земних жінок. Проте часто-густо той образ руйнувався в міру наближення до реальності. Своєї мрії, такої неясної й далекої, Дмитро не хотів спускати з небес, хвилювався за неї. Боявся пустити в серце лиху жінку. Лише одну наважився пригріти на грудях… Та хіба то жінка? То якась задубіла від холоду птаха…

…Працюючи директором клубу, Дмитро не пошкодував грошей і купив собі пальто, та не абияке, а найкраще. І йому не здавалося — на нього справді оглядалися дівчата й жінки. Це пальто не тільки робило його кремезну постать стрункішою, а й надавало елегантності. Воно гріло й ніжило тіло. У тому пальті навіть осінньої пори на холодному пероні, коли вітер розривав пелену дрібної мжички й кидав на людей холодними краплями, він відчував себе затишно. Електричку довелося чекати довго. А коло нього крутилася жінка: то підскакувала, щоб зігрітися, то щулилась, але не зводила погляду з його пальта. Молоденьке дівча в благенькій кофтині, з мокрим волоссям та синім носом… Ось вона підходить до нього і починає нахвалювати.

— У вас таке пальто! — чує Дмитро жалібно-заздрісні слова.

— Ти хочеш під пальто? — жартує Дмитро.

А їй не до жартів. Вона справді хоче. Вона стане так обережно, щоб не торкатися його, бо інакше загине від холоду. Дмитро збентежений: він не знає, що робити, а дівчина не зводить з нього благальних очей.

Добре, що надворі темно, що крізь мряку нічого не видно. Ну й гарний вигляд він має! Неначе брошка на його грудях лежить дівоча голівка. Дівчина принишкла, всім тілом удячно вбираючи тепло чоловіка, що пожалів її. І тільки-но підійшов поїзд, випурхнула з-під пальта, мов горобець з долоні.

— А де «спасибі»? — кинув їй услід Дмитро.

Одного разу, відмикаючи двері кабінету, побачив дівчину, що підпирала спиною стіну.

— Ви до мене? Заходьте.

Зайшла несміливо.

— Я прийшла подякувати.

— А ми знайомі? Щось не пригадую.

— Я з перону… з пальта… — і не знає, що казати далі.

— То це була ти? — здивувався Дмитро. — Ох ти, мокра птахо! Ну, сідай…

Вона вмощується на дивані, й, виправдовуючись, розповідає, що того дня зранку світило сонце, що вона лише на одну мить спізнилася на попередню електричку, що якби не він, то вмерла, мабуть, від того холоду.

— Було б шкода, — констатував Дмитро, бажаючи підбадьорити дівчину, що раптом похнюпилася.

Аж тут його покликали до зали.

— Мені вийти?

— Ні-ні, зачекай, — несподівано дозволив Дмитро.

Йому здалося, що коли вона зараз вийде, то він не встигне сказати їй, яка вона гарна. Вона, мабуть, саме для цього й прийшла. Русяве волосся спадало на плечі теплими хвилями і зовсім не нагадувало тих мокрих темних пасом, що звисали на очі того вечора. А очі… Які ж у неї очі! Одягнена пристойно, не без претензій, але зі смаком.

Коли він зайшов знову до кабінету, вона чекала його біля дверей і горобчиком випурхнула з них, як і тоді, з-під його поли. Дмитро розсміявся. Після цього щовечора, на танцях, він виглядав її, а побачивши серед гурту, кивав їй головою й ішов у своїх справах. Весь час намагався розгадати, чому вона так дивиться на нього. Утупиться очима і не змигне. Вона приходила нечасто. Дмитро навіть не усвідомлював собі, що він сам весь час думає про неї: як повела плечем, як значливо засміялася з подружками, вгледівши його. Він уже знав, що очі в неї карі, а ще — дуже маленькі ніжні долоньки, які так гарно лежать на плечах партнера під час танцю. Одного разу він запросив її на танець. Чому на пероні вона здалася йому такою маленькою? Через те, що дуже змерзла? І знову цей погляд…

Одного разу, їдучи мотоциклом повз вокзал, він побачив її — вишукувала серед калюж місце, куди поставити ногу. Тихенько під’їхав до неї:

— Знову змерзла? Сідай, я підвезу тебе.

Вона, не виявляючи страху, сіла позаду, а коли мотоцикл рушив, нічого не бачачи перед собою, мертвою хваткою вчепилася в Дмитра. Не бачила, що він везе її не додому, а до себе.

— Заходь, зігрійся, — відчинив перед нею двері.

— Не зайду.

Він з розумінням глянув на неї, а тоді гукнув:

— Віро Степанівно, в мене гостя.

Дівчина зайшла, Дмитро посадовив її під гарячу грубку.

— Роззувайся.

— Я не роздягатимуся.

— Тебе ніхто не роздягає. Грійся.

Він теж не роздягається: розмова не в’яжеться…

Чому йому раптом захотілося показати їй будинок, запитати, в який колір пофарбувати стіни?..

Потім Дмитро відвіз дівчину, повернувся додому, де його куточок, його ліжко, за оселею наглядає стара жінка… Бо Ірина переїжджати не хотіла і одно правила: «Знайди собі когось».

«А може, й справді одружитися з тою птахою? — думав Дмитро. — От тільки що я з нею робитиму? Ну, навчу її смажити яєчню. Та й смішно якось виходить, що начебто не я, а сама доля кинула мені в пазуху пару. Ще встигну одружитися. Попереду — робота на кіностудії. Попереду — все життя».

Він побачив її знову тільки за рік.

Повернувшись з чергової далекої подорожі, Дмитро, як завжди, поспішав додому і застав Ірину в товаристві молодого чоловіка та жінки.

— Він допомагає мені доглядати маму. Тебе ж нема, а її треба перевертати, перестилати їй постіль, — виправдовується Ірина. — Це мій учень.

— Добре, добре, — сказав Дмитро й вийшов з дому, ледве стримуючи гнів.

Сів на мотоцикл і помчав до того будинку, куди колись підвозив її. Квапився, хвилювався… Як він їй скаже, що хоче побратися з нею? І як він її знайде?

Як же він скучив за нею!

Побачив її відразу, але вона перша говорить йому:

— Я виходжу заміж…

І відгородилася від нього інтонацією, рухом, поглядом.

Цього разу вона вже не дивилася на нього, немов образилася за те, що він її покинув. Але ж не було між ними нічого!

Він не раз іще бачив її. Завжди підходила, люб’язно віталася й ображено дивилася, коли він спішив піти. Боліло йому, коли казала, що в неї все добре, хапало щось у душі болючим щемом.

Часом він згадував про неї, коли залишався наодинці з собою, хоч це було так рідко, бо біля нього завжди крутилися люди. Багато людей. А він був одинокий…

Скільки років минуло! А йому все нема до кого піти… Хіба що до неї…

Вона тихо радіє зустрічі. Вона завжди рада бачити його. І він знає про неї все. Знає, що в неї два сини і дочка, що чоловік загинув в аварії, що щаслива своїми дітьми й онуками.

— Зайдіть до мене, — просить щиро.

— Я зайду, — спішить погодитися вона, щоб не образився. — Я зателефоную.

Він чекає дзвінка, а після нього цілу годину стоїть біля воріт. А щойно вона приходить, не стримується й запитує, чому так довго йшла.

— Сиділа в парку на лавочці. Чекала, щоб сплив час, щоб не прибігти відразу, тільки-но ви покликали мене, — пояснює правдиво.

— Я чекав тебе стільки років…

Проте він шкодував не так за багаторічним чеканням, як за оцією годиною, що вона вкрала в них тепер.

І він бачить її молодою, а поряд з нею — молодого себе… Це колись дощ і вітер зробили все, щоб вони зустрілися.

І полетіли дзвінки з Америки: «Тату, сховай документи на будинок…», «Хай вона при тобі готує і їсть разом з тобою», «Їй щось треба від тебе…», «Багато грошей не буває».

Тамара заспокоює Дмитра Івановича, пояснює йому, що це нормальне хвилювання за батька. Нині такий час, що полюють на самотніх людей з квартирами. Проте він знає інше: дочка не зраділа тому, що батькові добре, що він сміється; вона стривожена тим, що через цю жінку він відкладе свій переїзд до Америки на непевний час, а їй гроші за будинок потрібні саме тепер.

Він ніколи не думав, що це таке велике щастя — сидіти в кімнаті й чути, як Тамара на кухні торохтить посудом, як щось подає, як із кухні линуть смачнючі аромати. І він засинає, сидячи в кріслі. Вона водить його по лікарях, робить уколи, примушує пити ліки, а він терпить і слухається, хоч раніше не слухався нікого. Та й не чекав цього від нього ніхто.