— Стань моєю дружиною, — попросив він Тамару одного разу й не знав, що хотів почути.

— Я заміжня, а заміжжя — це не тільки чоловік, а ще й діти.

Мовчали обоє. Це перша жінка в його житті, для якої йому нічого не шкода. «Я ж скупий», — нагадує собі сам і ловить кожний її рух, яким вона застібає йому куртку, перехоплює з його рук сумки, викладає випрасувані речі, подає на стіл обід.

Вона телефонує йому двічі на день, і він не відчуває себе самотнім.

Якось Дмитро в розмові чи то хвалився, чи жалівся: «Мене ще так ніхто не любив». Вона почула, і її огорнув невимовний жаль. Вона усвідомлює, що і його піклування про неї — це не просто страх залишитися самому. Хто її питав, чи не голодна, чи не змерзла, чи не стомилася? Ніхто. Вона вишукує те головне в цьому спілкуванні й знаходить його: у жодній ситуації нема роздратування — тільки радість. Іноді вона роздумує, що буде, коли дочка відвезе його в Америку. Адже неодмінно настане той час. Він погоджується про це слухати, однак не хоче їхати.

— Я патріот, розумієш? Що я робитиму серед чужих людей?

— У тебе й тут не залишилося знайомих.

— Ну що ти розумієш?

А вона сміється, бо думають вони однаково. Може, вже й немає друзів, проте є дороги, по яких ішли поруч. І звуки голосів на вулиці, за огорожею. І тиша в домі.

— Що показують?! — гримить голос Дмитра. — Хіба таке можна показувати на телеекрані?!

Найбільше його цікавлять політичні передачі й сама політика, вибори й кандидати. У них однакові обіцянки, однакові слова… Вони всі однаковісінькі.

Скільки разів йому хотілося розповісти Тамарі все своє життя, неначе прожити його наново! А вона дивилася на нього й милувалася ним. Красиво окреслені губи, м’які та широкі, свідчили про м’якосердя, хоч сам він і видавався критичним та іронічним. Прихована лагідність раз по раз пробивалася крізь клопоти, та він боявся бути нав’язливим.

Дмитро часто просив Тамару розказати про себе. Вона слухняно відповідала на його питання, а він намагався з тих окремих картинок скласти її життя й побачити себе поряд з нею. Розповідаючи, вона теж бачила його поряд із собою. Це було б зовсім інше життя.

— Я добре жила.

— Ну що ти розказуєш? Вона добре жила…

— Так, — не поступається Тамара, — я завжди відчувала себе щасливою. А це головне.

— Мовчи краще.

А поки… він ніжно торкається її обличчя.

— Ти що, — ховаючи замішання, сміється Тамара, — хочеш розгладити мої зморшки?

— Ні, я хотів їх тільки погладити.

Колись вони розійшлися, не зустрівшись, наче загубили щось таке, чого не мали. Але не забули про те. Не згадувати — не значить не пам’ятати.

— Ти згадувала мене?

— Ні, ніколи. Тільки хотіла побачити завжди.

Вони зберегли ніжне ставлення одне до одного, і пам’ять не зруйнувала того почуття.

— Ти б знімалася в мене, — каже Дмитро, розглядаючи на фото її, вісімнадцятирічну. — У тебе таке прекрасне личко.

— Та я ж не актриса! — сміється Тамара.

— Ну, рота ти ж умієш розтуляти?! А нащо тоді оператори?

І знову розповідає їй про кіно, про акторів, про фільми. Їх багато, вони з іншого життя, їх ніхто не дивиться, вони — наче діти в сьогоднішньому світі дорослих людей — довірливі до життя і наївні.

Часом Дмитро бурчить:

— Це ж треба! Так закохалася, що молоденькою вискочила заміж! Ти куди спішила?

— Не молоденькою… і не закохалася… — Тамару щось ображає в його інтонації.

Не ревнує ж він її.

— Тоді чому без любові вийшла?

— Він був дуже порядний і чесний. Я полюбила потім…

І спішить замовкнути, а згадки вже переносять її в ті далекі тривожні часи…

…Коли хлопець з гуртожитку почав ходити за Тамарою слідом, то вона з подружкою тільки сміялася з нього, з його довгого пальта, з кучерявого чуба. Однак його цікавість була така шаноблива, що якось Тамара вирішила: «То нічого. Поли пальта можна вкоротити, чуба підстригти». І запросила Василя до себе в гості.

Мама пригощала його борщем, пирогами, а на другий день він прийшов з другом Іваном. Розмовляли, сміялися, вивчаючи одне одного, а пізно ввечері Тамара провела хлопців на автобус.

За годину вони повернулися наче не свої — схвильовані й розшарпані. В Івана була розбита голова й закривавлене обличчя. У те, що вони розповіли, годі було повірити. Сиділи на вокзалі. Василь, згадуючи вечір, проведений поряд з дівчиною, яка так подобалась йому, збуджено сміявся й весь час допитувався:

— Як ти гадаєш — я їй подобаюся?

— Та хто їх розбере — цих дівчат…

Тут підходить молодик, ногою відкидає з проходу Василеву ногу.

— Порядок порушуєш!

— А ти хто такий? — обурюється Василь.

— Вийдімо краще надвір, там і поговоримо.

А під вокзалом почав грубіянити, погрожувати. Хлопці бачать, що він напідпитку.

— Я міліціонер! — вигукнув той і дістав пістолета.

Хлопці кинулися тікати на платформи. Василь видерся на поїзд, а Івана немає. Василь зістрибнув на землю й побіг. А тоді почув голос машиніста з вікна маневрового паровоза:

— Куди біжиш? Там твого друга вбивають!

Василь помчав туди, куди показав машиніст. Аж бачить — міліціонер б’є Івана пістолетом по голові, хоче, щоб той повернувся до нього спиною. Василь підбіг іззаду, висмикнув пістолета з рук нападника, повалив його на землю, підхопив Івана — і вони вдвох утекли звідти, дорогою вижбурнувши пістолета в кущі. А трохи отямившись, повернулися назад, щоб підібрати зброю. Що як хтось знайде її й наробить біди.

І ось вони стоять з пістолетом перед Тамарою.

— Давай сюди, я викину його в туалет, — каже сполотніла дівчина.

— Ні, ми завтра здамо його на заводі в штаб народної дружини.

На гомін виходять батько й мати.

— На нас напали…

І знову все розповідають.

Батьки вирішують хлопців залишити в себе до ранку. А тоді батько відвезе їх у сусіднє селище, щоб звідти вони вже їхали на роботу.

На ранок усе містечко оточили солдати. Перевіряли кожну машину. З автобуса висадили Івана, бо в того був розбитий лоб, і його друга. В Івана знайшли й пістолет.

Хлопців забрали. Сиділи вони в Києві на Лук’янівці. Мама повезла їм туди теплу одежу, а Тамара почала розшукувати й розпитувати, хто веде справу хлопців, щоб зустрітися зі слідчим. Підступила до кабінету, що на нього показав черговий, а заходити боїться.

— Ви до кого? — запитав її чоловік, що вийшов з кабінету.

— Мені треба поговорити зі слідчим, який веде справу двох хлопців.

— Я веду.

— Розумієте, — хоробро починає Тамара, — він мені ніхто…

— Ну, мабуть, не зовсім ніхто, якщо ви тут.

І Тамара переповіла слідчому все, що знала. Той уважно вислухав її й питає:

— Ви пістолет бачили?

— Ні.

Хлопці заборонили їй згадувати про пістолет: не бачила — і все.

— Якщо ваша розповідь правдива, то ви повинні якнайшвидше допомогти слідству. Дізнайтеся що до чого. Знайдіть свідків.

Тамара чомусь повірила цьому чоловікові з такими чорними очима, яких не бачила зроду.

Їхній сусід працює на станції вантажником. Батько пішов з ним на станцію, щоб знайти того машиніста і його напарника, які бачили все.

— Нічого не знаємо, нічого не бачили, — в один голос заявили чоловіки. — Нам тут ще працювати треба.

Тоді пішла до машиністів мати:

— Ви ж, певно, маєте дітей. Ті хлопці звідкілясь здалека, з якогось донецького села. У них немає нікого, хто б міг за них заступитися. У вас матері є?

Просила, молила за чужих хлопців, як за рідних синів, і один таки погодився свідчити.

А тому місцевому міліціонерові вже донесли, що Тамара домагається правди. Прийшов він до них у дім, сів на стільця й закинув ногу на ногу.

— Хто тут Тамара?

Зірвалася дівчина зі свого місця, стала перед чоловіком, як розтривожена квочка, і вперлася долонями в боки, наче викликаючи на двобій.

— Я!