Коли стара господиня захотіла провідати свого собаку, Варя погодилась, але в душі насторожилася: боялась побачити вияв приязні. І от вони вдвох зайшли в двір, та Аза повелася зовсім несподівано — так, ніби в двір зайшла сама Варя, а поруч нікого не було. Вона облизала Варі руку, заглянула в сумку і навіть чути не хотіла, як ласкаво гукала її жінка.

— Приходьте ще, — запрошує Варя, бо бачить, що це вже її собака.

Згодом у домі з’явилася ще кішечка, а навесні вилупилися курчата.

— Нащо воно вам — те господарство? — дивувалися знайомі.

Хто його знає, як пояснити ту невимовну втіху, що її дарують спостереження за живим тваринним світом. Одна біда — ніхто не може зарізати курчати. Продають усіх або дарують.

У сім’ї все наче налагодилося. Варя не страждає. Її душа вже не руйнується, а тільки спить, і це дає їй змогу бути успішною. Варя змінилась, але не стала ні гіршою, ні кращою. Колись із величезним зусиллям вона відривала себе від Бориса, і та нитка, що єднала їх, зашморгувалася на її душі, врізаючись так боляче, що аж пекло. Проте не рвалася. Варі здавалося, що падає в прірву, що вони з Борисом розпалися на дві половини, між якими нічого вже не лишилося, крім отої тоненької нитки. Сьогодні між ними компроміс, який, мов та зарубцьована рана, не дає відчути одне одного так близько й тонко, як раніше. Ще задовго перед Борисовими словами.

На роботі Варя не соромилася вдаватися до звичайного шантажу. Може, то в неї така робота? Повернувшись з Москви, вона чекала на подяку. Їй хотілося, щоб її похвалили. А що почула? Союзний міністр звернувся до українського з претензією, чому раніше не домовилися з міністерством суднобудування, а той навіть не був у курсі справи.

— Хто вам дав право розв’язувати в Москві міністерські питання?! — гримав на неї директор.

«А хто вам дав право не розв’язувати їх узагалі?» — подумки відповіла Варя питанням на питання.

Вона щиро вважала, що, поки не відчуваєш потреби в допомозі, все треба робити самій. От вона й зробила. У відділі вже працює ще одна жінка. Вони майже потоваришували й порозумілися. Вони, здається, однаково амбітні, але тільки під час нарад. Варя аж горить будівництвом житлового дому. Після кожних профспілкових зборів директор посилає всіх працівників з квартирним питанням до неї. Варя знову бігає по всіх інстанціях, її футболять із кабінету в кабінет, пояснюючи, що на всі її питання може дати відповідь тільки начальник управління капітального будівництва. І вона вмовляє директора поїхати з нею в міністерство.

— Ви дивна, — каже їй директор. — Хто хоче в міністерстві розв’язати якусь справу, той починає з технічки.

— Мені треба вище.

І от вони вже заходять у кабінет. Вислухавши Варю, чиновник поблажливо пояснює:

— Ви, мабуть, у капітальному будівництві недавно, бо не знаєте, що з такими справами слід звертатися до Марії Олександрівни?

— Так, я капітальниця молода, але ваші Марія Олександрівна, Наталія Миколаївна і Роза Яківна посилаються на вас.

— Що?! — чоловік зводиться над столом. — Ви гадаєте, що мені більше нема чого робити, як тільки слухати вас?

Рішуче над своїм столом зводиться й Варя.

— А ви гадаєте, що я прийшла до вас заради забави? Ми обоє на роботі, просто одержуємо за неї різні гроші.

Директор заводу схопився за серце й виповз із кабінету, а Варя сіла навпроти міністра.

— Ось я написала статтю в журналі «Советские профсоюзы». Хочу дізнатися, хто відповідає за те, що працівники заводів стоять у квартирній черзі по п’ятнадцять років, ще й стаж заробляють, щоб потрапити в ту чергу?

Начальник управління підійшов до карти, що висить у нього за спиною.

— Дивіться, скільки в мене по Україні заводів.

— А в мене один, — не здається Варя.

За тиждень завод дістав право на будівництво. Де ж те «спасибі»? Знову директор незадоволений. Навіщо йому ще одне будівництво?

Незадоволений і Борис, бо побачив, що в листку відрядження Варя записана як заступник директора з капітального будівництва.

— Коли тобі платитимуть як заступникові директора, тоді й працюватимеш там, — заявив він.

Несподівано для себе Варя погодилася з чоловіком. Ділянку під будинок затверджено, технічні умови одержано, документацію щодо реконструкції передано підрядній будівельній організації. Тепер можна знайти роботу й поряд з будинком. Хоч, певна річ, це не так і просто.

Борис хворіє, тож ніяка робота його не влаштовує. Усе викликає алергію.

Одного разу після наради Варя залишилися в кабінеті головного інженера, щоб вирішити, коли їхати на завод погоджувати будівельні конструкції. А в того вже не витримують нерви й мимоволі вихоплюється:

— От кинув би все і пішов працювати на водоканал. Там доба до трьох, план завжди є і три доби вдома.

— І я туди хочу, — каже Варя.

І влаштовується диспетчером. Це раніше, вісім років тому, вона боялася всього з відчаю та невпевненості в собі. А тепер вона не боїться жодної роботи — ні прибиральниці, ні міністра.

Проте перші дні роботи вразили своєю порожнечею. Навіть думала, що це не їй повинні платити, а вона — за те, що сидить і нічого не робить. Ну, випише дорожні листки водіям, ну, відповість на телефонний дзвінок і скаже, чому й на скільки перекрили воду, — оце й по всьому. Нічого її так не стомлює, як бездіяльність. Тягнуться хвилини, години, день. Їй здається, що цю службу вигадали, щоб люди не докучали дзвінками начальству. А з диспетчера що візьмеш? От вона й пропонує начальникові водоканалу:

— Григорію Васильовичу, може, варто виконати письмовий опис схем водогонів і каналізації з усіма засувками, зазначивши коло кожної з них, яку ділянку вулиці чи міста вона перекриває? Хіба можуть усе втримати в голові слюсарі аварійних бригад?

— Наші слюсарі все можуть. Вони навіть пам’ятають, де і який вентиль уже нічого не держить. А взагалі з часом ми тут повісимо електричну схему, на якій запалюватимуться лампочки.

— Це ж тільки з часом, — докоряє Варя. — Та й хто виконає схему без опису?

До Варі часто вдаються по раду водії та механіки: хтось — щоб дізнатись, як знайти через Червоний Хрест місце поховання батька, що загинув під час війни за кордоном, хтось — з якимись майновими питаннями. Вони її поважають.

Водоканал — це важливий живий організм забезпечення міста, і його вагу серед інших підприємств неабияк применшено. Найголовніші вади системи каналізації закладено ще на етапі проектування: усі каналізаційні насосні станції побудовано на берегах річок або ставків. Коли нема електрики, то, щоб не залило станції, черговий відкриває вентиль — і весь потік нечистот потрапляє у воду. Те саме відбувається й тоді, коли черговий просто хоче відлучитися або поспати. Щоб усунути порив, часто-густо треба копати яму. І тут проблема: і на водогонах, і на каналізаційних мережах працюють ті самі екскаватори.

Місцеві в річці давно вже не купаються, але влітку сюди на відпочинок приїздять діти!.. Варя не хоче миритися з таким нехлюйством, однак її ніхто не чує. Не можна мати себе за ніщо. Тут мало бути чесним — треба діяти. І вона починає боротися.

Ігор нетерпеливиться. Нарешті довгождана прогулянка з мамою. Мамі можна розповісти все. Вона не перебиває — тільки слухає. Вони ще не знають, куди підуть у Києві: їм будь-де добре вдвох.

На платформі, чекаючи електрички, люди перешіптуються й кажуть про якусь аварію на Чорнобильській АЕС. «Але це не привід не їхати до Києва, — подумки розважає Варя. — Чорнобиль той далеко, а аварію ліквідують». Однак хвилювання не минає. Чомусь згадується сон проти суботи.

Варі снилося, що покійна мама відчиняє їй двері в комірчину, а там стоїть величезний рулон чорного оксамиту. «Відріж собі на сукню», — пропонує мама. «Не хочу. Тут усім вистачить», — відказує Варя.