Чому опустилось так низько небо, замовкло листя. Де сонце, квіти, люди? Хай би знову і знову розповідала про своїх учнів, пишалася ними. У її житті були тільки учні. Учителями Наталі були діди. А мама десь як ніжність, як пісня, як подих любові, як підстрелений птах — невже Наталя в неї нічого не навчилась? А від кого в неї тоді бажання жити в любові й цей сердечний щем від зустрічі з прекрасним, від чужого горя і від спочуття?

Мама була. Була — і її більше немає. І ніколи не буде. І не можна вже відкласти на потім ні розмови з нею, ні побачення. Вона проґавила матір.

Наталя після смерті матері опинилася в тому стані відчаю, коли так хочеться змінити хоч щось у житті, яке зникає, — та це не вдалося нікому. Вона сумує за матір’ю, у кожній речі, що їй належала, ловить її дотик, у кожному клаптику паперу, написаному її рукою, — слід думки. Мати не відійшла — вона прийшла до неї. Може, вона стоїть поряд? Наталі боляче від того, що відчутніше переживає відсутність матері, ніж її саму, коли та була живою. Вона вперше почувається дочкою, тільки дочкою-сиротою, стала невпевненою й слабкою, їй треба, щоб її жаліли і підтримували. Коли Лариса була в цьому житті, Наталя знала, що помер батько, дідусь, дід Хома, дві баби — Орина і Оляна, та тільки зі смертю матері вони пішли, поряд з нею вона не відчувала їхньої відсутності, а тепер вона сама, за її спиною ніхто не стоїть. Ніхто не пам’ятає її дитинства, ні з ким згадати щось дороге, доспівати пісню. До неї прийшло розуміння, що все її життя — це те, що приходить з батьками: їхні родичі, знайомі, друзі — усі дарують тобі любов, ласку, дружбу, і це все для тебе. На якомусь етапі щось змінюється, з’являються нові родичі, друзі, але в їхніх спогадах нема твого дитинства; і ти почуваєшся сиротою. У кожному живе дитинство — від колиски до смерті.

Сліз немає. Наталя не плаче, вона тільки весь час кудись поспішає, транспортом не користується, не відчуває втоми, скільки б не пройшла — вона хоче втекти від себе. Розмовляє з мамою, виправдовується, виправдовується, кличе її до себе, співає подумки її пісні — може, мама прилетить до неї тією ніжною голубкою, про яку вона так часто співала замолоду. А тоді раптом вражає думка, що вона сама перестала зовсім співати, як тільки вийшла заміж. Анатолій… він під час похорону все взяв на себе, і так само непомітно зник, як і прийшов — вона його не зупинила.

Наталя їхала до Києва, бродила містом, заходила у виставкові зали, читала анонси концертів і вистав — та боялась розчарувань від якихось нових сучасних прийомів у мистецтві: шукала щось давно забуте і рідне, як дідову пісню, як «Полонез Огінського», як «Апасіонату Бетховена», — усі афіші запрошували на шоу. Першим концертом, на який їй захотілось потрапити, був концерт Хворостовського. Ціна квитка не лякала, вона візьме квиток на одне з найкращих місць. Що вона чекала від концерту? Не знала, а сама тривожилась, хвилювалась і тихо раділа. При перших звуках голосу славетного співака її охопив такий захват, відгукнулись струни її душі на кожну ноту, ніби якась таємнича сила виривала її з лап байдужості й обіцяла злет в осяйну даль. Наталя фізично відчувала, як з неї, ніби шкіра з гадюки, сповзають усі нашарування, що тримали її у відчаї від безвиході, вона ніби відроджувалась від цих звуків, а з очей лились сльози. Хотілось побачити поряд когось дорогого, і вона оглядалась на сусідку, таку, як і вона, пенсіонерку, й зустрічала звернений на неї погляд з таким самим бажанням розділити чарівну мить єднання з прекрасним. Співак співав, і все, що згадувалось під час співу, ставало іншим. Ніби якась невідома сила вела його голос, який усім відкривав шлях до добра і краси. На сцені був співак у чорному костюмі, у залі — вдячні слухачі. Ні кольорового підсвічування, ані диму чи туману, ані підтанцьовування — тільки голос, що лився в залу, тільки музика у виконанні музикантів Національного заслуженого Академічного симфонічного оркестру України. Запам’ятались назавжди миле правило співака підносити букети квітів, якими нагородили його вдячні глядачі, музикантам з оркестру та шанобливі вдячні погляди, якими обмінювалися співак з диригентом, радіючи плідній співпраці, успіху, аплодисментам. Пізніше Наталя не могла усвідомити, що найбільше впливало на неї — і голос співака, й оркестр сплітались у чарівну мелодію торжества мистецтва.

А з місця праворуч жінка стурбовано поглядає на заплакану Наталю. І залишається поряд під час антракту. Жінці здавалося, що та потребує допомоги. І це почуття незнайомки тільки підсилило враження від концерту. Коли жінка дає свою візитку, Наталя щиро обіцяє, що зателефонує їй обов’язково.

Пізніше Наталя почала зустрічатися з нею, і під час цих коротких зустрічей складалось враження, що та тільки на неї чекала, що їй радіє більше, ніж іншим. Розповідала про чоловіка, якого втратила через важку хворобу, про онука, сама була схожа на молоду дівчину, що кохається тільки у звуках. Усе, що відбувається в керованому нею музично-концертному центрі, ніби плине саме собою. Підказувала Наталі, які виставки бажано відвідати, які концерти. Давала зрозуміти, що відірваність від мистецтва та світу музики заблокувала прояв любові — вона нікуди не ділась, вони не могли жити одне без одного, та виснажували одне одного: Анатолій — підозрою, а Наталя — невисловленими претензіями. Усе минеться.

І після смерті мами Наталя всю свою тугу намагається перелити у звуки, вона не хоче звільнитись від неї, і не зможе, вона тільки хоче, щоб цю тугу почула мама через звуки музики.

І коли мила Тетяна запропонувала поїхати до Львова, куди вона повезе свій спектакль «Привиди опер дому Булгакова», Наталя відразу погодилась.

— Мені не радять. Застерігають, що спектакль на сцені Львівського театру російською мовою можуть закидати яйцями.

— Ви не боїтесь?

— Ні, — сміється весело.

— Тільки чому ви так дивно назвали свій спектакль?

— Я знаю, що дивно. Та коли я працювала над ним у будинку Булгакова, я спілкувалася там із цими привидами з опер.

Наталина душа завмирає в розгубленості.

— Ви все відчуєте, — заспокоює Тетяна.

Наталя бродить чужим містом, на все дивиться без цікавості, переходить з одного транспорту в інший — розглядає старовинні будівлі й вигадливі особнячки, парки й пам’ятники, обличчя людей і їхній одяг, механічно підслуховує чужі розмови, ловить чужі усмішки та сама посміхається у відповідь.

Місто дає себе роздивитись і впізнати — Наталя чекає зустрічі з жінкою, що так настирно вмовляла її приїхати до Львова, відвідати спектакль, який вона привезла, і відчуває, що стає залежною від неї. Поряд з нею її огортає спокій, не той байдужий, схожий на смерть, а той, що відгороджує її від тривог, непорозуміння, горя і готує її душу до сприйняття прекрасного. Ця жінка подібна до багатого на мелодію оркестра — вона сама як мелодія, ніби витворена з музики, привітності, краси та звуків, про які вона знає все. Знає професійно, душею купається в них, і всі свої знання й набуток несе людям. Хто їй Наталя? Жінка в літах, що втратила рівновагу? Випадкова знайома? Вона розповідає їй про доброчинність — і Наталі теж хочеться бути серед тих, хто поспішає на допомогу; про славетного Козловського — і жінка дає собі завдання знайти й прослухати його романси, щоб відчути вплив його голосу. Усе, про що говорить Тетяна, вимагає відчуття. Здається, того, що знає вона, більше не знає ніхто.

Зустрівши подругу, Тетяна уважно дивиться Наталі в очі, на мить замислюється і радить:

— Вам треба піти у вірменський християнський собор, — і везе туди Наталю.

Один з перших християнських соборів, збудований ще до поділу церков за націями.

Вхід з вулиці лежить через хачкари, що стоять по обидва боки доріжки, — похилені камені з давніх поховань із вибитими на них хрестами стоять у журбі й ніби плачуть. Стоять як сторожа, чи на сторожі. Вони звертаються до душі кожного, хто не несеться безтямно усе роздивитись, а йде в церкву.