Коли Наталя зібралась у Москву, уперше за останні двадцять років, раділа, незважаючи на сумний привід. Перед поїздкою по телефону довго радились, як хворому Геннадію, що в тяжкому стані лежав у лікарні, пояснити свій приїзд, щоб він не пов’язав його з погіршенням свого стану: сестра жінки їхала не в гості, а підтримати Людмилу у важкий для неї час.

— Скажеш, що проїздом, що їдеш до родичів…

— Через Москву?

Під’їжджаючи до Москви, не могла зрозуміти, що було не так, як колись; не було радісного хвилювання, того чекання зустрічей у столиці зі знаменитими акторами, музеями, вулицями й площами, з яким їхали всі, — цей настрій раніше передавався всім стриманою посмішкою, доброзичливим поглядом. Колись… колись, їдучи в Москву, одягалися якнайкраще — сьогодні все буденно, без урочистості й настрою люди тягнуть свої речі й зникають у лабіринтах метро. Ті чудові підземні станції… та Наталя з сумом констатує, що вона не милується розкішшю, а вперше бачить недоцільність у транспорті дорогих розписів, мозаїк, урочистих скульптур. Вони ніби залишились після свята, яке давно минуло. Довкола тільки люди в робочому одязі з клунками. Сила-силенна клунків. Скрізь заклопотані обличчя, байдужі очі — зникла доброзичливість, і вона з таким же настроєм роздивляється місто. Москва, що запам’яталась багатолюдними вулицями, вражає незупинним потоком транспорту — перехожих ніде не видно, тільки на зупинках.

— Чому вирішила, що в Москві час зупинився? — глузує сама з себе Наталя й спішить до сестри.

Під дверима палати в лікарні знову тихо радяться, як пояснити Геннадію свій приїзд, а його цікавить зовсім інше. Побачивши відвідувачку, він раптом оживляється й замість відповіді на вітання спішить запитати, ніби Наталя може зникнути:

— Як ваша сучка Тимошенко?

— Не знаю, — а сама справді не знає й дивується, чого це так цікавить Геннадія.

Не може зрозуміти сестри, коли та заявляє їй претензії від усього російського народу.

— Ви нас не любите!

— Кого «вас»?

— Україна не любить Росію.

— Людочко, я й не задумувалася ніколи над цим. Я люблю дітей, родичів. Про що ти?

— Ви залишили наших дітей без цукру!

— Може, і без сала? — пробує жартувати, але бачить, що все не так просто. — Зупинімось, ми ж сестри. Не знаю, що пишуть ваші газети, та ми самі не можемо поїсти свій цукор, щоб не дати вашим дітям.

Напруження не спадає.

— Краще поговорімо про рецепти.

Наталя, не відвідавши жодного музею чи виставки, поспішає додому. А вдома йде передвиборча компанія, і Наталя відчуває: якщо так цікавляться нашими політиками в сусідній державі, треба бути більш уважними. Знову і знову приходить на пам’ять той сумний випадок із загибеллю В’ячеслава Чорновола. Скільки людей жалкувало за ним, стільки ж і раділо, лише смерть виявилась милосерднішою за людей, вона повернула Україні її вірного сина, як про це говорили у Верховній Раді депутати з приводу його загибелі, ніби забули, як таврували весь час до цього зеком. І хто ці депутати? Усе в омані.

Одержавши листа від Валентини, в якому та обіцяла приїхати до сестри, рахували кожну днину. У день приїзду Наталя, накривши святковий стіл, поспішає на вокзал зустріти тітку з поїзда.

За ті короткі хвилини чекання згадує милі моменти, коли в дитинстві з обожнюванням дивилась на тітку — студентку молоденьку і красиву, і це захоплення залишило слід на все життя. Ось вона з’являється в тамбурі вагона. Наталя готова зняти її майже на руки, щоб та не звихнула ногу, не спіткнулась — така худенька і швидка в рухах; зійшовши на перон і перевіривши свої речі, повертає до Наталі обличчя. З тітчиних уст злітає насилу здержуване запитання:

— А як ваша сучка Тимошенко?

Що це? І забувши про любов до тітки, що роками гріла душу, Наталя не стримується:

— Тітонько, я як тітку тебе дуже люблю, але як громадянці сусідньої країни забороняю тобі зневажливо говорити про нашу країну, її уряд і політиків. Ми ж до вас не ліземо!

— Ти чого це? Подумаєш, зачепили! В усіх газетах це пишуть, — а сама дивується різкості племінниці. «Така стримана і покірна», але відтепер про політику мовчить.

Здається, ще одне слово про політику — і вона посадить її в той же вагон і відправить назад у Білорусь. І в Москві, і в Білорусі якийсь хворобливий інтерес до політиків в Україні.

Сестри цілими ночами згадують прожиті роки. Наталя їм готує смачні страви, та з кожним днем стосунки стають усе напруженішими. Спогади й розмови про минуле все одно повертають на політику, і коли настає день від’їзду Валентини, Лариса признається Наталі:

— Я від неї так стомилась.

А Валентина, сідаючи в поїзд, теж не стримується:

— Твоя мама неможлива.

І все це через політику — різний час, різні країни.

Цей день був найкращим і найбільшим святом у її житті. Скільки їх було? Кожного першого вересня цілий день була думками в школі — ніби відчувала запах свіжопофарбованих парт і підлоги, чисто вимитих вікон, слухала лунку порожнечу коридорів, яку з першим дзвоником розірве молода енергія школярів. Змінювались часи, учні, батьки — та перше вересня завжди було святом. Тільки в останні роки все частіше чує з екранів телевізора, що страйкують учителі, вимагають заробітної плати — для вчителів завжди були нелегкі часи, від них перших країна чекала громадянського обов’язку, але і школа серед багатогранного життя посідала одне з найважливіших місць. Що б не відбувалось, діти завжди були охоплені школою, навіть після війни не було жодної загубленої дитини.

Лариса швидко переключає свої думки на радісні події, по телефону вітає своїх колег з першим вересня. Для правнуків давно заготувала подарунки — звичайно, це книги. Та щось тривожить серце, давить у грудях. Добре, що в неї свій лікар — Наталя: і уколи зробить, і вислухає; однак Ларисі хочеться, щоб приїхала «швидка», щоб поскаржитись лікарям, а ті будуть її обнадіювати і заспокоювати.

Наталя просить матір зачекати трохи, ще кілька днів, коли онуки підуть до школи, а потім вони вдвох розберуться. Та коли вона приходить увечері до матері, приїхавши від дочки, Лариса радісно повідомляє, що їй порекомендували лягти в лікарню, аби підтримати серце, й вона сама обійшла всіх лікарів, висиділа всі черги, зустріла дуже багато знайомих і лягла в лікарню, а на ніч прийшла додому.

— Мамочко, може, не треба в лікарню?

— Я там полежу, проколюсь, а на ніч буду приходити додому. У мене така уважна лікарка.

Наступного дня приходить Наталя в лікарню, мама їй радіє так, ніби вони місяць не бачились. А в бесіді з лікарями Наталя просить не ставити їй крапельниць.

— Чому ви їх так боїтесь? Хай підлікується.

Поспішає Наталя до Лариси перед тим, як та піде в лікарню, а мати радісно сміється, повідомляє про такий щасливий день — їй подзвонили всі онуки й Людочка.

Перед тим як поїхати до онуки, Наталя заходить до матері в лікарню.

— Мамочко, краще я заберу тебе додому.

— Ні, я долікуюсь і прийду. Мені тільки в грудях давить. Може, минеться.

— Але ж тобі не стало краще?

— Мені серед людей краще… Тут мої учні лежать. Іди та принеси мені винограду, тільки найкращого.

Коли Наталя приходить у кінці дня до матері, до неї виходять лікарі, вони щось говорять, а вона нічого не чує — вона все знає. Заводять у санпропускник, де на ношах лежить її мама. Лариса механічно зауважує, що ноші навіть простирадлом не застелені. Заходить медсестра, заносить стілець і краплі. Наталі нічого не треба. Вона просить усіх вийти, зачинити за собою двері й опускається перед матір’ю на коліна.

Що вона наробила? Вона проґавила свою матір! Чому перша не простягала руку, не дарувала ласку? Чому чекала, а не пригорнулась сама? Чому вирішила, що мама її не любить? Може, це вона сама не допускала до себе маму — робота, діти заповнювали її життя, і їй без мами не було порожньо, а та відчувала провину, що не може жити без любові.