— Іриночко, дорога, дуже рада вас бачити. Прийміть гостинець від щирого серця.

І подає Ірині пакунок з мандаринами. Звичайно, таке диво можна дістати тільки в спеціальних магазинах.

— Беріть, беріть і вибачте, що ті апельсини, що я передавала вам з Ігорем, були трохи прив’ялі.

Ті апельсини? Він поїв їх сам? Ірина їх не бачила, як більше не хоче бачити Ігоря. Він викликає в неї нехіть. А Діма? Хіба Ірина не бачить, що він любить її, як люблять родичів: захистити, нагодувати… Він розуміє її, але де той шалений пал, у якому згоряють герої її оперних партій. Він уродливіший і розумніший від усіх її знайомих. Він свій, проте її спиняє його мужицьке — ні, не походження, а ставлення до всього. А де ж поезія?

— Дивись, — обережно просить мама, — тобі вже двадцять три роки. Такі, як Дмитро, долі не лежать. Таких швидко окручують.

— Не окрутять.

— Вийдеш за нього?

— А якщо я когось зустріну чи покохаю?

— Виходь заміж, а те все буде.

Ні, вона не вийде. Вона його тільки прив’яже до себе. Прив’яже тією мотузкою, за яку можна буде смикати все життя.

Ірина приїхала додому з табору разом зі своєю двоюрідною сестрою Ларисою. Цілий день вони були разом: ходили до лісу й на річку. А вночі Ірина прийшла до Дмитра на горище, на сінник, — ласкава, спокійна та ніжна. Пригорнулася покірно, і він її обійняв.

Уранці, голублячи дівчину, Дмитро прошепотів їй у вухо:

— Я не хочу ніякого весілля. Розпишімося тихенько — і все.

Дівчина, вивільнившись з його обіймів, промовила діловито:

— Ми не розписуватимемося. Поживімо краще так.

Дмитро був ошелешений. У його голові з’явилися самі питання: «Як так, то й так, але чому, навіщо? Дівчино, хто ти мені — дружина? Любка? Хто?» Однак він погодився:

— Як знаєш.

І залишився жити в її будинку. Крім основної роботи, він брався за все, що тільки могло дати родині прибуток. Ірина вчилася й сподівалася дитини — дівчинки.

Дмитро не міг зрозуміти, чому вони так часто сваряться, звідки в цієї жінки стільки неприязні до його справ. Хоч своїй матері вона казала, що їй однаковісінько, що він робить. Аби гроші приносив.

Якось Дмитро пізно вночі повернувся додому останнім поїздом з конференції, де він фотографував усіх учасників. Фотографією він заробляв чи не найбільше.

— Ти де був? — вибухнула гнівом Ірина, вирвала з рук його улюблений фотоапарат і розбила об одвірок.

Дмитро зібрав валізу й пішов до матері. Це вже не вперше. Живе в неї, аж поки приходить Ірина й забирає його.

Одного разу Ірина кудись збиралася, уникаючи розмови і з мамою, і з Дмитром. Уся аж сяяла ніжністю, наспівуючи якусь милу простеньку мелодію. Була ніби одна в цьому будинкові, в усьому світі й раз по раз запитувала Дмитра, котра година… А в нього зупинився годинник. Коли почула, як простукотів поїзд, на який вона так нетерпляче чекала з самого ранку, а може, й значно раніше, — замовкла. Довго-довго сиділа така байдужа, нерухомо дивилася поперед себе й нічого не бачила. Скидалася на птаху, що довго билася в клітці об пруття і здалася.

Дмитро до смерті не забуде ні її зіщуленої постаті, ні розпачу в очах. Йому хотілося втекти від того смутку, чи виштовхнути її за хвіртку, щоб бігла, доганяла той примарний світ, який допіру був так близько. Надія тихо вмирала в її очах. Умирала довго, поступаючись місцем холодному спокоєві.

«Куди ж ти бігла? — кортіло спитати Дмитрові. — Ти ж вагітна!» Не закутати її цього погожого дня, не пригорнути — хотілось її вдарити, кричати, бо в самого боліло серце від утрати. Вони обоє щось утрачали в собі.

…Дмитро ставив будинок. Ніхто йому не допомагав — тільки батько дав сімнадцять тисяч цеглин. Крім основної роботи в клубі, Дмитро працював сантехніком і електриком у будинку письменників, а ще будував селищну дитячу лікарню. Головний лікар бачив, як під вправними руками, цеглина за цеглиною, зводяться стіни нової будівлі, і наказав годувати майстра з лікарняної кухні, щоб не їхав додому на обід, щоб діти якнайшвидше дістали нове приміщення. Дмитро не знав простоїв: у чергу до нього ставали замовники приватних будинків, бо все в молодика виходило якісним і добротним. Абияк працювати він не вмів. Підказував іншим, за грішми не ганявся, а кожну зароблену копійку витрачав на омріяний власний будинок. Довгі чотири роки він власноруч і мурував, і стелив підлогу, і майстрував вікна та двері. Хіба що штукатурити наймав інших. Після сварок ночував уже не в матері, а у врем’янці.

За цей час народилася донечка. Пологи в Ірини були дуже важкі. Лікарі сказали, що їй не можна більше народжувати. «Бідолашна, — журився Дмитро, — це все наслідки страшного голодного дитинства». «Їсти треба було менше, більше рухатись, а то з’їла під час вагітності цілого Васька», — бурчала свекруха.

Дмитро м’яса з кабана не їв. Не міг. Той кабанчик, якого він привіз у мішку, ходив за ним слідом, мов собака. Інколи в клубі йому доповідали:

— Дмитре Івановичу, ваш Васько прийшов.

А той стояв на порозі й викликав хазяїна легеньким порохкуванням.

Коли Дмитро приходив купатися на річку, то там уже заставав кабанчика. Той першим туди прибігав манівцями. Як такого їсти?

Дмитро й Ірина вперше з донечкою на руках прийшли в гості до батьків. Тато був у доброму гуморі й виніс невістці подарунка:

— Ну, а тепер сподіваємось онука.

— У мене більше дітей не буде. Що ваш син зробив, то й народила.

Вражені такою нетактовністю своєї велемудрої невістки, батьки спочутливо поглядали на сина, а коли батько з сином лишилися наодинці, той почав дорікати:

— Узяв голу й босу. Зі старців. Навіщо?

— Вона буде лауреаткою Сталінської премії.

— Мені невістка потрібна, а не лауреатка. А ще — онуки.

Дмитро мріяв про сина, сам був з родини, де завжди було багато дітей. Він не уявляв сім’ю з однією дитиною, а тому й далі добудовував на другому поверсі веранду й кімнати, готуючи будинок для великої родини.

А залізничні колії ведуть у все нові місця, не дають думкам затриматися на чомусь дорогому… Ці руки залізничних колій манять, запрошують, нагадують. Він іде за ними… Він шукає, він згадує… От тільки не може знайти на цих шляхах тих, хто його любив, кого любив сам… Піклувався за всіх, старався, щоб близькі мали все, щоб у нього все було… А що в нього було? За чим тривожно жалкує душа? За тим, що не збулося… А пам’ять крутить і крутить стрічку його життя.

Сидить Дмитро Іванович над атласом залізничних доріг, і на ньому немає місця, де б він не побував, відколи почав працювати на кіностудії.

Ще замолоду він з натхненням узявся працювати директором будинку культури й так організував там роботу, що той будинок став справжнім клубом зацікавлень. З’явилися гуртки, закружляла молодь у танці, і майже всі потяглися до кінозали. Тільки-но країну облітала реклама фільмів, що от-от мають вийти на екрани, як у його кінозалі вони вже йшли. Він умів домовитися з жінками з кінопрокату. Завжди був уважний до них, не забував привезти ні перших суниць, ні яблук зі свого садка. Американські стрічки крутили тут не на стареньких масових кінопроекторах, а на списаній апаратурі з кіностудії — от і поспішали люди до цього будинку культури, що став справжнім культурним осередком. Лекції, виставки, олімпіади художньої самодіяльності, танці, гуртки, спортзал, кіно… Він цілком віддавався роботі, з усім запалом своєї працьовитої натури, зробивши все, що тільки можна було зробити.

У нього — дім, дочка, жінка, яку він думав любити все життя, а от сім’ї нема. Кожне живе, як собі знає, і кожне самотужки йде до своєї мети. Принаймні їм так здається. Мрії — це ще не мета. Вони просто живуть, як випадає, і кожне за чимось сумує.