Приніс. Запалили невеличке багаття й заходилися грітися. На викрик «Шнель!» ми мали негайно закидати вогонь глиною, щоб начальство не застукало. А охоронець ходив навколо ями і співав «Катюшу».

— Де навчився, — спитав я його.

— В Україні, — відказав він. — Там — вродливі дівчата. І дуже гарно співають.

В обід з тюрми привезли баланду. Наш сторож на якийсь час зник. Ми без варти. Та ось він повернувся й приніс у полі шинелі шматки хліба, що їх назбирав у їдальні. Подав нам у яму й вигукнув:

— Оце комунізм! — а тоді почав: — Гітлер майнер! Що він зробив для мене доброго? Я жив у Берліні з батьками, сестрою і зятем. Ми тримали невеличку пекарню. Усією сім’єю працювали: купували борошно, пекли булочки, продавали. Коли прийшов Геринг, то кругом з’явилися великі фабрики. Конкуренція нас розорила — ми стали безробітними. Зятя вбили, а його і мій будинки розбомбили американці. Де ті золоті гори, що їх обіцяв Гітлер? Та й нащо вони мені?

Незабаром вісімдесятьох арештантів відправили у філії тюрми — в міські бараки. Одна з таких філій була й у місті Млаві. Згодом я довідався, що тих усіх в’язнів розстріляли.

З Носажева мене перевели в Зольдау. Серед нас у камері опинився німець років сорока п’яти. Йому внесли ліжко, матрац та одіяло. Це був машиніст паровоза. Його локомотив захопили наші. Він весь час курив, хоч нас за куріння били до смерті. Ні на перевірці, ні на зарядці, ні деінде його з нами не було. А в камері він ходив безперестанку, наче лев за ґратами в зоопарку.

Одного ранку прокидаюсь і розповідаю сусідові-поляку сон. Я підвішений у дитячій колисці на мотузяних вервечках під банею Ісакіївського собору замість маятника Фуко. Колиска гойдається, а мені холоне в грудях, як завжди на гойдалці. Аж дивлюся — собор цей у глибині яру: і вікна дзвіниці, і моя колиска нарівні з землею. Наблизившись до вікна знадвору, в колиску легко вскочив мій син Только — сміливий та веселий. Та ось я вже нанизу, де повно людей, і серед них вісім наших військовополонених. У соборі всі чомусь показують на мене: мовляв, поводжуся непристойно — не скинув кашкета. Один з натовпу пояснив: «Таж він руський. Йому дозволено. Бачите — ті восьмеро теж у кашкетах».

— Значить, незабаром вийдеш на «волю», — відказав сусід.

Щосуботи ввечері нас шикували на перевірку. Той, чий номер називали, мав ступити крок уперед і голосно назвати своє прізвище. А вранці у неділю всі названі арештанти йшли на «волю».

Справді, цього разу серед них був і я. О шостій ранку наш невеличкий гурт провели через двоє воріт, наказавши йти на біржу праці. Ми рушили вулицями містечка, що прокидалося зі сну. Ось і низенький будиночок з палісадничком на розі вулиці. Це і є біржа. Всі розсипалися, бо нас ніхто не охороняв і навіть не супроводжував.

Людей на вулицях більшає. Серед них багато солдатів. Наші перестрівають їх і просять щось попоїсти. Виходжу за хвірточку і я. Дивлюсь, у кого в руках є хоч щось подібне до їжі. Не можу зважитися: той — гордий, цей — військовий, далі — вичепурена дама. Не можу. Та ось іде, точніше кажучи, пробігає, бідненько вдягнена дівчина — мабуть, служниця — з половинкою хліба в сітці.

— Пані, дайте хліба, — насилу вимовляю.

Вона на мить зупинилася, побачила в мені людську подобу з кісток і крізь сльози сказала:

— Це не мій хліб. Зачекайте. Я повернуся. Я дам свій хліб.

Не дочекався, бо нас загнали в приміщення. За мною і ще за однією з району Оструде приїхала молода дівчина-німкеня і пояснила, що я маю їхати до Туровіца. Та одна була сестрою поліцая. Червонощока. Її покарали за те, що побилася з хазяйкою. Працювала у в’язниці на кухні. Дала мені з тюремної кухні два прісні сущики завбільшки зі шпульку.

У вагоні нема де й голці впасти. Переважно солдати. Узяли на жарти дівчат. На мене жодної уваги.

Доїхали до станції. Виходимо з вагона. Навпроти мене стоїть шеф. Я привітався і став позаду нього. Моя супровідниця доповіла йому, що доправила раба. Він, як справжній кавалер, наговорив їй усяких компліментів, а коли за три хвилини рушив поїзд, голосно спитав:

— А де ж він?

Та засміялася й показала на мене. Тоді він повернувся й вигукнув:

— До дідька! Маєш багато вошей?

Коли ми прийшли у фільварок, то сусідка — полька, що дружила з Настею, мене не впізнала. Отак з людини за місяць збили м’ясо.

За наступний місяць, доячи корів і додаючи до хазяйських харчів крадені курячі яйця, я знову вбився в силу й погладшав.

Січень 1945 року… Тривожні дні для німців. Дванадцятого-тринадцятого числа наші війська пішли на прорив. Удалечині чувся рух людей і техніки. До нашого фільварку ввечері теж заїхало три підводи, навантажені домашніми пожитками. Серед жінок і дітей — кілька військових зі зброєю, в маскхалатах. Зупинилися на ніч.

З підвід до нас на горище піднялася жінка років п’ятдесяти — білоруска. Вона з дочкою колись добровільно пішла на службу, але дочку силоміць забрали на завод, а її залишили в маєтку німецької господині. Військові вдають, ніби вони чоловіки власниць транспорту, а насправді присталі до них по дорозі солдати.

Завтра й нам доведеться евакуюватися. З газет ми довідалися, що десь на захід від Данцига наші війська вийшли до моря. Значить, наші господарі-прусаки вже відрізані від основної Німеччини.

Старанно ладнаємо все в дорогу. Я запропонував у затиллі возів зробити корита на зерно, щоб можна було годувати коней на ходу.

До клуні, де ми готуємо крупи на мливо, зайшов хазяїн, промовив кілька слів і заплакав.

— Шефе, а ви не їдьте, — сказав я.

— Павле, ти не знаєш більшовиків, — пояснив він.

«Знаю, — подумав я. — І не тільки про більшовиків, а й про страхіття фашизму. Боїтеся розплати — от і все».

Між рабами була домовленість: вирядивши хазяїна за обкопане село, повертатися назад. Наш господар виїхав останнім, навантаживши добром дві гарби. Трійкою правив сам, а парою — поляк Віктор. Лишилося нас у селі двадцять душ: сім чоловіків і тринадцять жінок. Усі пішли по дворах. Скрізь було все відчинене. Багато хто з німців залишив у маєтках і одяг, і взуття, і тварин. Я попросив колишніх наймитів, щоб вони насамперед нагодували й напоїли худобу, а тоді вже збирали додому манаття.

За два дні я пішов, щоб дати корму худобі — своїй та сусідській. Тільки-но висунувся з двору, як з-за пагорба показалися танки. Військові почали мене гукати. Хто вони? Німці? Свої? Підійшов, аж бачу — це наші, питають дороги. Не встиг розказати, як вулицею почали бігти молоденькі червоноармійці з автоматами та пістолетами.

Сльози, поцілунки… Ми визволені.

Після визволення перевірив нас офіцер СМЕРШу — дуже уважний і ввічливий, признався, що сам учитель, — і я з трьома дівчатами вирушив додому. Навколо були самі руїни і згарища. Серед них лежала й дивилася в небо молода вродлива жінка в білій хустці, а неподалік спочив навік німецький солдат. З його речового мішка виглядала м’яка іграшка — ведмедик. Батько віз дитині гостинця.

Поспішали де пішки, де товарняками. Під час якоїсь перевірки в Білорусі в мене відібрали невеличку валізку — з такими ходили німецькі лікарі на виклики. Туди я поклав трусики й маєчки для дітей, а ще — кольорові олівці. Все пропало.

А тоді — знову перевірка. Дівчат відпустили відразу. Останнім викликали мене. Переконавшись, що в мене лише три чвертки хлібини з тирсою, брутально вилаялися, бо нічим не змогли поживитися.

Я — знов між цистерни. Гадав зійти на станції Лохвиця, але поїзд там не зупинився й відвіз на Їстівці…