Наприкінці зими Галя артистично розіграла хвору на радикуліт, і її відвезли до лікарні. А замість неї до нас прибула Настя Васейко (пізніше — Фогель). З нею ми були в господарстві аж до 20 січня 1945 року — дня нашого визволення.

Якось у серпні 1944 року до мене завітав Василь Васюк і розповів, що був на окопах і бачив, як там бавляться з невільниками в кота й мишку, а тоді вбивають. Його звідти насилу викупили хазяйські дочки.

А тут пішла чутка, що й від наших господарів забиратимуть на окопи зайвих робітників. Якщо так, то я перший кандидат. А попереду зима. Майже два роки я в хазяйстві, а мені й на дві копійки не дали одежі чи обув’я. Навіть недоносків своїх не дали. Латок на моїй одежі кілька поверхів. Під такий настрій написав я хлопцям листа в Берлін.

Хай там що, але надії на визволення день у день міцніють. Ми про все дізнаємося раніше за німців. Навіть про замах на Гітлера. Мені пощастило: мій напарник Віктор до 1914 року жив під німцями, тож добре міг читати німецькі газети, що їх господиня вішала в убиральні. У його старенькому пальті, що висіло у стайні в полі, був географічний атлас. Саме той атлас і допомагав нам відтворювати всі військові маневри. З восьмої до дванадцятої години вечора наш господар мав приймати відвідувачів, бо став бургомістром Решок. Як і всякий німець, він був дуже педантичний, тож навіть коли до нього ніхто не приходив, він усе одно сидів у своїй приймальні. Це був час нашої політінформації.

Гарний осінній день. Тиждень перед цим ми викопували картоплю, а сьогодні вибрану площу треба боронувати. Виїздимо за село, розмістившись на возі з драбиною під лівий бік (права знята), наче ластівки на дроті. Аж ось велосипедом нас наздоганяє жандарм при формі і кричить здаля:

— Гер Туревіц, гальт!

Коні стали.

— Павел, ком цурюк.

Я встав і йду до нього.

— А, то це ти, вусаню! — звернувся він до мене вже польською.

Так і пройшли ми метрів з двісті: він позаду, я попереду. Привів мене в село. Заходимо ми в кабінет шефа, а там сидить ще один жандарм і питає:

— Розумієш по-німецькому?

— Трохи, — кажу. — Але відказуватиму польською.

— Ну, добре, — промовив той, що мене супроводжував. — Розповідай!

Я розгубився: про що? Намагаюся пригадати все, що сталося останніми днями. Спав на пам’ять один випадок, і я почав:

— Гентер — хлопець сусіда-німця — украв лопату, а наступного дня після того, як мій хазяїн сказав, що заявить у поліцію, підкинув її.

Жандарм засміявся й переклав своєму колезі:

— Не про це. Ти про листи кажи! Кому пишеш у Берлін?

— Односельцям, — відповідаю.

— Кого в листі назвав чортом?

— Та шефа свого, кого ж іще? Його так усі наймити-поляки називають. Хоч раніше, коли вчителював, я таких слів не вживав.

— То ти в школі працював?

Покопирсавшись у документах, з’ясували, що перед ними справжній учитель, хоч і в латаних-перелатаних штанях, забризканих молоком і гноєм. Це їх збило з наміру жорстоко вести допит, бо вчителі в них у пошані. Завели на мене справу, переклали мого перехопленого листа німецькою мовою, передрукували й загадали назвати адресата.

Під час допиту жандарм тільки раз тьопнув мене для годиться, бо цього вимагав старший. А хазяйка почула той ляпас і, понісши в поле каву, сказала, що Павла, певно, розстріляють, бо б’ють. Настя розплакалася, а Віктор мовчав.

Після допиту мені переклали польською короткий протокол, а тоді скомандували:

— Ану, бігом на поле!

Побачивши мене, мої напарники зраділи. А шеф, під’їхавши до мене борозною, промовив:

— То що, правду написав? Затям: за правду і в Сталіна, і в Гітлера вішають!

Хазяїн хоч і був бургомістром, проте в лави фашистської партії не вступив.

Минув якийсь час. Думав, що за листа мені дадуть якийсь штраф. Та ось одного разу несу корові буряк, аж тут у дворі з’явився знайомий жандарм і кричить:

— Іди сюди! Знаєш, тебе замкнули.

Що означає «замкнули», з переляку не можу второпати. Жандарм скомандував іти нагору, а сам витяг пістолет і питає:

— Знаєш, навіщо це?

Я зрозумів, що це засторога, щоб не тікав. Нагорі він розчинив дверцята шафи й наказав мені вбратися у кращу й теплішу одежу. Я відмовився, бо то не моя. Одягся в своє й запитую, чи можна взяти махорку, папір та сірники. Жандарм ствердно кивнув головою.

Вийшли на ґанок. Хазяйка виглянула з кухні, а за кілька хвилин у газеті мені передали полуднання. Щось невдоволено бурмотів шеф.

Ідемо на станцію. Я курю безперестанку. На станції з пасажирів тільки нас двоє. У касі жандарм узяв три квитки. Спочатку я був подумав, що мене відвезуть на допит у район, а звідти пустять самого. Коли це бачу — поїзд їде в протилежний бік. Був певен, що жандарм відвезе мене на забій, а сам повернеться.

Стою, хоч у вагоні людей мало. Вільних місць повно, але я не маю права сідати. Мій супровідник жартував з німкенями, і ті, певно, сказали йому щось про мене, бо за якийсь час він запропонував мені сісти. Проїхали ми близько ста двадцяти кілометрів. Станція Носажево, куди мене доправили, аж кишіла людьми, надто солдатами. Жандарм завів мене у вартівню тюрми, розписався й подався геть.

— Охріменку! — закричав черговий.

Зайшов молодий поліцай — здається, з нашого району — і повів через подвір’я.

— Куди я потрапив? — запитав я.

— Поживеш — узнаєш, — сказав той. — З якої ти області?

— З Полтавської, — відказав я.

Канцелярія… Запропонували здати махорку, сірники та інше. Скомандували роздягтися догола. Заходжу голий у кімнату, а там уже душ двадцять таких, як я. Переважно поляки.

Мені дали бритву, щоб зрізав вуса, а вона, певно, не підстругала б і олівця. Зрізав зі шкурою.

— Готуйсь купатися! — пролунала команда.

«То тут лазня!» — зрозумів я. Всі вщухли і стали по троє в адамовому вбранні. Служака всміхнувся й почав палицею банити всіх по чім попало.

Усередині — лазня як лазня: кахляна підлога, ряжки, поливальниці. Миємося. Аж ось знову заходить служака, бере шланг і, ніби з пожежної кишки, поливає нас холодною водою, а подітися нема куди.

Вертаємося в сінці, а там чомусь темно. Лежить наша одежа після дезінфекції. Вдяглися і стали по двоє. Почали випускати на подвір’я, але спершу питають кожного: «Куриш?» Хоч що відповідаєш, дають запотиличника. Одного вдарили кілька разів, бо в нього з шапки випала люлька. Я вишкріб з кишені піджака дрібку махорки й непомітно висипав під стовп. Ту ж мить італієць, що стояв позад мене, згріб її та сховав. Махорка тут у ціні. За куриво, як я пізніше довідався, просто вбивають.

У камерах по сорок-п’ятдесят душ. Вошей сила-силенна! Уранці всі встають по пояс роздягнені і юрмляться біля дверей. У коридорі один за одним клацають засуви. Люди стрілою вилітають із камер і мчать з усіх поверхів у підвал. Там умивальники. Туди не протовпишся. Обабіч дверей у підвалі стоять «молотники» і б’ють в’язнів гумою по голих плечах.

Перевірка. Знову нас шикують по троє. Хто збивається з ліку, тих лупцюють, а тоді починають шикувати наново. Колону ведуть на зарядку, а тоді повз нужники в їдальню, де нам видають шматочок так званого хліба і черпак бурди з гнилої брукви, капусти чи буряків.

В’язнів примушували виконувати тяжкі роботи. Якось нам загадали викопати яму завглибшки два з половиною метри і поставити в неї колоди нарівні з землею. Було дуже зимно. Двоє з автоматами ходили коло ями й стерегли нас. А ми аж трусилися з холоду. Один з охоронців підкликав мене й дозволив піти до переліска й наламати сушняку.