Живемо, як над прірвою. У селі з’явився батюшка, а в окрузі завелася банда головорізів, що нападала на села й убивала людей.

Одного дня всіх чоловіків віком від шістнадцяти до сорока п’яти років викликали на комісію до райцентру. Прибув туди і я. Прийнятих у потрійному оточенні з німців, поліцаїв та узбеків відводили в двір колишньої аптеки. Кругом чувся крик і лемент. Одного мого знайомця не взяли, тож він віддав мені свій харч і махорку.

Звечоріло… Опинився я разом з іншими за колючим дротом. Аж ось підходить поліцай, гукає мене і знову веде на комісію. Насторожуюся: може, це через оте «К»?

Зайшов у приміщення, де відбирали нещасних. У коридорі товпилися поліцаї, витріщивши на мене очі. Став перед столом. Комендант, дізнавшись, що в мене троє дітей, хотів був відпустити мене додому, проте підбіг наш місцевий поліцай Кузьма й зарепетував:

— Та це ж один з тих, що наших ріжуть! Це все вона!.. — ткнув пальцем у перекладачку, Марусю Болотну, що стояла поруч свого шефа. — Вже всіх визволила. Тепер і цього. Не вийде! Все одно постріляємо!

Маруся зробилася бліда, мов стіна, а німці ніяк не можуть уторопати, через що зчинився галас.

Отак мене під тюкання і штовханину знову повернули за колючий дріт.

Відібраних бідолах мають відпровадити до Німеччини.

Написав до батьків листа: на одному боці конверта — адреса, на другому — таке послання: «Шановний друже, нас відправляють невідь-куди. А в мене дрібні діти і хвора дружина. Коли зможеш, надішли цього листа. У ньому прохання про допомогу. Напиши, хто ти і звідки. Якщо виживу — віддячу».

Привезли в Ромни, висадили з поїзда й завели в якийсь підвал. Коли це заходить до нас офіцер царської армії в есесівській формі та й каже:

— Ви їдете за кордон. За Сталіна ви й думати не могли, щоб побувати, подивитись, як живуть культурні люди. Побачите красиві міста й навчитеся господарювати.

Його почали засипати питаннями.

— А як же наші сім’ї?

— А в мене виразка.

— А в мене жінка хвора.

Вилетів кулею цей агітатор. А нас знову посадили в поїзд — по тридцять-сорок душ у вагони без люків. Проминули Талалаївку й Бахмач, переїхали кордон. За всім ми спостерігали крізь отвір, пробитий у вагоні. Пішли смуги ріллі, фільварки… А у вагонах сиділи пригнічені знедолені люди й розмовляли пошепки про дім та про те, що нас чекає попереду.

Раз по раз витягаю з кишені свій документ, щоб ще раз пересвідчитися, що я єсть я. Намацав у бічній кишені листа до батьків, якого хотів викинути ще в Бахмачі чи в Ромодані, проте не мав нагоди. А тепер уже пізно. Зіжмакав його, затер уламком олівця адресу й на ходу поїзда вижбурнув із вагона.

Один раз на добу нас випускали у відкрите поле, щоб спорожнилися: хлопців — по один бік вагонів, дівчат — по другий. П’ять-сім хвилин — і знову під засув у путь. У Ковелі нас висадили з вагонів, вишикували по групах і повели в санпропускник. Там, здається, нам нічого не робили. Та коли знову сідали в поїзд, помітив, що дівчата дуже-дуже плачуть, ідучи в задні вагони. Як виявилося, двох їхніх подруг розстріляли. Тут обіч залізниці — церква, сновигають люди, і двоє дівчат злізли з вагона, щоб загубитися між перехожих. Вартові це помітили — і тепер тільки горбочки свіжої землі.

Нарешті на станціях від поїзда почали відчіпляти вагони. Так я опинився в Оструде у Пруссії. Пролунала команда «По троє!». І з торбами за плечима колона, різномаста віком, статтю й одягом, пригнічена та перелякана, рушила брукованою безлюдною вулицею красивого міста. Дійшли до площі, де надійшов наказ зупинитися. Роззирнувшись довкола, я помітив, що в усіх вуличках стоять підводи. З тих підвід до нас, як шуліки, кинулися люди.

Прибув свіжий «товар». Розхапали всіх і вишикували групами на тротуарі. Кожна група діставалась одному господареві. Лише одного з нашої групи купив інший — кривого на одне око. Мені його стало шкода, і я покинув свою групу. Був, мабуть, шокований, напівпритомний.

Та ось нас посадили на підводи. Їхали ми години дві. Підкотили до двору без воріт. Я зайшов туди останній. В очі світить жовтий диск сонця, що вже крайком у горизонті, а звідкись з-за села долинає красивий спів чоловіків: «Партизанские отряды занимали города…» Що це?

Ступаю несміливо повз гарну будівлю, коли це з-за рогу вибігає дівчина і дві собаки.

— Здрастуйте! Ви звідки будете?..

— З України, — кажу.

З’ясувалося, що Галя Каралаш (так звали дівчину) — теж рабиня. З Василькова. Вона відвела мене на горище, показала на постіль, і я, відмовившись від їжі, заснув.

Назавтра була неділя. Поснідали. Кожний узявся до свого, а я без діла. Вийшов надвір. До мене підступили два парубки, закурили, а тоді подалися в своїх справах. Сів я під будинком і задумався. О, думи!

Наступного дня — перше травня. Неробочий день. Питаюся в Галі:

— Що, як я візьму сокиру й почну рубати дрова чи вилами перекидати гній, а то боюся, що від безділля збожеволію?

— Робити не можна, — пояснила вона. — бо це тоді увійде в обов’язок, і не буде ні празника, ні вихідного.

Мало-помалу втягаюся в роботу. Прокидаюся разом з іншими о п’ятій ранку, доглядаю корів, дою, виношу бідони, відкидаю кізяки.

— Михаю! — кричить хазяйка.

І ми втрьох — я, поляк Михай, що порається коло коней, і Віктор, колишній польський пан, ідемо снідати на кухню.

Господар фільварку — Туревіц. Йому п’ятдесят років, а його сестрі — сорок вісім. Він не женився, вона не виходила заміж, хоч і вродлива, схожа на наших українських жінок. Ще один брат, якийсь дивакуватий, працює бухгалтером у Кенігсбергу. Ніби жонатий, проте приїздить без жінки. Коли він навідується, то господар з хазяйкою бігають цілий день, носяться з ним як курка з яйцем: то вибивають перини, то копаються за будинком у квітнику. Братів за розмовою ніколи не бачив.

Якось у неділю після порання я сидів на горищі й голився, аж чую, як хтось кличе:

— Павле Васильовичу!

Хто б це міг бути? Тут усі мене звуть дядя Павел, а німці — просто Павел. Виглядаю у невеличке віконечко — стоять три хлопці при костюмах і краватках. Здається, я їх не знаю. Спускаюся вниз. Глядь, а серед них Василь Васюк — мій колишній учень. Він теж їхав зі мною. Відколи нас розпродали, я не знав, хто де. Виявилося, що він працює в сусідньому селі. Кілька днів тому він зі своїм хазяїном приводив сюди корову на парування. Тоді й побачив мене. А оце прийшов провідати. Я взяв у Василя адреси знайомців, розкиданих по всій Німеччині, і почав з ними листуватися.

Пишу листівки і в Україну. Одну, другу, третю, четверту… А відповіді немає. Нарешті на ту, що написав до батьків у рідне село, дістав відповідь від Шури. Вона написала, що батько одержав аж дві листівки. Нічого не розумію, бо ж надіслав до нього лише одну. Певно, якась провокація. А за кілька днів я одержав листівку від своєї колеги Наталії Іванівни Болотної. Вона сповістила мене, що на моє листовне прохання приїздив батько і забрав Шуру з дітьми. Виявляється, отого листа, що я викинув у полі, знайшла якась Марія Остап’юк із села Люботова Ковельського району Волинської області. Вона переписала його й, насилу розібравши затерту адресу, надіслала батькам. Батька викликали в старостат, і там вручили те послання. Це ніби казка, але факт. Згодом я писав кілька листів у Люботів, але відповіді не було.

Неволя… У думах, казках та піснях оповідається про неї. Коли слухаєш про невільників, то тебе мимоволі охоплює жах. А все ж людина живе…

У неволі я довідався, що мене як здорового й міцного раба придбали замість француза, що вибув від господарів на операцію: йому мали видалити грижу. Тоді йому, військовополоненому, вдалося змінити місце роботи. Допоміг Червоний Хрест. Кілька разів він приходив з міста, щоб провідати товаришів. Зустрічаючись зі мною, завжди казав, що в Туревіца працювати тяжко.