— Варю, хто в нас голова родини?

— Звичайно ж ти, — почув упевнене.

Її було багато для нього, і він почав стирати її, ніби малюнок на білому папері гумкою. Він це робив зливою зауваг і засторог, — може, несвідомо, — і її ставало менше. Якщо раніше Варі хотілося мати модний одяг і вона впевнено обіцяла собі, що купить його потім, бо, мовляв, сім’я потребує іншого, то тепер не було вже в неї ні бажання, ні обіцянок.

З подивом Варя вислуховувала чоловікове: «Ти не можеш пояснити, як працюєш з людьми. Ти боїшся бути серед них. У тебе нема смаку!» А коли вони вдвох випадково зайшли в магазин жіночого одягу і Варя просто так, без ніяких намірів задивилася на чудовий пеньюар, то Борис сказав:

— Це не для тебе!

— Чому? На вивісці написано, що тут усе для жінок, а не для корів.

І вона рішуче купила ту річ — зовсім їй непотрібну, яка валятиметься років з десять, нагадуючи, до чого вона спустилася. Бачила все сама — і заплющувала очі. Боялась собі признатися, що заповнила дні свого життя буденщиною. Аби не думати, що працює не за фахом. Що любить з обов’язку… І мріє. Про що? Можливо, про те, коли вона зітхне вільно й заспіває. Та де там! А ще Варі до болю в серці захотілося дитинки. Вона майже фізично відчувала своє бажання носити, годувати, прати пелюшки.

— Ти що, здуріла? — чудується Борис. — Можна ж пожити хоч трохи для себе. Усе ж наче йде в лад. Нащо тобі ті пелюшки?

— Та я якраз і хочу пожити для себе. Це буде найкраще, найрідніше, моє.

І з усією пристрастю своєї душі жінка починає готуватися до цього таїнства. Перше — треба вмовити чоловіка. Звісно, вона може поставити його перед фактом, але їй хочеться, щоб він захотів цієї дитини так, як хоче вона.

— Я боюся, — впирається Борис. — Боюся, що менше стану любити сина.

— Та ти такий батько, що тобі треба мати десятеро дітей! У тебе на всіх вистачить любові! — запевняє Варя.

І починає готувати чоловіка до батьківства.

Колись їй потрапила до рук книжка про племінне господарство. Гортаючи її, Варя дивувалася: вчені, приділяючи надзвичайну увагу приготуванню самців до репродукції, мовчать, що чоловікам теж потрібні і спокій, і вітаміни, і посилене харчування. Якщо якість тваринного молодняку залежить від здоров’я самця, то й здоров’я майбутньої дитини залежить від чоловіка.

Ця Варина схильність усе аналізувати й до всього мати науковий підхід виявляється в сім’ї на повну силу. Цілий місяць вона годувала чоловіка, щораз допитуючись, чого він хоче, купувала багато овочів, фруктів, соків та риби і не промовила жодного слова, яке могло б його розхвилювати. Навчилася навіть хвалити. А може, так треба було завжди?

І ось вони сім’єю їдуть у відпустку — подорожуватимуть байдаркою по Десні.

Десна промінням сонця фарбувала свої хвилі в золотаво-медовий полиск, наповнювала довкілля переливами дзвінкого пташиного щебету і заколисувала неспокій у душі тихим шелестом трав на прибережних луках: то білих від деревію, то жовтих від дивних ромашок з чорними серединками, то барвистих від різнотрав’я. Ця квітчаста річка напувала тіло духом липового цвіту та живою водою і, як обіцяне щастя, поставила над берегом одиноку грушу, до якої доводилося пливти цілий день, хоч здавалося, що вона, та груша, зовсім поряд.

Отак, день при дні пливучи байдаркою по Десні, вони надумали зупинитися в одному селі. Там їх зустріли дуже привітно, бо селяни звикли до відпочивальників. На постій їх запросила до себе якась жіночка. Давно забуте вітання до кожного зустрічного радісно бентежить душу. А сусідські чоловіки запросили Бориса на нічну риболовлю.

Уранці Борис повернувся з повним відром карасів, наловлених у ставку за селом, і, поснідавши, пішов розглядати дворище. За рибою Варя не відразу звернула увагу на цюкання сокири, а вийшовши до повітки, побачила, що Борис, наспівуючи щось, лагодить огорожу.

— Після сніданку треба вичистити гній у хліві та підперти стріху, — крикнув він.

І вони втрьох дружно взялися до роботи: Борис майстрував, Варя щось мила й переносила, а малий Назар усім допомагав.

Коли господиня прийшла з колгоспу й подивилася навкруги, то сіла й розплакалася. Вона все збиралася зробити самотужки, та не доходили руки: то на городі треба поратися, то коло корови ходити, то сіном запастися на зиму, а вона сама.

— Нащо вам самій корова? — спитав Борис. — Вам же багато не треба.

— Та хіба ж можна жити без корови? У нас без неї не проживеш. Корова, як родина, живе з тобою поряд усе життя. Вона годує, розділяє з тобою всі незгоди, а часом багатьом заміняє сім’ю. Ох, діти, нічого ви не розумієте!

Та ні, Варя все розуміла. Це в місті її чоловік, відірваний од споконвічної чоловічої роботи, бридиться жіночої, але робить. У селі ж багатовіковий тягар непосильної праці на землі змушував людей зі шкури пнутися, щоб тільки випхати звідти своїх дітей, урятувати їх від справжньої каторги. А ті вирвані з корінням діти приживаються в містах, стають успішними, для них будують театри, ресторани, клуби… Там вони слухають чужих пісень, дивляться, як танцюють інші, і забувають усе рідне. Своя ж пісня і свій танець залишилися в батьківській хаті, на весіллях, на толоках та хрестинах, де в дружньому колі зливалися голоси, виробляли викрутаси ноги, палали в захваті очі, міцно стискалися руки.

Село… Там завжди всі були різні, але не чужі. Людей об’єднували спільні турботи й радощі. А сьогодні… Мало молоді, майже не видно дітей… Сільське життя вмирає… Якась невидима сила нищить цю споконвічну опору країни, проте й досі з села виходять найвидатніші таланти. Сільська молодь сильна й чиста тілом та душею, бо виросла не на асфальті, а на землі, перебирається до міста.

Борис і Варя ніяк не могли вирушити далі по Десні. Їм не хотілося залишати жінку саму. Часом, переробляючи чужу роботу, вони шукали причини затриматися в цьому селі на березі Десни, з двома великими ставками, з рубленими хатами, прикрашеними рушниками, з березовим та дубовим гаєм.

Одного разу господиня підійшла до Варі й, ніяковіючи, сунула їй у руки згорток.

— Я бачила, як ви роздивляєтеся на рушники. Візьміть. Це моя весільна сорочка. Вона нікому не потрібна. І ви її носити не зможете. Тож візьміть просто на згадку. Я вишивала її ще перед війною, але так і не довелося мені вдягти її. А розстатися з нею було шкода. Сьогодні вона вже немодна.

Варя завмерла: біле мережане диво скидалося на мамині сорочки та рушники. Аж тепер вона відчула мамин жаль, коли та виносила їх на базар, продаючи за безцінь, аби поставити дітей на ноги. Скільки дівочих мрій і сліз, скільки надій і любові вшито в узори! Варю огорнув жаль, що так і не вишила ні рушника, ні скатертини, і вона притисла до грудей подарунок старої жінки.

— А ще, — жінка повела далі, — я хочу дати вам полотно. Сповиватимете в нього немовлятко, і буде здоровеньке.

— Спасибі, але яке немовлятко?

— Те, що незабаром уродиться.

Варя ще нічого не помічала. Прислухалася до себе: може, жінка помилилась? Ні! У неї буде ще один син — порядний та вірний, як батько, і чистий та здоровий, як Десна.

Нарешті можна вже повертатися додому.

— Назаре, ти чого не був у школі?

— Ми дитину народили, — радісно повідомляє хлопчик, — братика. — Вчителька на мить замовкає, дивуючись такому дитячому сприйняттю події.

Дівчинка, що стояла поряд, іронічно стиснувши губки, зауважує:

— Дітей не народжують, а купують.

— Народжують, — категорично заявляє Назар.

— А наша сусідка, тітка Зіна, купила.

— Значить, у вашої сусідки поламалася родильна машинка, — авторитетно додає ще один хлопчик.

І, дійшовши згоди, діти оточили Назара, а він гордо розповідає, який у нього братик, як він його купатиме, як навчатиме.