Учителька замислено спостерігає, як заздрісно горять дитячі очі: у класі майже ні в кого немає ні братів, ні сестер.

Хоч як намагалася Варя встановити розпорядок дня відповідно до рекомендацій авторитетних видань, усе в домі однаково підлягало тільки бажанню немовляти. Не хотіло воно їсти тоді, коли хотіла мама, — і квит. І Варя подалася. В усьому скорилася синочкові. Щоразу, як хлопчика треба було заспокоїти, вона брала його на руки. Не боялася цілувати й голубити, розмовляла з ним, а він усе розумів.

Купали немовля Борис з Назаром, і боронь Боже, щоб температура води різнилася від зазначеної в книжках хоч на півградуса.

— Таке біленьке — мов панське, — казала свекруха, коли маленького витягали з купелі й клали на приготовані пелюшки, а той язичком злизував з губок крапельки води.

У домі оселився янгол. Спішить додому з роботи Борис, спішить зі школи Назар. І не один — веде з десяток дітей. Варя й хотіла б їх не пускати до немовляти, та не може: світяться дитячі очі не заздрістю, а ніжністю.

— Я просила, щоб мама народила мені братика чи сестричку — не хоче. Навіть маленького собачки народити не хоче, — жаліється Варі дівчинка з величезними пишними бантиками за вухами.

Колись давно Назар хотів, щоб йому народили сестричку в червоному пальті. Проте забув. Змирився, що тепер має братика.

— Тату, а чому мама годує його груддю?

— Ну, не борщем же нам його годувати, — відказує Борис старшому синові.

Тепер Назар — найперший помічник у домі: він і в аптеку бігає, і в магазин, а де по дорозі побачить чергу — стає в неї й приносить мамі то кроля, то курку, пояснюючи:

— Я вчуся, щоб своїй жінці допомагати.

Немовля спокійне, і Варя береться приробляти — виконує для заочників дипломні роботи. Але час неначе тікає від неї: те, що вона раніше робила за годину, розтягається нині на цілий день. Чоловік не може її зрозуміти, коли вона каже йому, що в неї не було вільного часу. А що зробила за день — показати йому не може.

Надійшла пора повертатися на роботу, а що робити з Ігорком — Варя з Борисом ще не вирішили. Допоміг сумний випадок. Синочок розбив губку і потрапив з Варею до лікарні, тож вийти на роботу відразу після закінчення декретної відпустки вона не змогла. Коли вона все ж таки вийшла і принесла лікарняний листок, то у відділі кадрів їй заявили, що між тим листком і декретною відпусткою мав би бути бодай один робочий день, а так стаж перервано.

— І що, нічого не можна зробити?

— Можна, але зі мною колись учинили так, і я з вами так учиню, — безжально заявила кадровичка.

У розпачі, втративши стопроцентну оплату лікарняного листка, Варя планує ще посидіти з дитиною вдома: там вона все одно може заробити більше. Але завдяки великим знайомствам її взяли помічником адміністратора в готель.

Усі працівники підходили до неї й цікавилися, як їй удалося обійняти цю посаду.

— По блату. У мене чотирикласна освіта і два роки в’язниці, — віджартовувалася вона, бо розуміла, що з її трудовою й червоним дипломом улаштуватися сюди годі.

— Ви тільки будьте уважні й дивіться на халяви, — приказував директор готелю Петро Маркіянович.

І Варя дивилася. От тільки в неї був свій погляд на гостей, і коли одного разу директор на п’ятихвилинці запитав її, як примудрилась оселити водіїв у найкращі номери, вона почала рішуче наполягати на тому, що водіям потрібні ванна і затишок, щоб люди змогли відпочити. І, уявіть собі, директор видав таке розпорядження.

Чудується раз по раз Петро Маркіянович, як цій жінці вдається в готель на двісті місць оселити двісті двадцять душ. Але дивитися на те, як люди шукають, де б приткнутися на ніч у чужому місті, Варя не могла. З її ініціативи в готелі розкладали всі дивани і скрізь, де тільки можна, — і в холах на кожному поверсі, і в приймальні директора, — ставили розкладачки. Покоївки попервах сперечалися, а потім звикли…

Готель… З одного боку, це притулок, де кожному гостеві гарантовано спокій, безпеку й затишок, але… Переступивши поріг готелю, залишивши вдома обов’язки, а з ними і правила, людина відчувала тут якусь вільність, святковість…

Варя ніколи не забуде того страшного випадку, коли на її зміні помер чоловік — науковець з Москви. Приїхав у відрядження з охоронцем; у своєму номері чи в чужому, десь поруч, випивали, а коли вчений відчув себе зле, то до лікаря звернутися було ніяк, бо той констатував би сп’яніння. Згодом злякався вже охоронець, бо завважив щось недобре, а коли, переборовши страх, кинувся рятувати чоловіка, було вже пізно. Зайшовши в номер, лікарка «швидкої», яку Варя майже підпихала, щоб та швидше йшла, вмить оцінила ситуацію і, скинувши з себе пальто, почала робити уколи просто в серце. Та марно.

У готелі живуть переважно відряджені. Для жінки відрядження — наче додаткова відпустка, бо після роботи можна забути про каструлі, борщ, прання та уроки, піти до театру, убратися ввечері в новий халат. Їй хочеться, щоб хтось побачив її в обнові, зі свіжою зачіскою. Але не більше. Багатьом у готелі приписували романи — тільки не Варі. Вона уникала непристойних запрошень, і ця вся готельна метушня видавалася їй театром абсурду. Бігали покоївки та чергові, щоб, не дай Боже, ніхто сторонній не затримався в номері після одинадцятої. Берегли чужу порядність більше, ніж свою, не боячись образити підозрою людей. Винюхували інтимність стосунків і навіть повідомляли на місце роботи.

Одного разу Петро Маркіянович запросив Варю на розмову.

— Візьміть, — сказав, підсуваючи до краю столу два томики поезії Сільви Капутікян. — Це вам залишив голова колгоспу. Він виїхав не у ваше чергування. І скажіть, чому іншим дарують кофтинки, а вам книжки?

— Я попросила. Це ж проходив якийсь з’їзд голів колгоспу, а на такі заходи завжди вивозять дефіцитні книжки.

— Чому ви весь час ходите в тому самому одязі? — спитав директор, спочутливо розглядаючи її зашаріле обличчя.

— Я погано вдягнена?

— Ні, але жінки на кожну зміну зазвичай приходять у чомусь новому.

— А навіщо? — поцікавилася спокійно.

Коли Варя зачинила за собою двері, їй стало соромно. Вона розуміє, що директор її просто пожалів, і добре знає, що без нового вбрання жінка почувається старшою. Але Варя й досі почувається недозрілим яблуком.

Удома… удома зовсім нема того сподіваного раю. Бракує грошей, і знайома Бориса пропонує влаштувати Варю за сумісництвом патрульною у відділ невідомчої охорони — двічі за нічну зміну перевіряти пости охорони на об’єктах дільниці. Варя довго впирається… і подається. «Нічого, — думає, — впораюся. Розписатися на контрольному посту вахтера, що він був на місці, — дрібниця».

Від підприємства до підприємства Варя не йшла, а кралась. Уночі її кроки лунали на всю вулицю, а з порожніх будинків, які чекали капремонту, завжди долітали чиїсь голоси. Тільки опинившись за дверима прохідної, що їх на її стукіт так довго не відчиняв вахтер, Варя видихала свій страх.

Одного разу, перебігаючи вулицю, вона натрапила на молоду жінку з пополотнілим і заплаканим обличчям, яка простягла до Варі брудні руки, щось белькочучи. Було вже холодно, а та була в самому платтячку. Варя кинулася тікати, хоч за нею ніхто не гнався. Вона бігла порожнім містом, безлюдними вулицями, повз будинки з темними вікнами, за якими спали люди. Її гнав страх. За що їй це все? А вранці ж іще треба встигнути на чергування в готель…

Але ще довго з її пам’яті не виходила постать тої самотньої скривдженої дівчини, яку, мабуть, зґвалтували і виштовхали на вулицю заснулого міста під холодне досвітнє небо — одну-однісіньку..

Варя помалу вивчила життя нічного міста і роботу невідомчої охорони. Вона бачила, як уночі на підприємства приїздили машинами наряди міліції, як охорона, озираючись, виносила їм пакунки, а ті нічні хазяї міста їхали собі далі до таких самих, як і вони, тільки з інших дільниць, щоб обміняти одержане: хліб — на цигарки, ковбасу — на шоколад, вино — на пряжу. Отаке воно — нічне місто…