Покидаючи прохідну, Варя завжди притискала до себе сумочку, в яку контролери, люб’язно всміхаючись, клали блок дефіцитних цигарок, промовляючи:

— Наша скромниця…

Ці цигарки вона здавала в кіоск за півціни, — бо вдома ніхто не курив, — озираючись і тремтячи, щоб ніхто, бува, не піймав. Додому Варя поверталася без душі.

Якось, прийшовши на пост тютюнової фабрики, вона помітила, що охоронниця була така стурбована й ніяк не могла втихомирити в собі почуття неясної тривоги та вини.

— Що сталося?

— Я випустила нічну зміну, сіла відпочити, як вийшли ще дві молоді жінки. Я полінувалась їх перевірити і махнула лише рукою, щоб ішли.

— То й що?

— Хлопці з міліції забрали їх у машину. А що в них було, я не знаю.

— То вийдете за два дні й дізнаєтеся.

Про те, що сталось, охоронниця довідалась аж за місяць, коли побачила одну з молодих робітниць у відділі кадрів — та прийшла звільнятися. На питання, що тоді трапилося, жінка розплакалась і насилу видушила з себе: «Краще б, тітонько, ви нас затримали». Виявилося, що ті хлопці, перестрівши її з подругою, зраділи здобичі й запропонували: «То куди поїдемо — у відділ чи в ліс?» У відділ?.. Що не кажи, проте так можна й під суд підпасти. Це ж тільки на роботі закривали очі на той блок цигарок, який мав компенсувати невисоку заробітну платню. А для міліції — то план. Тож вони погодилися їхати в ліс. А після лісу майже місяць перебували в лікарні.

Одного разу приїхав на дільницю майор з перевіркою і, побачивши Варю, запропонував піти з ним на службову квартиру, а на її відмову дуже спокійно відповів запитанням:

— Думаєш, я не зможу тебе посадити?

Зможе… Авжеж, зможе… І Варя просить перевести її на якийсь пост чергувати, бо готель зачинили на ремонт.

Варя почувається так, ніби стоїть на краю прірви, і знає, що порятунку не буде. Зате вдома всі доглянуті, і, мабуть, ніхто не замислюється над її нічним життям. Вона не цікава сама собі, вона нецікава нікому. Варя переходить на другий бік вулиці, коли зустрічає знайомих, щоб не відповідати на їхні запитання. Вона вмовляє себе, що не одна така, що так живуть сотні, а може, й тисячі, що їй теж треба просто жити й учитися бути щасливою маленькою людиною. Вона сама вигадала для себе цю рятівну, але оманливу філософію, бо колись уважала, що людина має прагнути гармонії між оточенням і роботою.

Чергування на посту уявлялося Варі приємнішим за нічні мандри: нарешті можна буде зачинити за собою двері, розгорнути книжку і належати тільки собі.

Її пост містився в одному з приміщень Академії наук — у старому будинку в невеличкому глухому дворі. Вдень тут було затишно і спокійно, проте парадні двері ледь трималися на благеньких завісах, ще й замок не дуже надійний. Тож яке там нічне читання!.. Вона по раз услухається в темінь: їй здається, що в коридорах лунають чиїсь кроки, десь відчиняються двері та вікна.

Одного разу, коли Варя чекала, поки всі працівники покинуть приміщення після робочого дня, до неї підійшла молода модно вдягнена жінка і доброзичливо, але трохи зверхньо поцікавилася:

— Ви така вродлива і ще молода. Невже не можете здобути освіту і десь працювати, а не сидіти замість бабусі на цьому місці?

Варя заздрила людям, які працювали в довіреному їй будинку. Її уява малювала захопливі картини творчої праці, і вона бачила серед тих людей себе. І ніяковіла…

Якось Варя попросила Бориса:

— Ходімо в ліс.

— Скінчиш ремонт у квартирі, тоді й підемо.

— Я стомилася.

— Не треба було розпочинати.

Звичайно, не треба. Її ніхто не примушує, та вона весь час із власної волі переставляє меблі, клеїть нові шпалери, бажаючи таким чином змінити бодай щось у своєму житті. Варя прагне змін і бере на себе нові й нові обов’язки — потрібні й непотрібні.

Одного вечора Борис дуже спокійно сказав їй:

— Знаєш, я тебе не люблю.

Варя заплакала.

— Ну, чого ти плачеш? Я ж правду сказав. Знайди собі коханця. Мені тебе так шкода…

Він ніжно поцілував її, витер сльози й відвів у ліжко.

Треба виплакатися, щоб зі слізьми вилити той нестерпний біль. І ось вона вже над прірвою… Ні, не падає — летить. Вона вільна. Якщо він її не любить, то вона йому більше не належить. Тільки дітям. Їй більше не болітиме жодне його слово, жодна заувага, бо вона від нього нічого не чекатиме. Розлучатися їм не треба: нема чого травмувати дітей. Хіба що він захоче…

Варя почувалася так, ніби вийшла з кінозали, де переглядала фільм, у якому сама ж грала роль люблячої дружини. Так, то була несправжня любов, бо в любові не стають жебрачкою навіть з обов’язку… Вона нікому нічого не винна.

Усе складно, нічого не можна вже вдіяти. Варя сама впустила в свою душу ту порожнечу, бо сприймала любов як магію, не розуміла пристрасті й усією своєю поведінкою доводила чоловікові, що вона йому найщиріший друг.

«Стань і ти мені другом — і я полюблю тебе», — вона судить себе і його, страждає і жаліє за чимось. Якесь зачароване коло.

Ще тільки раз їй довелося боротись за себе з собою. Одержавши запрошення на вечір зустрічі випускників інституту, вона спочатку байдуже відклала його вбік, та раптом сама тільки думка, що отак легко можна потрапити у світ своєї молодості, змусила сісти її у львівський поїзд.

Зустріч випускників лише на перший погляд видається святом. Насправді ж, то випробування з веселим початком. Минуло аж двадцять років, відколи вони бачилися востаннє. І ось незабутні перші хвилини… Ті, що прийшли раніше, нетерпляче вдивлялися в обличчя кожного, хто наближався до них, і вишукували знайомі риси. Упізнавши одне одного, колишні друзі кидались у взаємні обійми, а за якусь мить знову відчували себе студентами.

— Марійко, — кричить Тамара, — ти анітрохи не змінилася.

— Я не Марійка, — сміється та у відповідь. — Я Женя. Марійка поруч.

— Ой, не тисніть мене, — просить Ліда, яку підтримує під руку чоловік. — Я щойно після операції.

— Щось серйозне?

— Апендицит видаляли. Я так боялася, що не випишуть з лікарні раніше. Насилу впрохала. Хіба можна через таку дрібницю пропустити зустріч?!

— Мамо, — просить дівчина, — я відійду трохи. Ці тітки так верещать, що соромно стояти.

Ліда дивиться на дочку і не розуміє. Де тітки? Та це ж дівчата! Тільки на них ці двадцять років, що їх вони струсили з себе сьогодні, накинули тоненьке павутиння невпізнанності. Але воно рветься так само легко, як ллється радість з їхніх сердець.

Підходили до гурту хто з перукарні, хто просто з поїзда. З легкової машини вилетіла Зіна в спортивному костюмі, обіймаючи всіх поглядом. Утоми як не було, дарма що проїхала з усією сім’єю сотні кілометрів.

Розмовляли всі разом, сміялися всі разом і всі разом вирушили до інституту. До актової зали Варя зайшла тоді, коли всі вже сиділи. Аж чує, як від самої трибуни викладач хімії радо сповіщає:

— А ось і наша Варя йде.

— Як ви мене впізнали?

— По чорній сукні. Ти завжди носила чорне.

А вона й забула вже. Цікаво, хто ще пам’ятає її вподобання? І її серце огорнув болючий щем.

Колишні студенти по черзі підходили до трибуни, і кожний з них коротенько розповідав про своє життя. А що має сказати вона? Правду.

— Я працюю в Академії наук вахтером…

У залі чути дружний веселий сміх.

— Ти завжди була акторкою. Розказуй про сім’ю. Годі жартувати.

— У мене троє дітей.

— О-о!

— Одному — шість, другому — чотирнадцять, третьому — сорок шість…

І всі знову заохотливо сміються…

Варя відчуває, що від неї чекають чогось більшого. І вона під оплески висловлює щиру подяку викладачам, які дали знання й навчили розбиратися в тонкощах будь-якої професії. Дивлячись на схвальні вирази обличчя в залі, Варя розуміє, що багато хто працює не за фахом. Вона з подивом услухається у виступи кожного. Чому Гришко, що насилу складав екзамени, — начальник управління, а Таня, ця розумниця, — тільки молодша наукова співробітниця?