Увечері зустрілися в бенкетній залі. Були тости, дружні, жартівливі, і один наче про неї: «Випиймо за тих, хто не прийшов на цю зустріч. Не в усіх склалося так життя, як хотілося. Може, хтось з них у відчаї, хтось на роздоріжжі, хтось зневірився в житті, а хтось і досі не може зіп’ястися на ноги». Так, це про неї, та вона прийшла.

Після чарки, за дружньою бесідою, посипалися питання, яких Варя навіть не чекала.

— А що ти тепер пишеш? Я зберігаю твої вірші, — тягне її за рукав Тетяна.

— То це вона писала вірші?

— А як той хлопець, що так упадав за тобою? Ви одружилися?

— Я так скучила за тобою, — обнімає Люда, з якою жили в одній кімнаті. — Ти десь пропадала, ні з ким не листувалася.

— Я тебе так люблю, — лізе цілуватися Рая. — Ти найкраща з нас.

Для неї співає Коля Фененко — ту саму пісню, що й на випускному вечері.

— Баламуте, вийди з хати, — несеться ніжний тенор.

Звичайно, Варя чула багато співаків, але ця пісня для неї. Вона давно забула, що на ній немодна сукня. Її душа розкошує в любові.

Чоловіки майже не виходять з кокона свого віку: вони доросліші й статечніші, їм щось заважає повернутись у свою юність, ніби не можуть бодай на якийсь час розстатися зі своїми здобутками, посадою чи становищем.

Варя, як губка, вбирає слова любові, щирі й доброзичливі. Тільки чому від них так щемить серце? Це ж вона сама сховалася в шкаралупі своєї сім’ї, затулилась обов’язком від того широкого світу, де можна товаришувати і творити, радіти і любити. Вона зможе стати на ноги. От тільки як? А ще серце їй болить від любові. Вона забула вже, як то воно, коли ти подобаєшся, коли тебе пам’ятають і сумують за тобою. Її бідолашне серце відкрилося для любові, сховало свої колючки і тепер кривавиться.

Поверталася додому з надією на краще. Їй хотілось якнайшвидше побачити Бориса і сказати йому, що віднині в них буде все по-іншому. Чому вона повірила йому в усьому, чому вважала, що його думка важливіша від усіх судів на світі, й погодилася, ніби лірика — це дрібниця? Та всі Варині наміри і плани розвіялися від самого Борисового запитання:

— Що, нашвендялася?

Він промовив ці слова з особливою брутальністю, яка розбила всі її наміри зруйнувати між ними той ненависний бар’єр. Усе ж таки покохати одне одного — ще не означає зрозуміти.

Настрій після зустрічі з молодістю поманив Варю обіцянкою щастя, відродив у її душі давно забуту довіру до чоловіка, подарував їй надію на цілковите порозуміння, а Борис узяв та й усе знищив. Відтоді в ній почала наростати неповага до самої себе. Попервах вона намагалася була притлумити це почуття, але згодом просто перестала на нього зважати. Коли так багато втрачено, то менше боїшся і спокійніше віриш.

Вона все зможе… Вона чекає нагоди…

А нагода барилася. Якщо погодитися з тим, що справжнє життя сповнене страждання й насолоди, то Варя не жила. Дуже спокійно робила все вдома, ходила перевіряти підприємства на своїй дільниці й змушувала себе знайти в цьому позитив. Може, тому, що наближалася весна.

Вона йшла заснулим містом, і ніщо не порушувало її думок. Хіба що вітер, який хтозна-звідки приносив невиразний подих весни, і перестук голих гілок у брунатному вбранні. Місяць заспокійливо виглядав з-за хмар. Навіть тоді, коли на світанку її оточила в підворітті тічка собак, вона тихомирно простояла близько сорока хвилин, чекаючи, поки собаки нагавкаються і звикнуть до неї, і ні на що не нарікала. Лише згадала, що не встигла зробити зачіски, поки готувала сніданок і проводжала Назара до школи, бо треба було бігти на чергування в готель. З чоловіком спілкувалася без емоцій: їй ніщо не боліло й нічого не хотілося. Коли Борис намагався достукатися до неї, просив її поради, то відповідала байдуже: «Як хочеш…»

Вона досі пам’ятала той відчай, коли він сказав, що не любить її. Це вона горнулася до нього, коли він бридився нею. Жах!

Іноді Борис намагається довести Варі, що ті слова він сказав навмисне, щоб пробудити її від якогось моторошного сну. Вона не чує. Вона хоче, щоб він більше ніколи не змушував її страждати. Її подиву не було меж, коли одного разу Борис зустрів її з роботи. Ішов трохи усміхнений і розгублений, а їй байдуже. За якийсь час сказав їй, що кепсько почувається. Варі здається, що вона розуміє причину: його душа прагне її підтримки, бо його гнітить страх життя. І Варя справді ніби прокидається зі сну, бігає по лікарнях, робить усе можливе й неможливе. Вона немов шукає в цьому примусі порятунку. Дуже спокійно вислухує поради лікаря, коли той виписує чоловіка з лікарні, і майже радіє, що чоловікові треба поміняти місце проживання й роботу.

— Ти б краще чоловіка поміняла. Це ж треба — виїхати з центру Києва в передмістя! — радить сусідка.

Але Варі байдуже до тої поради. Вона радіє — нова робота, нова квартира, нові сусіди. Її ніколи не тримали ні стіни, ні спогади.

А далі… далі була ціла епопея з обміном житла, яка об’єднала їх обох. Варі здається, що повернулися ті далекі деснянські часи. Однак тільки здається.

— Ти мене любиш? — питає він.

— Так само, як ти мене.

Він обурюється, а вона спокійно пояснює, що це ж нормально.

Борис хворий, і серйозно. Хтозна-звідки взялася ця алергія на вихлопні гази, на фарби, на хімію й паперовий пил. А потім з’явилися й непомітно зникли симптоми виразки шлунку. Хвороби неначе навмисно виникали, щоб змусити дружину піклуватися про чоловіка.

Ось уже й Ігор іде в перший клас, закінчує школу Назар, а Варя й досі впевнена, що її життя ще не розпочиналось. У неї чоловік, два сини, але в її житті нічого не змінилось. Є будинок, де вона живе. Є дорогі їй люди. Проте вона самотня. Варі здається, що її хтось не зустрів або загубив. Це раніше вона думала, ніби любов — то чарівна самоомана. Однак її зрілі роки підказують інше: любов — це віра в те, що твоя радість і твій біль — на двох, коли в долі обох нема судді. А чарівна самоомана — то закоханість.

Варя нічого не чекала від життя. Їй хіба що хотілося з кимось поділитись своїм сумом.

Перед новою роботою Варі вдалося вирватися на кілька днів у рідне село. Мама до міста переїжджати не хотіла. У Вариній душі все аж тремтіло від радості чекання. Як же давно Варя чекала тої зустрічі з селом, що його пам’ятала до найменших дрібниць! А коли побачила, то не відразу й зрозуміла, що сталося. Люди замкнулися кожне в своєму дворищі. Село перестало бути спільною домівкою. Не було більше палісадників, самотньо стояв облуплений клуб. А бур’янів! У кожному дворі відчувався достаток: телевізори, килими… З сусідами тепер розмовляють тільки на порозі, бо в господі все застелене хідниками, а роззуватися — зайва морока.

Смішна Варя мріяла вдихнути в хаті цілющий аромат прив’ялених васильків за іконою й відчути босими ногами прохолодну ніжність глиняної долівки. Одягла вишивану сорочку й ходила в ній одна на все село. Не модно, бач.

Час промайнув непомітно. Треба повертатися до сім’ї. Після того як усі речі були спаковані, Варя з сусідкою пішла за село. Спочатку — на кладовище, а потім — у ліс. У лісі Варя жахнулася:

— Боже! Що це?

Дерева вмирали стоячи: де-не-де на них майже зовсім була згризена кора і камбій. З часом вони або пропадуть, або з них виростуть самі дрова. Невже ніхто не бачить? На це все боляче було дивитися. Гарний і міцний ліс, висаджений у тяжкі повоєнні роки, коли не тільки робітники лісництва, а й звичайні люди руками скопували десятки гектарів, умирав.

— Це лосі, дочко. Ще 1970 року судили браконьєрів за вбитого без ліцензії лося. От і розвелися. Ніхто не звертає на це увагу.

— Та хіба ж тільки лосі? — журиться Варя. — А дикі свині? Коли не було свиней, у долинах і на полянах косили трави. Тепер вони всі перериті кабанами.

Ішли з лісу, мов з кладовища. Нема господаря ні в селі, ні в лісі, ні в країні, ні в неї в домі. Усе робиться без любові.